У Російському посольстві відбувся вечір, присвячений 130-річчю від дня народження Сергія Рахманінова. Прозвучали «Елегійне тріо» для фортепіано, скрипки та віолончелі, «Вокаліз» у перекладенні для віолончелі та фортепіано, «Романс» для скрипки й фортепіано і низка романсів, написаних понад сто років тому. Практично всі інструментальні твори були відзначені колоритом жанру елегії, що завжди асоціювався не лише з пейзажем, а й з епітафіями, словами на смерть. Вокальні твори, що звучали один за одним, мимоволі створили новий поетичний простір, наповнений настроями туги, обманутих надій, самотності. Кульмінацією-фіналом нового мета-тексту став вигук «О самотність! О злидні!» У цілому, попри присвяту вечора, вийшла все-таки досить трагічна «розповідь» про одну з легенд російської музичної культури. День концерту «про народження» Рахманінова збігся із днем смерті композитора. Так виник цікавий ефект взаємопроникнення ідей смерті та життя.
Попри те, що Рахманінов був не лише композитором і диригентом, а насамперед геніальним піаністом, організатори концерту, можливо, вирішили не ризикувати. Власне, фортепіанна музика не звучала. У цьому був свій резон. З одного боку, сьогодні важко знайти піаністів, які могли б створити збірний образ піанізму Рахманінова. (До речі, на попередньому, шаляпінському вечорі саме створення збірного образу геніального баса виявилося вдалою конструктивною ідеєю.) З іншого боку, фортепіанні речі композитора практично всі перетворилися на своєрідні класичні шлягери. На нинішньому тлі постійної демонстрації в цих композиціях «просто технічної гри» запропонувати їх справді оригінальне прочитання під силу лише яскравим індивідуальностям у піанізмі. Та організаторів можна привітати з удачею — запрошенням до участі в концерті українського скрипаля, який нині живе за кордоном, Леся Семчука й прекрасне українське сопрано Людмилу Войнаровську.
Основна виконавська проблема, що виникла на концерті, полягала в особливій аристократичній харизмі музикантів. Як виявилося, без неї рахманіновські інтонації звучать примітивно, грубо, вульгарно, як водевіль. Саме шляхетність звуку та стриманість у вираженні сильних емоцій робили стиль музики справді рахманіновським. У цьому плані Лесь Семчук дозволив сповна насолодитися логікою та красою музичних думок композитора. Звучання його скрипки було витончене, а палітра добування звуків — багатша за словниковий запас окремих обивателів. Професіоналізм Людмили Войнаровської був також наяву. Гнучкий голос, уміння коректно поводитися з темпами, неабиякий дар драматичної акторки зробили її виступ незабутнім.
Після концерту відразу захотілося теплої, тихої весни та бузку, що його так любив Рахманінов. Тепло взагалі проганяє з душі песимізм. Ось тоді мимоволі погоджуєшся зі словами одного з відомих рахманіновських романсів — «Здесь хорошо!»