Ексклюзивний показ фільмів Лені Ріфеншталь «Кораловий рай» і «Мрії Африки» відбувся в Києві. Режисерка, творчість якої ідентифікується з «творчістю» Третього рейху й естетичними уподобаннями фюрера, тривалий час була «проклятим поетом» і табуйованою мисткинею.
Їй вистачило двох фільмів, аби ввійти в історію, стати проклятою й назавжди залишитися в пам’яті нащадків «режисером Диявола». Хоча за життя цього Диявола вона одержала унікальну можливість реалізувати найсміливіші амбіції, упевнено (і по праву) ввійти в історію кіно, здобути звання документаліста століття і стати тією самою Ріфеншталь, про яку понад 60 років злословив світ.
Останні фільми вона знімала, наближаючись до сторічного ювілею. І навіть у цих незавершених роботах, практично начерках, Ріфеншталь уся як на долоні. Як і раніше, амбітна, вольова. Незламна в прагненні досягти того, чого бажає.
Легендою Лені стала за життя. А її режисерська кар’єра завершилася в самісінькому розквіті. І от уже більш як півстоліття не вщухають суперечки інтелектуалів, політиків і митців про те, яку роль зіграли її документальні фільми в історії становлення Третього рейху. «Улюблена режисерка Гітлера», «нацистська пропагандистка» — так затаврували Ріфеншталь після поразки Німеччини в Другій світовій війні. І відтіснили на задній план усі досягнення її незаперечного таланту в галузі кіно.
В епоху дотелевізійну документалісти були не меншими богами, ніж провидці. Впіймати і зафіксувати справжнє життя — означало бути «сучасником» у найглибшому сенсі цього слова.
Але Лені Ріфеншталь була не просто сучасником, а ще й мисткинею, для якої час став таким самим об’єктом режисури, як і люди.
Пам’ятаю, як уперше почула про неї... Напівшепотом у напівтемряві кінозалу на семінарі з «тоталітарного кінематографу»: «Дивися, дивися! Це кадри з «Олімпії»! Студентів-першокурсників навіть не хотіли пускати на перегляд «Тріумфу волі». І тому заборонений фільм здавався явищем містичним, шаманським. Таким самим незастарілим демонічним документом про з’їзд нацистської партії в Нюрнберзі 1934 року він виглядає й зараз. Це фільм, за який Ріфеншталь довелося розплачуватися все життя. Ціна була високою. Офіційна заборона працювати в кіно. 30 судових процесів. Два роки в психіатричці. Презирство юрби. І звинувачення в любовному зв’язку з фюрером. А як інакше ця жінка із зовнішністю богині й тендітністю балерини могла безроздільно панувати в нацистському кіно, пропагандистська машина якого багато чим нагадувала радянський кінематограф?
* * *
Підкорювати кіноолімп Ріфеншталь почала ще в донацистський період. Знімала так звані гірські фільми, в яких людський дух стинався в нерівному двобої з духом природи. Відступати перед її силами Лені дозволила собі лише як акторці. А в ролі режисера вона підкорила всі можливі вершини. Її найбільш стильний, як сказали б сьогодні, і програмний фільм «Олімпія» — художня хроніка Олімпіади 1936 року в Мюнхені — став шедевром і революцією в документалістиці, довівши: для кінокамери немає нічого неможливого. Пізніше їй закидали відверте прославляння арійської раси. Та сьогодні цей фільм виглядає як гімн людській природі — її красі та можливостям. Для Ріфеншталь, яка відморозила кінцівки в науці скелелазіння в період «гірських фільмів» або зламала ребра у вертолітній аварії в Судані на 95-му році життя, неможливого не існувало.
І власним життям Ріфеншталь постулювала цей «заповіт». Років десять тому режисер Рей Мюллер зафільмував її. Тригодинний есей «Дивовижне, жахливе життя Лені Ріфеншталь» зовсім не скидався на виправдувальну петицію двох режисерів. Він був сповнений болю за нездійснену кінокар’єру і щастя за кожну мить довгого життя.
Поєднати ці два суперечливих і плідних почуття вона намагалася в середині 60-х, коли до офіційного виправдання додалася лояльність громадської думки. Лені Ріфеншталь полишила соціум і спробувала повернутися до світу природності та гармонії. Вона поїхала до Африки і знімала спочатку в Кенії, потім у Південному Судані.
Але цим роботам судилося втілитися не в рухомих картинках, а лише в статичних фотографіях. Хоча саме в «Мріях про Африку» (фільмі, котрий уже після смерті Лені доробляв Рей Мюллер) Ріфеншталь продемонструвала розбитий світ своїх ілюзій, який вона свого часу шукала серед нубійців. Війна в Судані знищила рай, зафільмований багато років тому. Але, витримавши не одне перевидання, фотоальбоми унікальних зйомок загубленого племені нубійців відкрили світу нову Ріфеншталь — ту, що була новою з погляду ідеології, але не здала своїх естетичних позицій. До глибокої старості її єдина віра — сила і краса людини.
Дивлячись, як у хронікальних кадрах «Коралового раю» 90-річна Ріфеншталь поринає з аквалангом і спокійно погладжує електричного ската, неможливо не зачаруватися таким життєлюбством і такою жагою діяльності. Ну а риторичні запитання, котрі людство іноді ставить перед собою — про відповідальність митця або про суд творця над самим собою, на жаль, можуть викликати лише іронічну гримасу сьогодення.