Перед самим Новим роком Президент підписав Закон «Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 роки». І хоча це не перша законодавча увага до національного кінематографу — ще перший Президент України Леонід Кравчук намагався зробити свій внесок у розвиток українського кіно, — є нагода поміркувати про його перспективність та дійовість, як, власне, за змістом останнього, так і порівняно з попередніми непрацюючими постановами, яких, до речі, ніхто не скасовував.
Відзначаючи жалюгідний стан національної кінематографії («2001 року було знято 4 ігрових і 29 неігрових та анімаційних картин, що становить 10—15% від обсягів виробництва фільмів до 1990 року»), програма визнає, що формування сучасної національної кіноіндустрії, яка б відповідала міжнародним стандартам, можливе лише при найсерйознішій державній підтримці на правовому, організаційному та економічному рівнях.
Повний розвал технічної бази, її невідповідність сучасним світовим стандартам, стагнація творчого потенціалу, що веде до втрати цілих кінопоколінь, відплив талановитої молоді в країни з розвиненою кіноіндустрією, прокатний хаос — це лише вершина айсберга, яка яскраво ілюструє багаторічне існування національного кінематографу в ролі пасинка у «вільній країні». Та розгорнута далі в програмі поступальна п’ятирічка українського кіно, хоча й містить у собі багато правильних слів і навіть напрямів, видається дуже утопічною, нагадуючи недосяжне і незбутнє щастя народонаселення «Міста Сонця».
Виробити програму «національної ідеї» у кіно не змогли такі монстри, як «Мазепа» і «Богдан Хмельницький, що з’їли всі державні кіногроші і були зроблені метрами національного кіно. Сценарний цех мовчить, напевно, не в змозі ще осмислити того, що коїться. Ідея дати гроші молоді на створення альманахів, що складаються з тридцятихвилинних картин, витає в повітрі, не отримуючи реалізації. Образа душить визнаних майстрів, які вимагають незліченні суми на втілення своїх творчих планів десяти-двадцятирічної давності. Відсутність правового механізму залучення серйозних інвестицій та меценатських грошей у кіноіндустрію не дозволяє сподіватися не лише на розквіт, а й на підтримку життєздатності національного кіно. А великі програмні цифри щорічного виробництва вітчизняного кіно видаються неправомочними. Ну звідки візьмуться профінансовані «з різних джерел» 30 повнометражних ігрових картин, 120 серій телевізійних ігрових фільмів, 30 анімаційних десятихвилинок, 500 хвилин телеанімації (серіалів) і 5000 хвилин просвітительських та документальних фільмів і програм для дітей та молоді? Де надія, що не розглянуті вже багатьма поколіннями депутатів закони — про податки, про інвестиції, про меценатство тощо— буде ухвалено в найближчі місяці (це, за сприятливих умов, могло б виявитися чимось на кшталт штучного кровообігу для втілення в життя «Закону про кіно»)?
Своє ставлення до ухваленої програми ми попросили висловити людей, для яких кіно є сенсом життя, які вклали в кіно свій талант, знання та душу.
Ганна Павлівна Чміль, заступник Державного секретаря Міністерства культури і мистецтв України:
— Закон «Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 роки» має програмний характер. Програма, як правило, передбачає накреслення мети, засобів реалізації, яких результатів ми хочемо досягнути. Якщо поглянути сьогодні на галузь кінематографії — її можна визначити як парадокс, як всуціль суперечливу по суті. Суть ця, з одного боку, старається утриматись у якихось рамках, з другого — постійно розчиняється. І можна було з погляду філософії сказати, що вказана програма долає межі і хоче перейти в іншу сутність. Але чи долає межі? На мій погляд, зазначена програма намагається віднайти відповідь на цю складну дилему, якимось чином врегулювати ці закодовані стосунки, які склалися сьогодні на ринку, в державі. Наприклад, тільки для того, щоб мені вийти на Верховну Раду з проектом закону, який успішно діє уже 15 років у Франції, який актуалізує, наповнює і знову актуалізує і розвиває кіно, потрібно розробляти закон про розвиток кіноіндустрії і ангажувати уже в джерелах фінансування у цій програмі можливість збору із кожного показу іноземного кіно.
