У Новий рік Львівський театр імені Марії Заньковецкої ввійшов, як годиться, із подарунками — прем’єрами. У листопаді глядачі побачили «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького та «Квартет» Рональда Харвуда, а наприкінці грудня — на початку січня «Милий друг» Гі де Мопассана. А взагалі Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької завжди був легким на прем’єрний підйом, хоча якою ціною — залишається за кадром. Робиться це не задля якихось рекордів, особистих амбіцій, а насамперед для того, щоб дати «свіжу поживу» глядачам для думок, розмірковувань. Та й самому колективу нецікаво тупцювати на місці, накочувати програні ситуації. У співавторстві зі своїми шанувальниками колектив прагне невпинно творити нове, відчуваючи в цьому потребу й веління часу.
У зв’язку з цим показовою була постановка п’єси сучасного англійського драматурга Рональда Харвуда «Квартет». Це ансамблева п’єса (що в наших театрах буває не так часто), розрахована на чотирьох дійових осіб, акторів похилого віку. Дія відбувається в будинку пристарілих, де живуть люди творчих професій. У цьому випадку в будинку «скорботи й пригнічення» зустрілися колишні зірки першої величини, котрі колись славилися на оперній сцені. Їхнє життя, яскраве, насичене, затребуване, у славі та пошані, залишилося в минулому. Реальність — хвороби, самітність і розбите серце, хоча вони не хочуть і не можуть змиритися з тим, що вже все позаду. Тому продовжують грати у свій видимий добробут, чудово розуміючи, що це ширма. Автор, добре знаючи природу театру, його закони, тонко моделює й висвічує цю трагічну ноту, закладену в самій суті акторської професії: Олімп, яскравий шлейф перемог і практично повне забуття, відсторонення від життя, якому вони служили так віддано. І це — трагедія реальна, з якої люди похилого віку публічних творчих професій дуже часто не бачать виходу. Хоча герої п’єси, завдяки саме своїй професії, оживають і знаходять застосування своїм талантам за нових обставин. Вони об’єднуються у своїй творчості, готуючи концерт, присвячений Верді, для всіх мешканців будинку пристарілих. І воскресають, попри те, що звучать уже не їхні власні голоси, а давні фонограми, а сам вихід на сцену, зустріч із колишньою професією надихає їх на нові сили та нові надії. У світовому театральному репертуарі небагато п’єс, у яких можуть реалізовуватися саме актори з великим життєвим досвідом і величезним творчим багажем. Хоча вони сповнені прагнення грати, ролей для них дуже мало. Тому з таким ентузіазмом узялися за роботу під керівництвом молодого режисера Володимира Борисяка зірки театру ім.Заньковецької — народні артисти України Олександр Гринько, Борис Мірус, Святослав Максимчук, заслужені артисти — Катерина Хомяк, Любов Каганова, Алла Корнієнко, Юрій Брилинський. Вони грають практично самих себе. Грають проникливо, правдиво і безвихідно, маючи той «багаж» і ті переживання, про які йдеться в п’єсі. Просто так зіграти на сцені це неможливо.
Оновленою, живою, сучасною стала в постановці режисера Вадима Сікорського і класична трагікомедія Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Ми звикли бачити в сценічній постановці п’єси, швидше, не її глибинний, філософський і дуже серйозний зміст, а якісь розважальні елементи: колоритні сцени з використанням певної лексики, биттям горщиків, п’яними «теревенями», шумом, галасом тощо. Це викликає у глядача не просто приємне сприйняття, що ні до чого не зобов’язує, а захоплення. Тим часом у своєму творі І.Нечуй-Левицький порушує дуже серйозну проблему долі українського народу, точніше — причин такої долі. І хоча питання звучить риторично, але воно поставлене, і не перейматися ним, перетворюючи проблему на шоу, неправильно. До серйозного прочитання твору та осмислення його закликає сценічний варіант п’єси, запропонований Вадимом Сікорським. І нинішній глядач не відмахується від цієї серйозності, сприймає її, попри всю видиму і дуже яскраву національну виразність та комедійність ситуації. Це й було головною метою театру в постановці п’єси. Втішно, і це відзначають заньківчани, що на п’єсу йде молодь, і не лише тому, що її «проходять» за навчальною програмою. На тлі нинішньої далеко не духовної продукції, призначення якої — «вигодовування» молодих умів, такі твори, що несуть народну мудрість, для багатьох стають і одкровенням, і прозрінням, і вихованням патріотизму, хоч як парадоксально це звучить сьогодні. Театр піклується про виховання свого нинішнього та майбутнього глядача.
Активно залучає колектив своїх шанувальників і до кращих зразків світової творчості, щоб у цьому контексті люди, які приходять до театру, змогли краще розглянути й відчути власну національну культуру, її надбання. Так, останньою прем’єрою 2003 року і першою 2004-го стала постановка за романом Гі де Мопассана «Милий друг» у сценічному варіанті та режисурі народної артистки України Алли Бабенко. Алла Григорівна часто береться за розлогі епічні полотна великих майстрів пера, глибоко вивчає їх, а потім пропускає через своє глибоке режисерське бачення, щоб згодом винести на сцену й зробити надбанням широкої публіки. Адже не секрет, що ми мало здебільшого читаємо художньої літератури, не знаємо того, що мали б знати. Тому театр бере на себе сьогодні й функцію просвітительську. Алла Бабенко робить це успішно. Львівський глядач пам’ятає і досі з великим інтересом приходить подивитися Чехова в її постановці — «Вишневий сад», «Даму із собачкою». А тепер і Мопассан відтворений на заньківчанській сцені. І це не просто вервечка подій, осіб, пікантних ситуацій, а знову, як у всій творчості режисера, відгранений психологізм, проникнення в суть вчинків і думок героїв із подачі провідних акторів, які чудово грають, що в сукупності зробило велике полотно Мопассана справді театральним дійством, яке спонукає до глибоких міркувань.
— Хочеться вірити, — каже завідуюча літературною частиною театру Мирослава Оверчук, — що після перегляду п’єси багато хто захоче повніше ознайомитися з творчістю цього та інших класиків світової літератури. А в нас уже готується нова прем’єра. У лютому художній керівник театру, народний артист України Федір Стригун винесе на суд глядачів свою інсценівку шедевра української та світової класики — поему Лесі Українки «Оргія». На жаль, наш народ своєї класики та національних шедеврів, рівних світовим, не знає. Це одна з причин, яка спонукала Ф.Стригуна до постановки твору Л.Українки на заньківчанській сцені. Решту глядач незабаром побачить сам.