У Флоберовому «Лексиконі прописних істин» немає гасла «Прохасько». І годі цьому дивуватися: Флобер не знав і не міг знати про Тараса Прохаська. Якби французький класик здогадувався про його ймовірне існування у далекому майбутньому, то написав би приблизно таке: «Прохасько. — Писати про рослини може кожен ботанік, а чи може ботанік писати, як рослина? — Безперечний талант літератора, як на мандрівного філософа. — Ризикований прийомчик з інцестом». Мабуть, негоже вкладати у Флоберові вуста найпоширеніші стереотипи сьогодення, але на те вони й прописні істини, щоби бути зачовганими.
Проте, як виявилося, український читач Прохаська з його творчості вилучає саме ці пункти: по-перше, поетичну метафору Андруховича про рослино-писання (бідака Тарас просто втомився пояснювати, що це лише такий гарний образ і, до того ж, не йому належить), по-друге, накидання йому якогось флеру мандрованого філософа (порівнювано його і з Франциском Асизьким, і з Григорієм Савичем Сковородою), по-третє, сміливий, як на Україну ХХІ століття, наскрізний інцестуальний мотив останнього Тарасового роману «Непрості» — безперечної події минулого літературного року. Саме так кваліфікує пересічна читацька свідомість Прохаська-як-текст-і-людину.
Львівська «Кальварія» вирішила нагадати читачеві про «раннього» Прохаська. Саме для таких «смачних» авторів існує в цьому видавництві серія «Бібліотека журналу «Четвер». І тому Тарасів «Лексикон таємних знань» можна вважати такою собі вдалою рекламною акцією. Мовляв, ще свіжі в пам’яті народній славні «Непрості», тому читач уже готовий «схавати» наступну книгу. Відтак, сам Прохасько, не будучи суперплідним прозаїком (я б навіть сказав, навпаки, будучи загалом прозописцем економним і маломовним), три роки поспіль видає по книзі: 2001 рік — оповідання для радіо «FM Галичина», 2002 рік — «Непрості», 2003 рік — «Лексикон таємних знань». Погодьтеся, небачена реґулярність для письменника з когорти «інтелектуальних». Подейкують, що й наступного року буде «новий Прохасько». І за нього вже сперечаються видавці, пропонуючи йому вигідні гонорари й небачену досі промоцію. Але це, звісно, домисли, бо наразі немає ще в нас таких видавців.
На презентації «Лексикону», що її проводив 12 червня Книжковий дім «Орфей» у книгарні «Цитрус», побачили втомленого Прохаська. Прохаська, що його було жаль про щось запитувати, Прохаська, який нещодавно витримав гастрольний тур Польщею, Прохаська, якого, вочевидь, дуже висмоктав його авторський проект інтерв’ю з зірками української культури для видавництва «Лілея-НВ». Сказати, що Прохасько не вміє розмовляти з людьми, — це погрішити проти самої правди, бо насправді він — геніальний співрозмовник. Коли він «на своїй хвилі», за ним можна записувати, як це робив Платон за Сократом. Але коли йому не хочеться говорити, то говорити не хочеться нікому. За Тарасовим зізнанням, останнім часом він почав забувати свої тексти. Тобто «Непростих» він уже пам’ятає дуже туманно. А що вже казати про ранні тексти, які поросли твердою корою письменницького склерозу! Тож і не дивина, що «Лексикон» для Прохаська — це нібито вже й не його текст.
«Якби я знайшов книжку, яка б відповіла на всі мої запитання, то перестав би писати, — сказав змучений Прохасько. — Але поки я її не знайшов, продовжуватиму писати». Залишається сподіватися, що Тарас не знайде цієї книги і далі собі виплітатиме свої, за його власними словами, банальності. Саме Прохаськів «наїв», простенькі міркування про світ і становлять головну суть його творчості. Чи є в цьому філософія? Безперечно, так. Це мудрість спокійної людини, котра ніяк не може скласти ціни цьому світові і тому творить свій. «ОСІНЬ... Окремі лексикони. Світ у світі. Як Піщинка з Ґобі, що перенесена в Сахару...» Банальність? Так. А навіщо, властиво, ускладнювати цей і без того надскладний світ? Прохаськові тексти — це концептуальна фронда надміру інформатизованому і перенасиченому життю, коли хочеться вберегти елементарні людські переживання і відчуття, почути голоси, запахи, доторки реальності... Саме цим і займається цей апостол простоти і прозорості Тарас Прохасько. Адже «ЄДИНЕ, що тримається незмінним в ієрархії цих ентропійних змін, — євангелійна сила відчуттів...»