Шлях до «істини» лежить через циклодол
Інформаційні портали бентежать уяву: лише за місяць було продано 16 тисяч примірників нової книжки 22-річного українського письменника Любка Дереша «Трохи пітьми». Сам літератор переконує, що нині середній тираж однієї нової книжки вітчизняного автора – лише 2—3 тисячі примірників. Отже – рекорд?
…Коли стало зрозуміло, що я таки вирішив залишити рідну хату й податися на навчання до Києва, моя мама зітхнула і порадила мені почитати твори Еміля Золя.
Не скажу, що я подужав усі двадцять шість томів, виявлених у бібліотеці. Золя не став моїм улюбленим письменником. Проте скласти уявлення про його творчість я зміг. Трохи згодом зрозумів, чому мама порекомендувала ознайомитись із доробком цього відверто натуралістичного автора: вона сподівалася, що видатний француз із його майже вівісекторським аналізом людських вад буде для мене чимось на кшталт протиотрути, яка допоможе уникнути пасток, що чатують на молоду недосвідчену душу у великому місті...
Згадку про Золя розворушила, хоч як це дивно, нова книжка Дереша «Трохи пітьми», яку я знайшов у невеликому відділі української літератури великого книжкового супермаркету. Жанр твору на титульному аркуші не вказано. Роман? Повість? Есе? Драма-феєрія? Епіграф сумний, але авторитетний — з Редьяда Кіплінга. «У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті». Приємно, що це не з «Мауглі», не з «Рікі-Тікі-Таві» — можна зробити висновок, що автор – нестандартно начитана людина.
У короткій інтродукції Л.Д. (Любко Дереш?) передбачливо пояснює, що «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним — жодної з таких цінностей до нього не закладалося». Дуже доречне попередження чи підстелена соломка. Але, довіряючи пораді Антона Чехова, який казав, що читати можна все, навіть медичні довідники, я вирішив трохи зануритись у «пітьму».
Твір стилізовано під розшифровку аудіозапису діалогу психолога V. з якимось Л. Діалоги, доповнені ремарками, створили враження, що новий твір Любка Дереша — це авангардна багатосторінкова п’єса. Проте через кілька сторінок психолог чомусь замовк, і далі оповідь стає суцільним монологом Л.
Я потроху починаю розуміти тло, на якому закручується сюжет: Українські Карпати, збіговисько всіляких груп нонконформістської молоді (із вкрапленнями підтоптаних реліктів первинного хіпізму).
Що ж, карпатські полонини з наметами та вігвамами – цілком придатна основа для будь-якого літературного жанру, від сентиментальної пасторалі до кривавого трилера. Але те, про що і як пише Любко Дереш, починає мене помалу дивувати (якби я був холериком, то, може, і дратувало б). Автор зловживає сленгом, і я часом не розумію, чи то Любко старанно копіює жаргон молодіжної тусовки, чи просто не знає української мови (бідні літературні редактори, які готували «Пітьму» до друку!).
До речі, якщо письменник береться до розгрібання пластів маловідомого широкому загалу фольклору, непогано б трохи просвітити читацьку сіру масу. Не впала ж корона з нашого земляка Миколи Гоголя, коли він до своїх «Вечорів на хуторі біля Диканьки» додав тлумачний словничок: «Парубок — парень, пейсики — жидовские локоны, пекло — ад, переполох — испуг» і т.д. А в Любка у п’яти рядках я надибав ціле сузір’я напівзрозумілих чи зовсім не відомих мені словосполучень «бухий в дупель хіпусьо», «хайр чувака», «обвішані феньками», «сталевий пацифік». Далі — гірше — автора понесло в темні глибини патології. По суті, це не є літературний злочин, Достоєвський теж із роману в роман ганяв цілі табуни демонів, що кишать у людській свідомості. Але в ім’я чого Любко Дереш узявся препарувати персонажів з’їзду суїцидників, зібраних ним під смереками? Письменнику хочеться знати істину? Але невже шлях до неї – в докладному описуванні того, якого циклодолу чи кетаміну нажерлися герої і що їм наверзлося після того. Для цього є інша література, якою користуються наркологи, сексопатологи, судмедексперти.
Абсолютно втратив я інтерес до творчості Любка Дереша після того, як на сторінках «Пітьми» засіяв бісер ненормативної лексики. І він туди ж? Лаври Подерв’янського хочеться причепити на геніталії? Не те щоб я страшний пуританин — загальноприйнятого літературного запасу часом не вистачає, коли, приміром, треба запхнути руками тридцятикілограмовий снаряд у танкову гармату. Принагідно я згадав цілком реального майора Пунделя (вільна асоціація з персонажем «…пітьми» на прізвисько Пудель). Приблизно тоді, коли народився Любко Дереш, той вправлявся в мистецтві матюка перед цілим мотострілецьким полком. Демосфен! Цицерон! Любку, повірте, є вершини недосяжні, як усмішка Джоконди. До цієї категорії належав і мат Пунделя. Киньте цю дурну справу. Пишіть краще про природу. Я знайшов у вас цілком достойні великої літератури рядки: «Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати лісу». Звісно, на пейзажах грошей і слави хутко не заробиш. Краще – натюрморт. Мертва натура. Бажано, зовсім мертва. Така, що розкладається.
P.S. «Трохи пітьми» Любка Дереша я подужав десь третину. Малоймовірно, що колись розгорну цю книжку знову. Краще візьму з полиці роман старого знайомого Еміля Золя. Ні, мабуть, казки Всеволода Нестайка. Його сонячні зайчики швидко проженуть пітьму у найглибші щілини підсвідомості.
Навіть крізь душову було чутно його паскудне хропіння. У нього був гайморит, і він уві сні не міг дихати як треба. Все у нього було: і гайморит, і прищі, і гнилі зуби — з рота пахне, нігті ламаються. Навіть якось жаль його, дурня.
Дж. Д. Селінджер
«Над прірвою у житі»