Російський фільм «Ми з майбутнього-2» (у ньому знімалися також українські актори — Остап і Дмитро Ступки) виявився «на межі заборони» у нашій країні після показу чорнового варіанту стрічки в Мінкульті. Російську прем’єру призначено на середину лютого
2010-го, але невідомо, чи потрапить ця картина на екрани України, оскільки вже надто «своєрідно» розставлено деякі історичні акценти…
Ситуація з цим фільмом надзвичайна. Тому що складно уявити людей, котрі додумалися показувати стрічку в державній установі країни, яку всі перші 20 хвилин фільму поливають... лайном. І до того ж сподіватися, що цей фільм отримає прокатне посвідчення. А видати таке посвідчення означало б не тільки визнати себе лайном, як це показано на початку фільму, але й запустити «міну» уповільненої дії...
Щоб не бути голослівним, опишу сюжет.
На тлі кінохроніки Другої світової війни йде закадровий текст-довідка, яка стосується знаменитої битви під Бродами у липні 44-го. У більш-менш інформативному, беземоційному і коректному викладі історичних фактів тієї доби раз у раз зустрічалося розмежування на «наших» і «не наших». Відомості про створення і діяльність дивізії «Галичина», яка входила у той час до складу німецько-фашистських військ СС, мали чільне місце в довідці. Після титрів розпочалася фактична частина фільму.
…У якомусь лісі збираються люди, одягнені у радянську і фашистську військову форму. Ті, хто одягнений у фашистську форму, хлопці і дівчата, говорять українською, поводяться розв’язно, танцюють під важку музику біля сцени.
А перед тим до місця подій під’їхав величезний чорний Hummer. Один із пасажирів, сидячи на даху джипа, дебелий білявий нахаба у фашистській формі, показуючи пальцем на людей попереду, з викликом проголошує: «Москалі!» Далі він брудно чіпляється до дівчини, і біля сцени з українським роком починає бійку. Наступного дня двоє «українців», тих самих нахаб, бажаючи убити двох «москалів», кидають їм під ноги справжню гранату, але ніхто не гине, навпаки, усі четверо переносяться в минуле, саме на початок вищезазначених подій 44-го року. І потрапляють до рук... УПА (характерна деталь: один із партизанів — беззубий дядько страшної зовнішності, котрий, везучи на підводі полонених 2009 року, увесь час чомусь кривляється). У лісовому таборі ватажок загону УПА (Остап Ступка) налив самогону одному з «українців» (котрого грає син Остапа, Дмитро), а коли той відмовився, з реготом поцікавився (риторично): може, той ще й сала не любить?
Не повіривши розповідям парочки «українців», герой Остапа веде всіх чотирьох до ями, утрамбованої різного роду людом. Коли примусити «українців» розстріляти всіх, зокрема й двох «москалів», не виходить, герой О.Ступки з одним із товаришів по службі розстрілює всю юрбу беззбройних жінок, чоловіків, старих...
Пауза. А за нею запитання з розряду «не зрозумів»: хто ж б’є в обличчя хазяїна, коли заходить у будинок, і при цьому розраховує на прихильність? Принаймні випити треба, а вже потім...
Не хочеться суто по-людяному засуджувати Остапа і Дмитра... Але у сценаристів, дизайнерів костюмів і продюсерів хотілося б, уже без «сміху», поцікавитися: до чого це все?
До чого лубок, до чого навмисність агресії, до чого сало і самогон? До чого розстріл мирних українців самими українцями?
Якби не продовження картини, поставленої, знятої і зіграної дуже професійно, і в жанрі військового пригодницького кіно гідної бути оціненою на тверду четвірку, — можна було б запідозрити продюсерів у кремлівських іграх. Адже саме з Кремля ростуть ноги «9-ї роти», «Тараса Бульби», «Адмірала» — фільмів імперських як за духом, так і за буквою.
Чи не радянські війська (читай — росіяни) увійшли в Західну Україну 1939-го? Чи не радянська влада масово депортувала кілька мільйонів українців з Волинської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей? Чи не дружини радянських військових у напівпорожньому Львові, сплутавши із сукнями, носили нічні сорочки тих львів’янок, яких за день до цього силоміць переселили до Сибіру, на Тюмень і на Соловки? Чи не радянська влада створила по всій Західній Україні концентраційні табори, задовго до фашистів придумані на території Російської імперії ще Леніним і введені в експлуатацію за наказом Троцького?
Таких запитань «за фактом» — безліч.
«Ми з майбутнього-2» — швидше «ми з минулого» з можливим варіантом «назад у минуле». І дуже прикро. Тому що, як уже говорилося, фільм розділений на слабко поєднувані дві частини: ідеологічно-політичний замовняк і власне жанрове кіно.
Перша частина просто накрила тінню другу. І це при тому, що перша частина — нежиттєздатна, брехлива і відверто погано зроблена. Друга ж повноцінна драматургійно, наповнена «смачними» деталями.
А три- чи п’ятихвилинна сцена бою, коли німці і радянські війська намагаються зайняти висоту, вбиваючи одне одного в окопах, як у комп’ютерній грі — швидко, страшно і реалістично, — маленький постановочний і операторський шедевр висококласного оператора Іллі Дьоміна, ЗНЯТИЙ ОДНИМ КАДРОМ!
Цю сцену цілком можна порівняти з шедевральною сценою на пляжі зі «Спокути» Джо Райта, знятої ірландським самородком Сімусом МакГарві. Але кому це важливо? Політика рулює. І не вирулює. Якщо фільм заборонять в Україні — програють усі... Зокрема «Централ Партнершип» як прокатна компанія втратить 300—500 тисяч доларів.
А фільм, на мій погляд, може потрапити під заборону «де-юре», тому що деякі моменти підпадають під два пункти «Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів» №294, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 28.03.2001 року, а саме: «приниження і образа нації або особистості за національною ознакою», «пропаганда фашизму і неофашизму».
…То кому ж вигідно знову підсовувати яблуко розбрату? І так об’їлися.