— Але ж кілька років тому вже йшла про це мова?
— Був проект закону, який ми підготували два роки тому і який був успішно провалений у Верховній Раді, його навіть не було винесено на розгляд, тому що суперечив бюджетній резолюції, закону про бюджет, закону про податки і таке інше.
— А який механізм цих зборів?
— Ці гроші платитимуть самі кінотеатри. Відрахування здійснюватиметься від вартості квитка. Якщо ви думаєте, що сучасні кінотеатри дуже бідні, помиляєтеся. Торік кінотеатри, які відповідають сучасним стандартам, потребам глядача, заробили 10 млн. доларів. Це близько 70 кінотеатрів. Ці кінотеатри рентабельні. Тому вони платитимуть 10% від вартості квитка на підтримку національного кіно. За тоталітарної доби була відпрацьована система. Валовий збір від кінотеатрів у 1988—89 роках становив 200 млн. карбованців, що дорівнювало 200 млн. доларів. І тільки 8% спрямовувалось у кіновиробництво. Але цього було досить, щоб вироблялася шалена кількість українських фільмів. Безумовно, тоді все це регулювалось державою. Сьогодні ми відкрили наш ринок для іноземної продукції. Діяли толерантно, тому що методом заборони мало чого досягнемо. Але водночас маємо запровадити правила гри на своєму ринку, які б давали можливість і власному виробникові виживати. Нічого гріха таїти, не можемо ми технологічно конкурувати з зарубіжними монстрами, бо в нас база застаріла. Сьогодні якщо ми щось виробимо, то не дотягуємо до технічних параметрів, за якими беруть у європейський кінозал. Багато країн придумали механізм збору на підтримку власного виробника. Хочемо запровадити такий збір і ми: 10% від вартості квитка, 10% від вартості касети на ринку і 10% від вартості іноземного фільму, закупленого телевізійною компанією для показу на телебаченні. Перший варіант був — збір від телереклами, яка демонструється під час показу фільму. Але оскільки реклама — це вже зовсім інша сутність і зовсім інші регуляторні моменти, то зупинились на цьому варіанті. За нашими підрахунками, якби була добра воля (в нашій державі ніхто не дотримується регулюючих законів), то, скажімо, 8% від валового продукту мало б іти на потреби культури. Закону ніхто не скасовував, але хто його коли виконував?
Безумовно, на українському ринку ніколи не погасити коштів, вкладених у виробництво. Тільки тому, що наш національний глядач 0,4 разу на тиждень ходить у кіно. З такою кількістю глядачів ніколи не зробити кіно рентабельним. Та врешті-решт ми зробимо рентабельною нашу галузь — вирішивши комплекс проблем. Зазначена програма пропонує шляхи вирішення цих проблем. По-перше, це закон про збір. Там є ціла низка змін до законодавства і до законів у частині оподаткування прибутку підприємств, який спрямовується на кіновиробництво, податку на додану вартість. Наприклад, держава запланувала виділити у 2003 р. 18 млн. на потреби кіновиробництва. Але це номінальні мільйони, реальних набагато менше. Коли надходить, скажімо, на кіностудію Довженка 2 млн., відразу знімається податок на додану вартість — 20%. Хоч би на яку форму реалізації пішли ці гроші, з них зразу беруться відрахунки в різні фонди. На сьогодні податок настільки багатогранний і великий, що навіть із великої суми коштів по всьому залишається невелика сума.
— А реально зазначено про зменшення податків?
— Зазначено. Мова йде про внесення змін до оподаткування підприємств, які випускають, розповсюджують продукцію національного виробника.
— Це на 2004 рік?
— Ця низка законів уже практично вся готова. Їх підготувала група фахівців Міністерства культури з залученням фахівців, які не працюють у державних структурах. Зараз, коли бюджет 2003 року вже затверджений, ми нічого не вдіємо з прийняттям і запровадженням цих законів. У нас завдання на 2003 рік — просунути закон на рівні виконавчої влади, розглянути на засіданні Кабінету міністрів, обгрунтувати гарантію того, що він у майбутньому не вплине на наповнюючу частину бюджету і відтак ми не порушимо цю невидиму гармонію, про яку говорять фінансові органи.
