За гуркотом передвиборних баталій якось загубилися не пов’язані з цим процесом останні миті діяльності українського парламенту четвертого скликання. А шкода — деякі з них безумовно заслуговують на увагу. Як, наприклад, сюрприз, що його готує Верховна Рада для всіх українських комп’ютерних користувачів. Йдеться про законопроект, внесений на розгляд Ради депутатом, академіком НАН України, тоді ще спікером Володимиром Михайловичем Литвином.
Текст законопроекту (чи, коли бути точним — поправки до закону про Національну програму інформатизації) досить короткий, отож відтворюємо його «смислову» частину повністю: «Реалізація машин для автоматичної обробки інформації (персональних та інших комп’ютерів) може здійснюватися в Україні лише за умови обладнання їх інтегрованою лексикографічною системою «Словники України». І — все. Крапка. Далі йдуть прикінцеві положення, про те, що закон повинен набрати чинності з 1 липня цього року, і Кабмін повинен привести у відповідність усі свої нормативно-правові акти. Отак рішуче і безкомпромісно законодавець хоче забезпечити «впровадження державної мови до інформаційно-комп’ютерних систем» — це текст із пояснювальної записки до законопроекту. І хоча перспективи екс-спікера зайняти депутатське крісло вельми ефемерні, прихильників цього законопроекту в стінах нової Ради буде чимало.
Спочатку — кілька слів про «інтегровану лексикографічну систему» з погляду банального користувача. Це набір із кількох словників (синонімічного, антонімічного, фразеологічного etc.), об’єднаних спільним програмним інтерфейсом. Якщо чесно — особливого враження ні самі словники, ні тим паче їхня програмна реалізація не справляють. Себто слів дуже багато, але найкраще наповнена секція — парадигми відмінювання — для більшості людей не є доконче потрібною, тлумачного словника немає, а синонімія не надто багата — все це, підкреслюю, як на погляд профана. Із трьох комп’ютерів, на які автору довелося ставити цей продукт, на одному звертання до нього призводило до несподіваних і прикрих «провисань» — не виключено, через вкрай низьку якість диска-носія, який несамовито гудів і вібрував у CD-ROM. Диск, зауважте, був не піратський, а чесно придбаний. Щодо того, що словники зможуть надати належне «лінгвістичне забезпечення» для «інформаційних систем», як це декларує законодавець, теж виникають певні сумніви. Якщо зовсім уже базові поняття, наприклад, інформатики, як то «процесор» чи «Інтернет», присутні, то, скажімо, банальної «відеокарти» знайти не вдалося. А про якісь «рендеринги» з «дизерингами» — чи як вони там правильно пишуться-відміняються — годі й казати? Врешті, термін «настроювання», який є одним із пунктів меню програми, викликає легкий внутрішній протест явною кальковістю перекладу з російської; поширене серед україномовних користувачів «налаштування» звучить якось природніше.
Заради справедливості слід зазначити, що все сказане стосується версії 1.0 — не останньої версії даного програмного продукту. Сьогодні доступною є версія 1.5, так що, можливо, у найостаннішому релізі програмна оболонка працює без проблем, усе записано на якісних матрицях, а словникові бази збільшилися до гігантських розмірів.
Але штука зовсім не в тому, якісні чи не дуже програмні продукти пропонує користувачам Український мовно-інформаційний фонд. Хоч би якими вони були — сам факт їх існування не може не викликати ентузіазму. Формування словникової бази, більш того, в електронному вигляді, — справа потрібна і похвальна.
На жаль, на цьому місці ентузіазм і закінчується. Перше запитання, яке виникає під час прочитання законодавчої ініціативи, — це про примусовий характер українізації, чи то пак, «словникізації», всіх без винятку комп’ютерів. Словник — штука потрібна, але далеко не кожному користувачеві. Які синоніми, антоніми й фразеологізми вживатимуть бухгалтери чи системні адміністратори — сказати важко. Врешті-решт, є люди, які просто не хотіли б купувати ніяких словників — може, спілкуються виключно іноземною мовою чи мають на полиці повне видання Грінченка з Далем, і нікому іншому не довіряють, а може, просто не хочуть користуватися ну зовсім ніякими словниками — і, здавалося б, мають на це повне право. А ні — платити доведеться і їм. Себто формально, звичайно, все інакше: «Враховуючи, що спорядження... персональних комп’ютерів інтегрованою лексикографічною системою «Словники України» у проекті закону передбачається покласти на суб’єктів підприємницької діяльності, його прийняття не потребуватиме додаткових витрат із державного бюджету» — це знову із пояснювальної записки. Але оті самі витрати тільки у пояснювальній записці «покладуться» на «суб’єктів», а на практиці це означатиме, що такий «непрямий податок на українізацію» буде з готовністю перекладений продавцями комп’ютерів уже на плечі кінцевих споживачів — шляхом відповідного підняття ціни на кінцевий продукт. І зрозуміти їх можна — у погоні за споживачем вони й так останнім часом знизили рентабельність, тому фінансувати з власної кишені іще й «словникізацію» явно не погодяться. Вже не кажучи про те, що, коли хтось колись вирішить зробити конкурентний до «Словників України» продукт вищої якості, конкурувати із державною монополією йому буде, м’яко кажучи, нелегко.
Другий момент — проблема сумісності. Словники, наскільки автору відомо, існують нині тільки у Windows-версії. Натомість, немалий відсоток комп’ютерів використовується під операційними системами, відмінними від «всенародної». Зрозуміло, програмне забезпечення, написане під дану операційну систему, просто неможливо використовувати в інших ОС — але це питання, очевидно, не хвилювало законодавця. Не кажучи про те, що під означення «машини для обробки інформації» та «інші комп’ютери» підпадає велика купа усілякого залізяччя — від кишенькових комп’ютерів до вбудованих процесорів у банкоматах чи інтернет-терміналів у дорогих холодильниках. У який спосіб встановлювати «Словники України» на таких пристроях, законодавець мовчить, проте явно означеного у законі винятку для них не робить.
Зобов’язуючи на законодавчому рівні всіх продавців комп’ютерів встановлювати один конкретно взятий продукт однієї конкретно взятої організації, двічі академік Володимир Литвин намагається створити банальну монополію із немалим прибутком. Зважаючи на те, що в Україні «щорічний обсяг продажу ПК 800—1000 тисяч комплектів» (це теж із пояснювальної записки), то, навіть встановивши на словники скромну ціну у 20—30 грн., можна говорити про пристойний прибуток — особливо коли зважити, що собівартість створення копії не може бути вищою за 2—3 грн., а основна частина робіт з наповнення електронних словникових баз і так фінансується з державного бюджету у вигляді держзамовлення для Українського мовно-інформаційного фонду. Себто з нашої з вами, шановні читачі, кишені — після чого нам у безальтернативній формі пропонують іще й купувати ці продукти. Оскільки щодо подальшої долі коштів законодавець зберігає мовчанку, зрозуміло: попливуть вони до того самого «виробника».
Приємно, що й у Верховній Раді це розуміють — зокрема Юрій Кармазин запропонував проект постанови про неприйнятність нової ініціативи, де зазначено, що вона суперечить вимогам частини четвертої статті 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом». Залишається сподіватися, що й автор законопроекту поцікавиться відповідною статтею Основного Закону.