"Украдене щастя", "Король Лір", "Брати Карамазови", "Одруження", "Квітка Будяк", "Скляний звіринець" - ці та інші знакові вистави франківців неможливо уявити без Ірини Дорошенко, народної артистки України. У липні вона відзначає ювілей.
Успішний старт для актора навряд чи коректно асоціювати з гарантованою путівкою в щасливе творче майбутнє. Швидше, це тест-залік на безмежну відданість професії, який доведеться складати протягом усього життя. Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого дипломована акторка Ірина Дорошенко отримала запрошення від художнього керівника Театру ім. Івана Франка Сергія Сміяна.
У цьому театрі вона служить уже майже сорок років.
"Усі ці роки я мала досить велику завантаженість, іноді було дуже важко фізично, - зізнається Ірина Дорошенко. - Але сили давала робота, яка для мене завжди була цікава. Актор не може перебувати в тривалому творчому очікуванні, бо потім він уже боїться сцени. Я такі перерви називаю періодами накопичення. Багато читаю, спілкуюся. Сьогодні сидіти й чекати, що тобі дадуть роль, недоцільно - не ті часи. Потрібно щось шукати, пропонувати, переконувати, що саме ти повинен зіграти в цій виставі. Мені здається, що в нашому театральному інституті не вчать самостійності. Акторство - це важка професія…"
"Васса Желєзнова", "Патетична соната", "Санаторійна зона", "Тев'є-Тевель", "Король Лір", "Сентиментальний круїз", "Брати Карамазови" і ще багато-багато назв від різних авторів і режисерів у франківській афіші - особиста "заліковка" актриси солідна й переконлива.
Деякі вистави з її участю стали знаковими не лише для актриси, а й для історії Театру ім. Франка.
Так, саме Ірина Дорошенко була останньою виконавицею ролі Анни в "Украденому щасті". Тоді колеги відзначали надзвичайно делікатну роботу актриси, якій вдалося зберегти ауру легендарної постановки, наповнивши її новим відтінком світлої туги.
Як згадує пані Ірина, в ролі Анни вона вперше вийшла на сцену в Хабаровську, де театр був на гастролях. Тоді режисер Сергій Данченко й вирішив омолодити виставу, ввівши Ірину Дорошенко і Володимира Нечипоренка.
Богдан Ступка отримав нових партнерів, а молоді актори - новий виклик і новий досвід. Не надто щедрий на схвальні епітети Данченко після перших репетицій сказав коротко: "Ну, нормально".
Пані ж Ірина й досі пам'ятає, що після цього скупого висновку вони з Володимиром Нечипоренком почувалися мов іменинники.
Ще одна робота актриси, яку публіка зустріла надзвичайно компліментарно, - "Маленькі подружні злочини" за п'єсою Еріка-Еммануеля Шмітта в постановці польського режисера Кшиштофа Зануссі. Її партнером у виставі був Олексій Богданович. Багаторічні колеги майстерно випробовували на міцність інтуїцію глядачів, які часто губилися - що ж рухає цим пристрасним подружжям: кохання, ненависть, помста, образа?
Актриса давно захоплювалася фільмами режисера, а пропозиція спільної роботи, про яку до того ж дізналася на Благовіщення, мала прекрасне продовження: репетиції у будинку режисера під Варшавою, пошук спільного знаменника майбутньої вистави і, зрештою, прем'єра унікальної психологічної дуелі, яка відразу ж заслужено поповнила список найпопулярніших вистав театру.
"Коли починаєш - важко, але потім відчуваєш опору під ногами і вже впевненіше шукаєш свою героїню. У цих пошуках вирішальну роль може відіграти якась випадкова зустріч, сон, спогад… Народження вистави - це колективна праця. Це таїнство, під час якого все може піти по-іншому від якогось слова чи руху", - каже актриса.
До вистави "Квітка Будяк", своєї першої постановки після призначення на посаду художнього керівника Національного театру ім. Івана Франка, Ірину Дорошенко запросив Станіслав Мойсеєв. Сюжет "Маклени Граси" Миколи Куліша драматург Наталка Ворожбит перенесла в сучасну Україну, корумповану й бідну, далеку від торжества права, здорового глузду, віри в краще майбутнє...
У "Квітці Будяк" по різні боки барикад дві родини: Дмитра Макара, генерального директора заводу, і Сергія Будяка, технолога, що має двох доньок, одна з яких інвалід, і кредит за квартиру, який нічим погашати... Ірина Дорошенко тут - мама.
"Таких ролей, як Лєна у "Квітці Будяк", я мало грала. У мене майже не було комедій, - каже актриса. - Хоча дуже хотілося. Особливо була б рада відвертій, театралізованій комедії, такій як "Принцеса Турандот" у Театрі Вахтангова. Але й "Квітка Будяк" - це начебто комедія. Там є характерність, колорит. Моя героїня - таких людей у житті багато - наділена манірністю, й одразу можна збагнути, з якого краю ця жінка. І це хотілося передати. Взагалі у виставі "Квітка Будяк" зібрано все, що є навколо нас. Але душа, материнська любов, оте крило, яким мама завжди готова прикрити свою дитину, аби врятувати її від біди, - це речі вічні, позачасові, які не належать якійсь окремій культурі, якомусь народові чи представникам певного соціального кола".
Одним з найскладніших її "заліків" останнього часу став, звісно ж, "Скляний звіринець" Теннессі Вільямса - вистава Тетяни Аркушенко, яка йде на Камерній сцені
ім. Сергія Данченка. Досить довго актриса шукала матеріал, який би не був схожий на те, що вона грала раніше. Так у її творчій біографії з'явилася ще одна турботлива матуся, яка заради своїх дітей здатна на все.
"Через таку драматургію актриси повинні проходити, - переконана Ірина Дорошенко. - Бо вона не просто надзвичайно цікава, а й дуже глибока, багатошарова. Як автор відчував жіночу психологію, як умів подати всі перипетії сюжету - делікатно, обережно і водночас дуже точно! Моя героїня Аманда любляча мати. До того ж дуже цікава особистість. Жінка, як вона сама зізнається, не була готова до труднощів, що спіткали її після того, як від неї пішов чоловік.
Події у п'єсі відбуваються на тлі економічної кризи. Родина бідує, ледве зводить кінці з кінцями, на останні гроші винаймає квартиру. Але всі негаразди Аманда винесла на своїх плечах.
Та кожного дня ця жінка намагається привнести щось світле в життя своїх дітей, прагне власним прикладом показати, що не треба впадати у відчай, що всі проблеми - тимчасові. Але діти виростають. І вже не хочуть цієї надмірної материнської опіки, турботи на рівні нагадування, що треба поїсти. Вони прагнуть самі вирішувати свої проблеми.
Батьки і діти - вічний конфлікт. Коли я вперше прочитала цю п'єсу, то відчула, що хочу поділитися своїми враженнями з усіма. Розуміла, скільки матерів страждають від того, що діти їх не розуміють. Жінки життя кладуть на виховання дітей, а дітям до цього байдуже. І материнську любов вони використовують дуже егоїстично. Таке життя, і нічого із цим не поробиш…"
Ця вистава стала бенефісом актриси, її Аманда - відчайдушна й беззахисна, зворушлива й рішуча, любляча й самовіддана… Що не загрожує цій жінці - то це спокій. Вона "занадто" мама для того, щоб заспокоїтися.
…Театр, кіно, озвучування фільмів, серіали (серед останніх - стосерійна стрічка "Співачка") - її особистий "залік" триває. Попереду - нові назви, навпроти яких обов'язково стоятимуть високі бали.