— Ганно Павлівно, чому останні 10 років державні люди, які приймають і пишуть закони та бюджет держави, не розуміють, що культура — це ідеологія?
— Культура без людини і поза нею не існує. Вона продукується людиною і споживається людиною. Відповідь на запитання дуже проста — люди є носіями антикультури. Ідеологією суспільства стала ідеологія споживача, і сьогодні формування постійної доцільності споживацького характеру диктує якість нашої еліти. Нікому не спадає на думку, або якщо спадає, то дуже повільно, що потрібно прийняти податковий кодекс. Ми — та нація, яка ніколи не вчиться на чужих помилках, не здатна освоїти досвід інших.
— У законі є цифри, що Україна випускатиме певну кількість ігрових фільмів, серіалів тощо. На чому грунтуються?
— По-перше, на нашому ринку діє дуже багато суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаних із кіно. Тільки 800 телекомпаній зареєстровано в Україні, а ще кінотеатри, відеопрокати. Цей закон визначає і враховує не тільки функції держави у підтримці кіно. У нас є закон про кінематографію, яким встановлена 30-відсоткова квота національного екранного часу, а це означає, що телекомпанія має демонструвати 30% фільмів власного виробництва. Але жодна цього не виконує, мотивуючи тим, що в держави немає фільмів. Це правда, але чому сьогодні тільки держава має займатися виробництвом фільмів? Сьогодні, відповідно до наших законів про телерадіомовлення, про Національну раду, телерадіокомпанія, отримавши ліцензію, тим самим зобов’язується дотримуватися законодавства України. Чому в мене сьогодні немає доступу, гарантованого Конституцією, до українського фільму, до української вистави через телебачення. Так далі тривати не може. Ми досягли на першому етапі джентльменської угоди, що телекомпанії тільки починають діяти, починають розвиватися, набирають кошти. Але, вибачте, відтоді вже минуло п’ять років. Джентльменська угода була на п’ять років. Ми впроваджуватимемо 30-відсоткову квоту, вимагатимемо покарання тих, хто її не дотримується.
— У законі записані правильні слова, що українське кіномистецтво відіграє велику роль у збереженні української самобутності, формуванні духовності. Давайте поговоримо, що Україна продукувала на гроші, виділені за ці роки. Що ми можемо запропонувати світові?
— Я б не оцінювала здобутки української кінематографії негативно. Впевнена на 100%: відбувається самобутній процес формування української кінематографії. Тільки мистецтво, яке подолало межі самого мистецтва, здатне викликати протест наших естетичних смаків, нашого сприйняття, нашого ставлення. Я вже не кажу про фільми Кіри Муратової та інтелектуальне кіно, яке ще в нас збереглося. Торік ми виїхали на фестиваль до Росії, і практично всі призи короткометражного кіно — це українські призи. Але все це — крапля в морі. Час розсудить.
— Була прем’єра на «Молодості» «Богдана Хмельницького». Це дуже слабке кіно.
— Фільм фактично профінансовано. І тепер його треба завершити. Сьогодні знімати кіно в Україні дуже важко. Так чи інакше, ми спотикатимемося. Щоб не спотикатися, має бути багатожанровий кінематограф. Коли знімається кілька картин, стовідсотково вгадати, на що давати кошти, неможливо. Але у нас не було своєї історії. І вперше за десять років ми почали її заново відтворювати. Це нормальний процес, який гарантує, що це відтворення буде реалізоване в кінематографі так чи інакше. Сьогодні фільм «Богдан Хмельницький» прокатники беруть із задоволенням. Ми зараз розписуємо лінійку показу глядачам. Глядач у нас різний.
— Є така фраза в законі: державні і недержавні кошти, які залучатимуться до кіно, буде регулювати Міністерство культури. Яким чином?
—Пряме бюджетне фінансування і створення спеціального бюджетного рахунку для інших джерел фінансування. Сьогодні цей спеціальний рахунок перебуває в Державному казначействі. На ньому акумулюватимуться кошти від збору, прокату, реалізації фільмів і таке інше. Буде створена велика експертна рада, що вирішуватиме, на які програми їх використовувати.
