Фестивальна стихія класичної музики стала своєрідним брендом Австрії, яка завдяки Відню і Зальцбургу, а цього року — і Грацу, оголошеному культурною столицею Європи 2003 року, є дивовижним заповідником на нашому континенті, де ревно оберігаються накопичені століттями справжні цінності європейської культури, насамперед музичної. За велінням долі проїхавшись від України до Іспанії, я наочно змогла переконатися у своєрідному азіатсько-африканському розмиві вуличного національного колориту дуже багатьох держав Європи. Поки що йдеться не про експансію, а лише про поверхневі відчуття міської аури, утворюваної юрбою та звичними кліше споживчої масової культури. Приміром, у Парижі на Монмартрі чи в Латинському кварталі турецькі, грецькі, китайські і навіть японські кафе та ресторанчики витиснули французькі. Звичайно, де-не-де ще звучать шарманка та акордеон, але це радше тільки відлуння втраченого. Міські прогулянкові квартали деяких міст Німеччини, утім, як і Бельгії, Голландії та Іспанії, є ще відвертішим нівелюванням проявів національної культури. Хіба що мюнхенський «Хоффбройхауз» продовжує підтримувати культ чисто німецького пивного розгулу, який досягає свого апогею під час «Октоберфеста». Та його грубувата, здавалося б, назавжди скомпрометована пам’яттю про гітлерівський пивний путч, стихія все-таки досить далека від гуманітарного камертона, яким так славилася Європа XVIII—XIX століть.
На цьому тлі Відень і Зальцбург із їхніми фестивальними марафонами переважно класичної європейської музики, далеко не завжди замкненої в тиші недоступних широкій публіці залів, а такої, що скрізь огортає своїми флюїдами — чи то акордами, які долітають із відкритих вікон, чи то спектаклями і концертами на майданчиках та парках, чи то різноманітними масовими акціями під відкритим небом, — не можуть не викликати відповідного ностальгічного пориву. Взяти хоча б несподіваний для більшості відвідувачів парку Бурггартен концерт класичної музики у виконанні віденських поліцейських. А що вже казати про міжнародний театрально-музичний фестиваль, який тривав п’ять тижнів і на якому були представлені 184 спектаклі з 12 країн світу. Грандіозне його відкриття відбулося 9 травня на Ратушній площі, що стала ареною параду музичних фільмів, який підхопив фестивальну естафету і відбувався у Відні щоденно з 28 червня до 31 серпня. Глядачі сиділи в імпровізованому амфітеатрі на прекрасних дерев’яних розкладних стільцях перед величезним екраном, що вимальовувався на готичному тлі ратуші. Місця вистачало всім, проте публіка збиралася заздалегідь, відразу після роботи, тим паче, що в парку не бракувало майже ярмаркового розмаїття павільйонів, які пропонували страви з усього світу. Та з настанням темряви лазерний промінь немов відсікав усю суєтність, переключаючи увагу публіки на кінематографічні проекції, які оживляли класичні образи.
Мені пощастило бути присутнім на демонстрації записів 1994 року балету Людвіга Мінкуса «Баядера» в інтерпретації Рудольфа Нурієва та поставленої спеціально 1996 р. для Морського музичного фестивалю в Мербиші опереті Йоганна Штрауса «Летюча миша». Взагалі тільки в серпні 2003 року тут прозвучали «Одруження Фігаро» і «Дон Джованні» Моцарта, «Бал-маскарад», «Травіата», «Симон Бокканегра» Верді, «Турандот» Пуччіні, «Пікова дама» Чайковського та «Війна і мир» Прокоф’єва. Балетну класику було представлено «Сплячою красунею» і «Дон Кіхотом». В останньому танцював сам татарський конкістадор, так само як і в «Лебединому», поставленому ним, до речі, спеціально для Віденської опери. Не обійшлося, звичайно, і без оперет Кальмана — «Маріци» та «Сільви». Крім того, була низка збірних програм, присвячених німецькій, французькій, італійській і російській музиці, іноді підкресленої тематичної спрямованості, приміром, романтичної чи духовної. Не залишилися в тіні й виконавці. Особливим успіхом користувався концерт, присвячений великим тенорам, куди, крім відомого тріо, запросили й інших корифеїв оперної школи, зокрема Володимира Атлантова. Не забули, звичайно, і про магію Герберта Караяна, який диригував Другою і Третьою симфоніями Бетховена.
«Відкрите серце Європи», натхненниця Гайдна, Моцарта, Шуберта, Бетховена й Брамса, Австрія вшанувала їхню пам’ять виконанням кращих творів і на зальцбурзькому Літньому фестивалі, який вважають найпрестижнішим у Європі і який не лише заполонив концертні зали, а й ефектно використав унікальні ландшафтні та архітектурні ансамблі міста як театральні фойє. Так повелося від 1920 року, коли режисер Макс Рейнхард, захоплений унікальною красою батьківщини Моцарта, оголосив її світовим виконавчим подіумом. Хоча ідею тоді підтримали багато діячів культури, зокрема і Стефан Цвейг, своєю славою найбільш музичного міста Зальцбург, звичайно, зобов’язаний Герберту фон Караяну, який із середини сорокових років аж до смерті курирував фестивальне дійство, що традиційно розпочинається 27 січня — у день народження Моцарта, — а потім перетворюється на справжню феєрію з нагоди Великодня, Трійці та, звичайно, Різдва. До речі, перманентність святкової стихії відчувалася навіть у тому, що в розпал літа цілий квартал місцевих сувенірних магазинів ряснів розмаїттям ялинкових прикрас, а бажаючим роздавали програмки зимових концертів. Що ж до Літнього фестивалю, то цього року він відкрився 26 липня виконанням опери Моцарта «Викрадення із сералю», потішивши до 31 серпня глядачів 188 спектаклями, серед яких було 45 опер, 82 концерти й 61 драматичний спектакль. А кульмінаційним моментом цього року стало 24 серпня, коли — рівно за тиждень до закриття — оркестранти, яких підняли в повітря на вертольотах, виконали свої партії на запаморочливій висоті, продемонструвавши не лише воістину небесне піднесення престижу класичної музики, а й підкреслену відкритість світу.