Посередній світ захищається від геніїв як може. Ці слова стали лейтмотивом спектаклю «Жіночі ігри» за п’єсою сучасного українського драматурга, одесита Р.Феденьова (режисер-постановник О.Лісовець) — недавньої прем’єри Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра. «Жіночі ігри» було присвячено Моцарту, причому вирок композитору виносили дві жінки, одна з яких і вбила генія — щоправда, чужими руками. На баденському курорті вдова Моцарта (Ірина Мельник) ніби мимохідь зустрілася з дружиною Сальєрі (Ксенією Ніколаєвою), і почалося детективне розслідування обставин смерті генія, від якого посередньому світові все ж таки вдалося захиститися. Щоправда, з допомогою отрути.
Втім, дивно, що виставі, котра претендує на філософічність, було дано таку касову назву, яка ні до чого не зобов’язує. Якби ця постановка О.Лісовця називалася, приміром, «Чиста совість», а не «Жіночі ігри», то багато акцентів розмістилися б геть інакше. А так історія дружини Сальєрі, частково винної в убивстві Моцарта, яка намагається «очистити» власну совість, звинувативши у всьому Констанцію Моцарт та її коханця, перетворилася на поєдинок двох душечок-киць, готових вчепитися одна в одну пазурами.
І поєдинок цей начебто не зобов’язував до жодних серйозних розмірковувань, якби крізь касовий антураж спектаклю не проривався один натяк. Адже йшлося не про жінок, а про муз, що оточили генія і боролися за право залишитися поруч із ним сам на сам. Ось тільки не вдалося це нікому: ні Констанції Моцарт, ні, тим більше, Терезі Сальєрі. Як з’ясувалося, у геніїв муз багато, а в декого — навіть більше дев’яти.
У Театрі драми та комедії мають дивну пристрасть до такої сценічної атрибутики, як келихи із різнобарвною, найчастіше рубіновою, рідиною, графини і навіть імпровізовані фонтани. На попередній прем’єрі — спектаклі «Хто боїться Вірджинії Вулф?» (режисер О.Ліпцин) — домашній бар подружжя героїв було перетворено на подобу алхімічної лабораторії, де готувалися найскладніші психологічні коктейлі. У «Жіночих іграх» на сцені красувалася піраміда келихів із цілющою баденською рідиною, з приводу якої у глядачів відразу ж склалися дві версії. Або одна з героїнь зруйнує і розіб’є на друзки хитромудру споруду, витягнувши келих із «нижнього ярусу», або Тереза з Констанцією все це вип’ють. Але не сталося ні того, ні другого: у піраміди лише розібрали верхівку, зате біля її підніжжя з’явився піщаний годинник, що його одна з воюючих муз перевертала після кожного раунду поєдинку.
Келихи з цілющою баденською рідиною були, мабуть, введені режисером у символічний ряд резервуарів натхнення — разом із чорнильницею Моцарта, з якої, за висловом Терези Сальєрі, композитор черпав свою геніальність. Але як баденська рідина «уже не та, що двадцять років тому» і перетворилася на мерзенну водицю (про що було заявлено на самому початку спектаклю), так і чорнильниця Моцарта, за версією Терези Сальєрі, виявляється чашею з отрутою. Нібито Констанція з коханцем підмішували туди ртуть...
Окрім піраміди з келихів, на сцені можна було побачити щось на кшталт Бахчисарайського фонтана. Лише замість декоративних елементів у цьому фонтані використовувалися звичайні целофанові торбинки, з яких повільно витікала рідина. Та все одно: «Фонтан любви, фонтан живой, Принес я в дар тебе две розы...» Зіставлення Пушкін—Моцарт було задане, тим більше що алюзій на одну з «Маленьких трагедій» у тексті п’єси було скільки завгодно. Лише самих композиторів замінили їхні дружини. Чи, точніше, екс-музи, які зустрілися, щоб остаточно поділити свого покійного генія.
Наприкінці вистави викривалася справжня, щоправда — мимовільна винуватиця смерті композитора — Тереза Сальєрі. Мотивування таке: Тереза претендувала на роль таємної і єдиної музи композитора і спробувала прибрати зі шляху лже-музу — коханку Моцарта, розказавши про все її чоловікові, давньому другу Вольфганга Амадея. А той зарізав дружину, отруїв Моцарта і насамкінець убив себе. Одне слово, перед нами ще одна інтерпретація міфу про Орфея, лише вакханок, які розтерзали співака, замінено музами, що ненавидять одна одну.
Як випливало з програмки, драматург Родіон Феденьов наштовхнувся на цю версію в результаті «цікавих знахідок», виявлених у бібліотеках Парижа, Берліна і Стокгольма. Але в настільки міфологізованій п’єсі для цього вистачило б і однієї фантазії. І ще — елементарного знання законів, за якими твориться й розвивається міф. Одне слово, перед нами новий міф про Моцарта—Орфея. Цікаво тільки, чи довге в нього буде життя?
На фото: сцена зі спектаклю.