— Що ви можете сказати про продюсерське кіно в Україні?
— Перша постанова, яку ми видали в 1998 році, — про продюсерську підтримку національного фільму. Мені було дуже важко пробити цю постанову, бо її суть у тому, що держава не тільки підтримує державні кіностудії, вона підтримує фільм. Запровадити повноцінно цю систему не вдалося. З одного боку, ви абсолютно маєте рацію, що продюсерів як людей, які беруть на себе організаційно-фінансові зобов’язання проекту, в нас немає. Мій випуск на кінофакультеті мав таких людей. І зараз один із випускників, Геворокян, працює в молодіжному проекті. Інший успішно працює з іноземними кінофірмами. Можу назвати ще кілька людей. Але повноцінних продюсерів у нас немає. Це ціла система, цілий комплекс проблем, який ми хоча б окреслили. Тому й склали цей закон, щоб потім ходити у Верховну Раду і показувати: ось тут ви погодилися, то давайте рухатися далі.
— Закон у нас тільки стартовий, щоб коли-небудь почати працювати?
— Ні. Я вже довела Мінфінові, що на наповнення бюджету збір, про який йшла мова вище, не впливає. Це все на поверхні. Айсберг — внизу. І ніхто ніяким чином до нього не добереться.
— Скільки коштів сьогодні має українське кіно реально? Адже кіно підпорядковане міністерству, окремого рахунку не має?
— Нуль. Ви абсолютно слушно запитуєте. Торік міністерство було профінансоване на 70%. У першому кварталі передбачено дати міністерству 36 млн., а на кіно — лише 200 тисяч. Я думаю, що так і буде. Коли звертаюсь офіційно або я, або творчі люди —отримуємо традиційну відповідь Державного казначейства, що розпорядником коштів є Міністерство культури. Кіно на сьогодні не входить у коло інтересів ні держави, ні міністерства. І це правда, що підтверджується фактами. У міністерства є бібліотеки, зали, а кіно перебуває на тій сходинці, де взагалі нічого не дають. І мені дуже образливо. Це ціла галузь культури, найбільш масова, найбільш потрібна. Якщо сьогодні держава так ставиться до кіно, то я розумію, що в цій державі ніякої політики немає. Якби була політика, вона б використовувала різні механізми для досягнення певної мети. З допомогою кінематографу Америка вийшла з кризи у 30-х роках. Сьогоднішнє голлівудське кіно стало рупором американської життєдіяльності, пропагандистом їхніх цінностей. А у нас національної ідеї немає, бо вона не може бути висмоктана з пальця, вона формується багатьма компонентами. Культура — багатосуттєве поняття. Вона продукується людиною і споживається людиною.
Михайло Бєліков, кінорежисер, секретар Спілки кінематографістів України
— З огляду на ситуацію, що сформувалася в Україні, передусім законодавчу, вважаю, що цей закон залишиться на папері. Він так само безперспективний, як і більшість ухвалених законів, указів. Хочу навести приклад. У цьому законі є дуже хороше положення про те, що одним із джерел фінансування розвитку українського кінематографу є фінансування зі сторони. 10 років тому було ухвалено постанову «Про розміри відрахувань у фонди творчих спілок України і використання творів літератури та мистецтва», яка точно дублює цей закон. Її ухвалили 3 березня 1992 року. Йшлося конкретно про те, що від усіх видів прокату, не тільки кінопоказів, 1% відраховується на розвиток діяльності українського кіно. Ця постанова чинна досі, але її не виконав жоден кінотеатр. Навіть якби цей закон точно регламентував у своїй редакції джерела надходження, законодавчі норми, однак, не виконувалися б. На жаль, точного формулювання в законі немає. Найчастіше використовуються такі формулювання, як «рекомендувати», «будемо сподіватися». Замість цього закону або в його рамках потрібно було ухвалити одне положення, один пункт, який давно існує в російській кінематографії, що успішно розвивається і на сьогодні перевершила масштаби радянських часів. Йдеться про елементарне. Про оподаткування інших джерел фінансування. Це точне віддзеркалення проблеми інвестиційної політики в Україні, яка є каменем спотикання в проблемах нашого існування. Протягом ХХ століття було сформульовано геніальну думку: тільки кіно буде дзеркалом того, що відбувається в економіці. Першим сигналом про видужання американської економіки був кінематограф. І так у всіх країнах. Кінематограф зав’язаний на законодавчому праві, економіці, на виробництві й на результаті. Передусім повинна запрацювати законодавча база. Сьогодні жодної копійки національний кінематограф не одержує.
