На Камерній сцені ім.С.Данченка (Національний театр ім.І.Франка) вийшла прем'єра "Землі" за мотивами повісті О.Кобилянської. Постановка та сценографія - Давид Петросян.
Не лише коли говоримо про "Землю", а й коли йдеться про інші величні художні "поверхні", різним режисерам надважливо знайти і створити - атмосферу сценічної дії. Як писав відомий критик Г.Бояджієв ще у середині ХХ ст., "якщо атмосферу дії знайдено, то навіть пересічні факти, навіть побут повсякдення набувають поетичного смислу, адже в такому випадку окремі риси виступають як вираз загального духу поточних подій".
Камерна сцена франківців, де півтори години грають братовбивчу історію про українських Каїна та Авеля, таку напружену поетичну атмосферу передбачає. І сама ця "Земля" - атмосферна, іноді інфернальна.
У жодному разі така "Земля" не амортизує соціальні "широчіні трактувань сімейного конфлікту". А це, нагадаю, ще одна цитата з творчого доробку видатного критика Г. Бояджієва (світла йому пам'ять), який рівно 70 років тому саме так писав про іншу - велику (вже історичну) - "Землю" у післявоєнних Чернівцях. Та вистава В.Василька довгі часи вважалася еталоном. А "справжнім героєм вистави став народ", - був переконаний критик.
А тут і зараз - мала "Земля".
Молодий режисер Д.Петросян прагне перемонтувати розгалужене полотно великої народної трагедії О.Кобилянської. Він же хоче "переформатувати" його, це полотно, в доволі лаконічну емоційну медитативну сценічну новелу.
Це реверсний режисерський шлях. Від масштабної панорами народного життя (як у автора) - до трагедії локальної, чуттєво і образно зосередженої на внутрішніх конфліктах і прихованих драмах.
Кобилянська творила свій шедевр під впливом реальних подій на Буковині. Теперішня ж камерна трагедія ніби навіяна й наспівана південно-східними мотивами. Це режисерська спроба "універсалізації" сюжету Кобилянської. Бо такий сценічний текст, як у франківців, органічно міг би існувати і в японському орнаменті, зокрема.
Отже, уявіть, що простір Камерної сцени ніби умисне стиснутий і спеціально звужений до крихітного кавалка чорної землі. У буквальному розумінні. Бо якась крихка сипуча гидота постійно під ногами у героїв Кобилянської.
Чорний пісок, мертве міндобриво, темний попіл, смоляна трясовина, що постійно воліє засмоктати не лише тіло людське, а й долю.
Герої вистави в обмеженому просторі - на "мертвій" землі - як бранці у пекельній дитячій пісочниці. Вони раз у раз проходять тут різні кола своїх поразок та втрат. Бо перемог нема і не буде - ні в кого.
У програмці вистави ні в Батька (Василь Баша), ні в Матері (Леся Липчук) немає питомих імен, як то є в повісті Кобилянської, - Івоніка та Марія. Тут, у виставі, лише Батько і Мати, ніби вічні стовпи, які охороняють кавалок крихкого сімейного щастя.
Мабуть, і не дивно, що на такій цілині й виросли, як два бадьорих будяки, їхні сини - Михайло (Олександр Форманчук) та Сава (Іван Шаран). Один вищий, другий нижчий.
Мала би бути між ними й інша велика різниця. Бо ж із давніх-давен Михайло - то втілення доброти земної, а Сава - то уособлення злості людської.
Втім, у камерній франківській "Землі" все інакше. І, власне, в такому "інакше", як на мене, є знак концепції. Вона трохи суперечить Ользі Юліанівні. Водночас вона (ця імовірна концепція) і в самій природі її глобального людинорозуміння та людиновідчуття.
Отже, за сценічною версією режисера, Михайло і Сава - два ідентичних паростки на одному опаленому ґрунті. Два обличчя в одному буттєвому люстрі. І якби певний зсув обставин поміняв їх місцями, то, можливо, першим у той фатальний момент пішов би на братовбивство саме Михайло?
У самій виставі, в напруженому новелістичному сюжеті, вони не є близнюки, вони досить майстерно й детально індивідуалізовані.
Кожен із братів - Михайло та Сава - передбачає свій особливий сценічний ритм, тобто ритм внутрішній, наповнений, акторами прорахований.
Кожного вирізняє особлива пластична партитура. Скажімо, Михайло, якого забрили в солдати, виявляє ознаки "контузії" навіть у мирні часи, бо він такий є. Це парубок-хижак, ладен своїми клешнями не тільки обняти свою маленьку планету "земля" під ногами, він ніби хоче підім'яти її всю до грудки тільки під себе, бо його жага "ґаздування" та обробляння (ґрунту) здається іноді маніакальною.
