Київський Будинок кіно давно не бачив такого напливу бажаючих подивитися новий фільм, як того січневого дня 2002 року, коли тут уперше демонстрували «Червону землю» режисера Сергія Буковського й оператора Едуарда Тимліна (кіностудія «Кінематографіст»). Звичайно, викликати інтерес публіки до документального кіно авторам вдається лише в тих рідкісних випадках, коли вони знімають щось не бачене ніким. А що надординарне могли побачити київські документалісти, провівши місяць на глухому українському хутірці в Бразилії?..
Як з’ясувалося, нічого. Більш того — усі спроби пополювати за місцевою екзотикою режисером були відкинуті відразу. Його увагу привернула сім’я, яку назвати бідною було б компліментом. Досить сказати, що в ній не знають про... існування кіно, телебачення, тут діти не ходять до школи і вже кілька поколінь цих бразильських українців не вміють читати й писати. Втім, всі досягнення цивілізації їм ні до чого, оскільки все життя багатодітної сім’ї зосереджено на боротьбі з буйною природою, яка агресивно наступає на невелику ділянку очищеної від заростей землі — єдиного завоювання цих людей. Результат безпросвітної боротьби красномовний — вдивіться в їхні обличчя у фіналі, коли сім’я зібралася за обіднім столом. Вони вже обходяться без ложок. Таке враження — ще кілька поколінь, і ці люди розучаться розмовляти...
До речі, у фільмі майже немає слів. Лише прониклива танцювальна музика, написана до стрічки невичерпним Вадимом Храпачовим, що краючою душу нотою входить у тканину фільму на українському весіллі на початку й далі супроводжує героїв у нехитрих поворотах життя.
Розумію реакцію глядачів, зокрема депутата Верховної Ради Віктора Суслова, який після перегляду щиро дивувався одному: ну чому в далекій Бразилії кінематографісти вибрали саме цю сім’ю — явно не зразок успіху та процвітання представника України за рубежем?
— Не розумію, навіщо треба було їздити до Бразилії? — говорили інші. — Щоб зняти українців, які борються з негараздами з ранку до вечора, досить трохи від’їхати від Києва. Народ доведений тут до такого ж бразильського стану...
Режисер на перегляді й не намагався допомогти глядачам, залишивши їм самим розгадувати екранний ребус. Лише раз дозволив собі пожартувати, розпочинаючи виступ, попросивши не ставити запитання «чи багато в Бразилії диких мавп». Можливо, жарт дає ключ до розуміння фільму — глядача після закінчення не залишає відчуття, що йому показали, як побратими перетворюються на зграю диких мавп. А чудова бразильська природа — не предмет для замилування, а лише природний полігон для цього зворотного дарвінівського перетворення. Камера в руках Едуарда Тимліна малює це диво...
Зал був щиро розгублений. Не пам’ятаю, щоб хоч якась картина викликала в глядачів стільки суперечливих асоціацій. У залі знайшлося чимало вражених людей, яких від побаченого навіть охопили патріотичні почуття: «Боже, ми нікому у світі не потрібні! Треба сидіти тут, в Україні, доводити все до ума, тому що на чужині нас чекає ось таке перетворення на мавп!»
Уявляю, в якому складному становищі опинилася Ганна Чміль, яка благословила створення цього фільму. По телефону Ганна Павлівна мені сказала, що про фільм чула всяке, проте переконана — це справжнє мистецтво. І далі слова, яких від неї не чекав: «Після фільму я подумала — навіщо вся ця наша суєта? Дивишся — люди потрапили у вороже, неймовірно важке середовище, та взяли в руки мачете, відвоювали всупереч дикій природі майданчик для життя, і вони по-справжньому щасливі, оскільки самодостатні. Це фільм про просте нехитре щастя. До речі, на таке щастя не потрібно дивитися зверхньо з погляду людини, яка стоїть на ескалаторі цивілізації, оскільки тут усе зроблено своїми руками й у людини є підстави для чистої радості».
Ось уже добрих п’ятнадцять років Сергій Буковський дивує колег і глядачів своїм баченням світу. Чимало чудових українських документалістів не знайшли себе в «післяперебудовному» житті. Не вистачило малого — серйозної життєвої установки, яка дозволяє відкривати невідомі пласти життя. Сергієві це вдалося. До того ж для Буковського кожна нова робота завжди була приводом для випробування іншої кінематографічної форми, а не конвеєром для виготовлення копій з добре освоєних правил документалістики...
Глядач може захопитися забутою в нас останніми роками чистотою звуку, що прекрасно працює шумами. Художник настільки насичує все енергетикою своєї душі, що вже не повертається язик сказати: перед нами документ. На жаль, не документ, а твір мистецтва! Втім, може, саме таке кіно прокладає одну зі стежинок, якими документалістам удасться відірватися від енергійно наступаючих телевізійників? Адже ті вже засвоїли ледь не всі ніші, в яких раніше процвітали кінодокументалісти. Багато хто вже всерйоз сумнівається в перспективах їх існування... Чи відкриває Сергій двері в майбутнє?
Не беруся однозначно відповісти на це запитання, але, думаю, не особливо ризикую, коли передбачу, що «Червоній землі» призначено отримати головні призи на найпрестижніших кінофестивалях.