«…Не знаю, може, це наслідок авітамінозу…», відповів би, напевно, мені Жадан, скажи я йому, що на цьогорічному Форумі видавців у Львові мене чомусь скрізь переслідувало відчуття надмірної кількості добрих текстів — просто якийсь несподіваний пересит. Тільки звідки на початку осені авітаміноз? І звідки це перенасичення? Може, мені справді вдалося виплекати здатність приймати тексти акуратними дозами?
Відповідно й перспектива читати одну за одною обидві книги Сергія Жадана — його прозу та його поезію, а, тим більше, писати про них — видавалася мені доволі складною. Крім того, я боялася, що будуть заважати рефлексії його першочитачів: філігранно виписані післямови — Андрія Бондаря до поезії та Юрка Прохаська до прози, які я необачно прочитала одразу. І тому, опинившись урешті наодинці з обома його корпусами текстів — прозовим та поетичним, я просто запитала себе: «А що мені відкриває така можливість?».
Сучасні аксіоми
Завжди в дорозі. І дорога перед ним розгортається спонтанно, й важко собі уявити, що колись вона розпадеться на роздоріжжя. Рухатися — це «тягтися поверхнею дійсності». Це просто тягтися, тягтися, тягтися — невже, справді, на шляху ніколи не стрінеться камінь із трьома вказівками-можливостями, невже, справді, ніколи не пережити всієї екзистенції вибору? По-справжньому, по-дорослому? Довго будеш думати — заснеш і проїдеш свою зупинку.
Автобуси, поїзди, електрички, літаки, підземки, автомобілі — зміна коней, зміна ландшафтів і пір року — все це породжує усвідомлення тільки одного сталого, однієї аксіоми: «коли їдеш — лише віддаляєшся». Жадан, який в одному зі своїх останніх інтерв’ю «Книжковому клубу плюс» зізнається, що йому «замало України в Україні», цей Жадан повсякчас віддаляється, намотуючи свою вже безмежно розтягнену пуповину на лікоть — її, його не усічену пам’ять про батьківщину.
«Коли їдеш — лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є». Цей рух — типова обернена перспектива. Обернена (чим — не уточнюю) до віковічної народної мудрості, яка вчить, що з часом ми розумнішаємо. Та з досвіду часто здається, що ми тільки накопичуємо враження, назбируємо валізи сміття, наше тіло набуває все більше захисних рефлексів (утім, колись воно-таки втрачає свою чуттєвість), все більше захисних рефлексів набуває наш розум, і виходить — тим енергійніше ми хапаємося за життя, чим менше для того залишається причин? Сергієве «я так і не зрозумів» — найчесніше в цьому випадку. Жити і писати — це ніби намотувати і розмотувати.
Доволі легко визначити, що і коли було написано серед його доробку. Пишучи, він ніби змінював оптику. Те, що раніше зображалося просто яскравими плямами, тепер подрібнено, виписано в деталях. Тільки це навряд чи сутнісна зміна. Жадан змінюється, як і час, — а отже, не змінюється. Пригадайте, його тексти завжди були «свіжими» — він пише свою сучасність. Вчорашня наївність чи невідшліфованість його текстів — це наша вчорашня наївність, це рівень нашого вчорашнього захоплення, адже ще вчора (чи позавчора?) ми захоплено називали його «своїм Рембо». А сьогодні, коли він давно переріс свого французького брата, ми його так само захоплено називаємо… якось інакше. Його тексти сучасні його часу. Себто, з ним єдиносущні. Він знає про це, він пише «про це», і тоді «як» і «що» його поезії буквально збігаються. «Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти, /придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна, /і повторюєш пошепки почуті від нього речення, /наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати — /так поставала епоха, /так вона розверталась — важко, як бомбовоз, /залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори, /розганяючи з плавнів диких качок, /які, розлітаючись, перекрикують /вантажників, /бога,
/баржі». Тут цікаво: його бажання бути свідком епохи майже збігається з усвідомленням, що, швидше за все, так і буде — історія культури початку століття вже пообіцяла йому роль свого свідка. Чи то — майже пообіцяла. Саме оця делікатна незавершеність ситуації через непевність обіцянки і снує інтригу, і творить питальну інтонацію, з якою звучать всі приховані звертання цих поезій.
Це про поезію, а проза, натомість, дуже нагадує оті яскраві плями його ранніх віршів. Поки що вона теж якась, сказати б, первісна. Невимушена і натхненна подивом, який, як у дітей, провокує все, що рухається (особливо за вікном чергового засобу пересування). Втім, ще більший подив і воістину глибоке «доросле» нерозуміння оповідача, вочевидь, спричинюють нерухомі об’єкти, як-то наприклад, посинілий від наркотиків чи алкоголю індус (з історії про лже-Джона Леннона), якого вони разом із тим самим лже-Джоном і беруться «урохомити», переносячи весь час за собою з місця на місце.