— Тут не регламентовано, з кого ж, власне, брати гроші?
— Мені це теж незрозуміло. Потрібен якийсь реальний і конкретний механізм. Його, на жаль, немає. І його навіть не сформульовано.
— Є в законі рядок про створення ефективної продюсерської мережі. Чи можливо це?
— Ухвалювати закон для цього не треба. Продюсерська система є не чим іншим, як здоровим глуздом і реальною оцінкою конкретної ситуації, яку бачить продюсер. Людина, що називається продюсером, готова звернутися до інвестора й гарантувати йому, що він матиме певні дивіденди — політичні або комерційні, й умовити його віддати частину коштів на виробництво фільму. І — робити фільм. Це не заборонений вид діяльності. У нас є багато картин, які знімаються з участю продюсерів: усі останні картини Бенкендорфа, фільми Кіри Муратової, я робив картину спільно з американцями, там був американський продюсер... У чому проблема? У прокаті. Продюсер бере на себе відповідальність за картину, гарантує відзвітувати за кошти. Може не повернути їх, але якщо популярність фільму, його художня значимість і національна гідність будуть високі, то кошти повернуться адекватним ідейним боком. Сьогодні в Росії немає жодної картини, знятої повністю за державні гроші. Навіть коли зйомки оплачує держава, то продюсер залишається господарем картини.
— Яка ситуація з формуванням авторських прав на продукт кінематографії, і що може дати цей закон?
— Сьогодні авторське право не працює. Так само, як не розв’язано проблему ліцензування компакт-дисків, відеопродукції. Хоча закон існує. В авторському праві потрібно виділити інтелектуальну частину й матеріальну.
— Дуже жалюгідним видається сьогодні загальне становище культури. Міністерство культури намагається з малого відсотка, отриманого з бюджету, залатати якісь дірки. Кінематограф тут не виняток. Що можна в цьому плані зробити?
— Тут проблема не самої структури, а втілення кінематографічної ідеї. Не в тому річ, що кінематографію підпорядковано Міністерству культури. З огляду на кінематографічну кризу, кіноструктуру потрібно наділити самостійними правами. Або в системі Мінкультури зі своїм окремим фінансуванням, або створивши дуже локальну громадсько-державну форму, яка існувала б самостійно і розв’язувала проблеми, незалежно від дій чиновників. У цьому є свій резон. Але є і свій мінус — такі значні події, як фестивалі, без допомоги важко здійснити.
— Які перспективи СКУ в життєдіяльності українського кінопроцесу?
— Це породження ідеологічної структури, яка продовжує структурно жити за колишніми принципами. Спілки в такому вигляді приречені. Сьогодні ми на 90% займаємося соціальною діяльністю. Ледве-ледве її забезпечуємо. Сьогодні, коли режисери не працюють і не знають, що таке виробництво, актори на знімальному майданчику вже давно не з’являлися, кінематографісти перестали жити своїм кінематографічним життям. Про яку творчу діяльність усередині спілки можна говорити? Це, в найкращому разі, творчі вечори, вечори пам’яті та перегляди, які ми тут влаштовуємо.
— А є у вас концепція існування творчої спілки?
— Концепція пов’язана тільки з розвитком кінематографу і з приходом тверезомислячої нової генерації. Вона існує.