Жива чи мертва ота земля, але темний попіл під його ногами ніби перетворює хлопчину на хижака, котрий єством відчуває, що далебі нескоро в його пустелі визріє рясний врожай. І він тоді скаженіє.
Одна з найкращих сцен у виставі - розмова сина з батьком у шпиталі. Наче поранений звір, цей Михайло прагне туди - на свою землю, аби захистити її, не віддавати її нікому, аби обійняти її, приголубити, заговорити. Олександр Форманчук, здається, відразу грає "результат" у своєму Михайлові, але той результат - з неочікуваною розв'язкою, з непередбачуваними ресурсами цієї хворої чоловічої душі.
Тим часом брат Сава, яким його грає Іван Шаран, інколи нагадує дитячу іграшку. Так, ту іграшку, якою в дитинстві міг би "бавитися" хижий Михайло. Інколи. У такому Саві є недолюбленість, є зіпсованість, є фатальна дитяча рана, що ятрить йому повсякчас. Цього хлопчину велика-мала Земля збуджує не як територія ґаздування, а як жіноче лоно, жіноче тіло. Мабуть, уперше серед розмаю земельних наділів Кобилянської у франківській виставі й виникає і цей еротичний мотив: земля, що збуджує Саву. І для нього вони ніби римуються - Земля і Рахіра. До кожної він тягнеться - з якоюсь надзвичайною внутрішньою еротичною напругою.
І між самими братами є щось темне та потаємне. Їхні голови (побриті налисо) світяться, як маківки літньої місячної ночі. І кожен із братів чимось схожий на "самурая", для якого життя і смерть сконцентровані в маленькому кавалку родинної пустелі.
Створюючи камерну новелістичну версію "Землі" (з такими собі а-ля японськими відлуннями), молодий режисер прошиває виставу не лише буквальною червоною ниткою (у вигляді реквізиту). Власне, це не така вже й оригінальна режисерська витівка. Він додатково пронизує свій сюжет ще й вигаданим образом маленької дивної дівчинки, вочевидь невидимки, далебі, не передбаченої Кобилянською. В анотації і ця героїня безіменна - "Вона".
Але хто саме "Вона" - для режисера, для кожного персонажа, для глядача, для Кобилянської, власне? На мій погляд, у виставі - це ще живий голос уже німої землі; це ненароджене дитя - чи то Сави, чи то Михайла; це маленька приблуда, котра своїм суголосним співом повсякчас заколисує Батька і доповнює атмосферу "Землі" енергетикою потойбіччя, примарності - марності.
Така "Вона" уточнює і жанр постановки - не реалістична, а все-таки містична сімейна драма.
Традиційне запитання у зв'язку з класичним текстом - за що саме Сава убив Михайла - у виставі франківців також не передбачає правильної шкільної відповіді: мовляв, тільки за землю.
За землю сьогодні вбивають у інших місцях, у масовому порядку.
У цій же химерній сценічній історії (про те, як життя перетворюється на чорний пісок) брат Сава вбиває брата Михайла - тому що бачить у ньому маленький потворний фрагмент самого ж себе; тому що "не хоче в солдати", адже сина-одинака не поженуть на воєнщину; тому що це давно визріла помста за якесь їхнє спільне "минуле", за дитячі травми і опіки, зокрема.
Сава у виставі вбиває Михайла - мотовилом. Миттєво. Без роздумів. Це вже давно спланований ним реванш - за те, що брат і вищий, і нахабніший. І ще за те, що великі пазурі брата здатні загарбати трохи більше живої-мертвої землі, ніж дитячі нігті роздвоєного Сави.
Теє мотовило впивається в Михайлове серце ще й тому, що то є помста за нерівноцінну материнську любов. Буцімто мати більше любила Михайлика, а діти такого не прощають.
Наскільки це можливо, молодий режисер прагне перевести мотиви-ритми соціально-побутового конфлікту - у площину екзистенційного фатуму. Коли земля не так земля - як сама ентропія, що пожирає все живе і суще, братів і сестер, матерів і батьків. Вона їх пожирає, а вони на неї моляться повсякчас.
Перші глядачі "Землі" кажуть, що вистава не розрахована "чавити сльози", а, очевидно, більше апелює до розуму. Можливо, так воно і є? Можливо, це режисерський розрахунок?
Попри все, гадаю, ця "Земля" вже подарувала етапні роботи деяким акторам - Олександру Форманчуку, Івану Шарану, Василеві Баші, Лесі Липчук.
І, попри все, така "Земля" особисто мною сприймається як важлива пошукова сценічна територія - власне, справжня територія Національного театру.