Усі події цієї збірки, ніби крізь ситечко, проходять крізь одне й те саме «я», це й забезпечує певну цілісність оповіді. І все ж таки, щось не дозволяє їй перетворитися на традиційний роман із купою сюжетних ліній. Можливо, тут на заваді сьогоднішня «чесність із собою» — усвідомлена фраґментарінсть мислення і письма, неприхована неможливість цілісно представити розпорошені враження та рефлексії. Це теоретично, а на практиці уривчастість цього наративу цілком природна, хоча б тому, що відбиває біологічні ритми живого оповідача: в його випадку — сон і подорож. Утім, можна пояснити й інакше. Зважаючи на те, що не лише поезія — проза також «пишеться горлом», а горло, як відомо, іноді треба й «промочити», то можна сприймати ці паузи як ковтання віденського пива.
Епістолярний роман
І все ж, обидві книги — це роман. Великий роман у листах. Звісно, можна було б сказати, що проза Жадана — це імітація живого мовлення. Тільки після Прохаськової «касетної пропозиції» справжнього мовлення, таке означення, безперечно, видавалося б дещо натягнутим. Отже, це епістолярія, де живе мовлення імітується на письмі, бо лист сьогодні, справді, подолав свої канони, свою традиційну риторику та «ожив», заговоривши.
А от все зібране під обкладинкою «Історії культури…» — звичайно ж, e-mail. «Ти відпишеш іще сьогодні, /торкаючись теплих літер, /перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
/як друкарка в старій варшавській конторі. /Важкі стільники письма /вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова. /Пиши, лише не спиняйся, /продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп».
Кілька років тому, коли чомусь всі почали сумувати — мовляв, відійшла епоха листів, електронна пошта вбила цілу епістолярну культуру, мені захотілося написати апологію e-mail. Адже вони, справді, якісно зовсім інше явище — і «листами» ми їх називаємо лише метафорично. Ми просто стали швидше і частіше віддалятися одне від одного — от нам і подаровано ще одну можливість «зв’язку», яка відповідає швидкостям віддалень. Цей жанр «веде» тебе сам. Стиль, ритм, розкутість і навіть якась внутрішня емоція — все це присутнє там. Що й казати про сакральний «клік», яким ти виштовхуєш комусь зі свого віконечка щойно твої рядки. Думаючи про всі ці натискання, маніпуляції пальцями — ніби ліплення, якесь метафізичне ліплення тексту — я розумію, що навіть Прохаськові не вдалося передбачити такого його варіанта. Він залишив цю можливість Сергієві.
І взагалі, ці книжки — велика апологія паперових і віртуальних листів, невід’ємних складових історії культури початку — відповідно — минулого та цього століття. Більше того, «я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом», Жадан здійснював би його обов’язково в якийсь абсолютно свій «несусвітній» спосіб. Наприклад, налагодивши листування за допомогою «теплих коричневих конвертів /з платівками польського року, /з тонкими подряпинами від божих нігтів
/на чорних полях», виправдавши нарешті перед ним не лише сам польський рок (хоча, здавалося б, навіщо його виправдовувати?), а й усі легкі та не зовсім легкі наркотики, весь алкоголь та й усіх тих арабів. І навпаки, йому обов’язково вдалося б виправдати і перед арабами, і перед польськими рокерами цього самого Бога, знаходячи для кожного з них відповідні слова й аргументи, захоплено шепотячи в їхні вуха: «можеш побачити його вінілову шкіру, /можеш відчути його полуничну кров, /змиваючи пил і
/протираючи доріжки /губкою з оцтом».
Прикінцева апорія
Може, саме від запаху того оцту, кожна підлога йому видається палубою, і від тої «морської хвороби» часто паморочиться в очах, злипаються повіки, і він засинає. І сниться йому, що кожна маршрутка — корабель дурнів, кожна країна — yellow submarine, а весь світ — …ні, не «Титанік», а Ноєв Ковчег, у трюмі якого всі тварі, всі відморозки час від часу перечікують черговий затяжний дощ. Ну, дощ він не дуже любить, бо небо тоді неприємно тисне на голову, важке і вологе, заливає плечі, а плаща в нього так і нема. Нащо йому плащ? Тому він теж перечікує.
Коли ж розвиднюється і навкруг з’являється оновлений суходіл, він одразу пересідає на поїзд (автомобіль, підземку, автобус) і їде, і пише свої листи. Про легкість буття, таку нестерпну. Буття, яке ніяк не зловити, ніяк не наздогнати. Хоч як скорочуватиме відстань, хоч як збільшуватиме швидкість, хоч як подрібнюватиме свої і без того надто часті рухи бідолашний Ахілл. Як не напружуватиме він свої сталеві м’язи — буття, ця величезна, повільна, неповоротка, важка, «як бомбовоз», черепаха завжди, завжди перебуватиме попереду. Як важко бігти Ахіллу…
А в принципі, це ж йому сниться…