Людмила ГОРДЕЛАДЗЕ, директор державного
комунального підприємства кінотеатр «Жовтень»,
член СКУ
— Добрими намірами вимощена дорога в рай. Тут це не надається до застосування. Я вивчила, як із 1990 року починала розроблятися законодавча база з цього питання. Закони, на щастя, не скасовані, але й не виконуються. Це був і указ Президента Кравчука про те, щоб брати 1% на користь Спілки кінематографістів України, інші програми, затверджені на рівні Президента, укази Кабінету міністрів і Президента з приводу святкування ювілею Довженка. Але, наскільки мені відомо, навіть модернізація кіностудії Довженка поки що не відбувається. Отже, говорити, що як тільки законодавча база про кіно буде впроваджуватися, відразу ж з’являться нові фільми, утопічно. У нас немає кадрів, які робитимуть кіно кваліфіковано. Майстри та метри працюють сьогодні на техніці, яка є вчорашнім, а то й позавчорашнім днем кінематографії. Вони не навчені ні спецефектів, ні форматів фільму, ні звукових ефектів. Вони, може, й хороші кінематографісти, але кінематографісти вчорашнього дня. Сьогодні я представляю кінотеатр, що має нову технологічну базу. Коли сюди потрапляли російські чи, що вкрай рідко, українські фільми, ми бачили, що мова, якою розмовляють кінематографісти, поки що недоступна українському глядачеві, який уже вивчив мову американського кінематографу. Широкий формат кадру, звук Dolby Digital, гостросюжетні фільми — це приймає глядач. А наше авторське кіно — малобюджетне — може бути показане вузькому колу глядачів. Тому якщо гроші будуть виділені, якщо вони підуть на модернізацію — спасибі! Якщо їх виділять лише на булавки, то тривожитися нічого. Мене вже запитували, чи небезпечне для прокатників побажання стягувати податок із прокату зарубіжного кіно на користь українського. На сьогодні треба змінити дуже великий законодавчий масив, щоб запровадити новий податок. До кінця року цього ніхто не зробить.
— Цей податок в ідеалі справді може відіграти велику роль у розвитку українського кіно?
— Гадаю, ні. Оскільки валове надходження від кіно поки що дуже мізерне. Якщо свого часу це були мільйони карбованців, то на сьогодні американські картини багато грошей не збирають. Валовий збір кінотеатрів —
5 млн. доларів. У нас немає ліцензування ні прокату, ні дистриб’юторів. З відеопрокату легше взяти, оскільки вони всі перебувають на обліку. На сьогодні у нас не передбачена статзвітність для приватних чи орендних підприємств перед Міністерством культури щодо валового збору. Те, що вони збирають із прокату, не входить у загальну цифру обліку збору по Україні. Цифри, які має Міністерство культури, — це звітність державно-комунальних підприємств і приблизно те, що заробляють комерційні кінотеатри.
— Як ви ставитеся до рядка в новому законі, де йдеться про обладнання та переобладнання кінотеатрів, причому в арифметичній прогресії, а Міністерство культури, незалежно від форм власності, контролюватиме систему прокату?
— Контроль є вже давно. Оскільки на території України зараз практично піратських копій немає, всі фільми мають прокатне посвідчення, куплене у Міністерства культури за невеликі гроші. А що стосується урядової реконструкції, то це будуть приватні інвестиційні гроші. Кінотеатр «Жовтень» — єдине підприємство в Україні, реконструкція та модернізація якого хоча б частково профінансовані містом і районом.
— Хто і як платитиме? Кінотеатри з валу? Наскільки це реально?
— Росія запровадила єдиний квиток. Якщо так буде у нас, реально зробити податок прозорим і прогнозованим. Однак єдиного квитка немає, деякі каси комп’ютеризировані, але не сертифіковані, облік у руках тих бухгалтерів, які його ведуть. Тому не думаю, що податок виведе на кращі перспективи, ніж той відсоток, який, за указом Президента Кравчука, мав стягуватися. Те ж саме можна сказати про запровадження квоти українського кінематографу на екрани кінотеатрів. Яка може бути квота, коли немає фільмів? Ресурси і кошти слід спрямовувати на дебюти молодих кінематографістів! Потрібно дивитися в майбутнє, адже сьогоднішні режисери навряд чи вже знімуть щось епохальне.
Потрібно думати про самого глядача, виробляти репертуарну політику. Це означає не лише не пустити порнуху, треба впливати на культурну частину репертуарного планування. Не можна репертуарне планування повністю віддавати в руки малограмотним комерсантам, які на сьогодні заволоділи власністю.