Останнім часом у нашій країні помітне пожвавлення енциклопедизму. Вийшли друком «Енциклопедія українознавства», «Енциклопедія етнодержавознавства», і ось зовсім нещодавно побачив світ уже другий том першої частини «Енциклопедії етнокультурознавства», яку видають Інститут держави і права та Державна академія управлінських кадрів культури і мистецтв.
Енциклопедія на перших своїх сторінках декларує намір надати читачеві «поняттєво-термінологічний інструментарій і концептуальні підходи» до таких складних явищ, як особистість, нація, культура.
Якщо поставитися до всіх цих українсько-, етно- як до необхідного атрибута будь-якого гуманітарного пошуку в сучасній Україні, «яка шукає національне самовизначення», то можна зробити два цікавих зауваження. По-перше, за змістом усіх цих енциклопедій цікаво простежити, як саме сучасні українські вчені-гуманітарії «національно самовизначаються», які вони підбирають для цього слова, як описують власні й загальнолюдські тенденції зі своєї етнічної дзвіниці тощо. По-друге, можна сподіватися, що ці енциклопедії запропонують нам зведення універсальних понять і методів для дослідження або хоча б опису явищ будь-якої культури, у тому числі й української.
І це, мабуть, те, що змушувало всіх, хто проводить дослідження у сфері культури, чекати цих видань з нетерпінням. Адже нам так бракує чіткості в методах, певності в поняттях і в результаті — розуміння в діалозі. Енциклопедії можуть нам дати можливість досягти ясності й розуміння і навіть легітимувати слова повсякденні як поняття наукові.
Мабуть, з останнім завданням «Енциклопедія етнокультурології» впоралася повністю. На її сторінках із «просто слів» на «поняття» перетворюються «любов», «мрія», «ідеал», «надія», «земля» та безліч інших. Тут, нарешті, можна знайти більш-менш чіткі контури явищ мови, самосвідомості, ідентифікації, народу. Щоправда, із методологією не склалося — запропоновано тільки «Метод етноландшафтів».
Попри всі незаперечні переваги енциклопедії та її потрібність, вона не позбавлена як звичайних «енциклопедизмів», так і своїх власних мінусів, пов’язаних, певне, із відсутністю чіткого уявлення про читача. Деякі статті написані з очевидним розрахунком на читача-вченого, деякі — на читача-дилетанта. Єдиної концепції не простежується.
До «енциклопедичних» вад належить насамперед відсутність власне енциклопедичної конкретності в окремих статтях. Так, приміром, у статті «Етнополітика» дві третини тексту присвячено явищу асиміляції, а сама «етнополітика» визначається у найзагальніших рисах і через ще туманніший ряд понять: приміром, через «націософію», яка, відповідно до того самого видання, лише має бути побудована (і це поруч з уже наявними націологією, етнополітологією, етнопсихологією і т.п.). До всього цього додайте дещицю прогностики: коли-небудь «вона стане окремою дисципліною». Трохи дивний стиль як для енциклопедії...
У подачі статей немає нормальної для енциклопедії стандартизації. Так, у деяких статтях, присвячених термінам іноземного походження, ви не знайдете посилань на ті значення, які слово мало в «рідній» мові. Таке посилання зроблене в небагатьох статтях — «Культуртрегер», «Менталітет», «Ілюзія». А ось якщо ви хочете довідатися про походження слів «імідж», «локус», «ландшафт», «конвіксія» і ще цілого ряду понять, які ввійшли останнім часом в обіг, «Енциклопедія етнокультурології» вам не допоможе. Далеко не всі статті містять бодай коротку інформацію про історію явища або поняття.
Зовсім несумірними є окремі статті. Так, скажімо, «культурогенезу» присвячено п’ять рядків, статті «Міф» немає зовсім, а такому явищу, як «націоналізм», відведено 99 статей загальним обсягом понад 70 сторінок. Безперечно, про таке масштабне явище, яке визначало політику протягом усього ХХ ст., можна було написати цілий том енциклопедії. Та це не була б «Енциклопедія етнокультурології».
Дивним видається «русофільство» книжки: тут ви натрапите на статтю «Модальна особистість росіян» і не побачите нічого подібного ні про українців, ні про канадців. Кілька статей також присвячені російському націоналізму й одна — навіть особисто О.Солженіцину. Дивно, що навіть на рівні енциклопедії ми за десять років незалежності не позбулися необхідності кивати саме на Росію.
Бентежать окремі й геть уже спекулятивні та водночас категоричні висловлювання авторів статей. Приміром, теза, що «всі релігії мають виразно націоцентричний характер». Тут-таки автор уточнює, що зв’язок національного та релігійного не підтверджений соціологічно — це суто інтуїтивний умовивід. Дивно, що для таких інтуїтивних поривів було вибрано форму саме енциклопедичної статті.
Фактично енциклопедія не подолала, а продемонструвала основну проблему сучасної гуманітаристики, зокрема в нашій країні, — відсутність чітко визначених методологій, термінології і взагалі наукового принципу, попри палкі спроби назвати те, чим вони займаються, саме «наукою». Трохи бентежить бачення можливої аудиторії: першими тут зазначені державні та політичні діячі й окремим рядком — депутати, а лише потім учені та діячі культури і мистецтв. Втім, цілком можливо, що саме першим із перерахованих книжка стане незамінною у плані лікнепу. На жаль, я не поділяю оптимізму щодо перспективи навчання, з дозволу сказати, «політичної еліти» азів етнокультурології. А ось «усім бажаючим», на яких, звичайно, й розраховано енциклопедії, так само, як вченим та «діячам», дуже потрібні такі довідкові видання. Тому хочу побажати авторам енциклопедії: коли пишете книжку, пишіть її для людей, а не для влади — вона, мабуть, не читатиме її. «Енциклопедія етнокультурології» потрібна всім, хто хоче нарешті розібратися в розмаїтті культур, і тому вона завжди знайде свого «зацікавленого».