Складається враження, що люди вже не люблять і не працюють, не сперечаються і не товаришують. А щодня стріляють, бігають за злочинцями, ловлячи маніяків, бандитів та гвалтівників. Фільми розучилися усміхатися і вбили надію як поняття. Вони тупо торочать: життя жахливе, безпросвітне, потворне та безглузде, і треба втікати від нього, хоч в іншу галактику, хоч у країну глухих, аби якомога далі. Наше телекіно стало багатосюжетним та моножанровим. І тому монотонним. Саме про це була розмова з письменницею Світланою Зоріною. Вона — автор ряду детективів (роман «Наїзд» мав великий комерційний успіх), а зараз завершує нову книгу-дослідження «Кримінальний Київ некримінальним поглядом». Отже...
Зачарування давніх літ...
В.Д.: Світлано! Почнемо розмову з констатації того незаперечного факту, що у нас кіно завжди було наймасовішим. Наприклад, 75-го року якийсь «Вершник без голови», що проходив за розрядом «екранізація зарубіжної класики для дітей», подивилися 69 мільйонів глядачів. А значно пізніше, на самісінькому початку перебудови, на досить претензійний, але співзвучний пафосові часу фільм «Покаяння» ходили сім’ями по кілька разів — як у церкву. А серіали тих років? «Слідство ведуть знатоки» почалося 71-го і прожило на екрані майже 20 років! Цей серіал мав приголомшливий успіх, люди вірили «знатокам» безмежно. У Москву, на Петрівку, 38, надсилали листи, адресовані «слідчому Знаменському». У Театр на Малій Бронній до Георгія Мартинюка приходили жінки з карними справами, просили розібратися... На допомогу сподівалися навіть злочинці. Один із них так прямо і написав: «Якби мою справу вів Пал Палич Знаменський, я отримав би на два роки менше». А хто не знає пісню:
«Наша служба и опасна,
и трудна,
И, на первый взгляд,
как будто не видна,
Если кто-то кое-где у нас порой
Честно жить не хочет,
Значит, с ними нам вести незримый бой —
Так назначено судьбой
для нас с тобой,
Служба — дни и ночи»…
Пісня ця стала негласним міліцейським гімном. Сама міліція заявляла тоді гордо: «Коли фільм показують по телевізору, вулиці порожніють, а злочинність знижується».
С.З.: Але особисто мене, ще дівчисько, виховали інші неперевершені серіали: «Місце зустрічі змінити не можна» і «Сімнадцять миттєвостей весни». «Місце зустрічі...» сподобалося не так винахідливістю, з якою оперативники ганяються за «Чорною кішкою» і нарешті перемагають її, як характерами та долями героїв картини — і позитивних, і негативних. Ну а «Сімнадцять миттєвостей...» дивилися і дивляться досі всі — молоді й старі. І, на відміну від Штірліца, який, як ми пам’ятаємо, дивився «Дівчину моєї мрії» шість разів і ненавидів цю картину, наша любов до фільму Ліознової не лише не іржавіє з роками, а, навпаки, міцніє. Скільки разів за 30 років, що минули з часу його прем’єри, кожен із нас дивився цю стрічку! Фільм, здається, єдиний, удостоївся честі бути «розібраним» уроздріб на анекдоти: «У вікно дуло. Штірліц зачинив вікно — дуло залишилося»...
В. Д: А чудові закордонні стрічки! Пам’ятаєте веселий і хвацький «Фантомас»? Як чудово Луї де Фюнес у ролі поліцейського комісара «катує» заарештованого, поїдаючи в його присутності смаженого апетитного баранчика і примовляючи: «Доки все не розповісте, вам не дам!»
С.З.: Якщо говорити про пародію, то мені більше сподобалася чеська стрічка «Кінець агента». Взагалі, соцреалізм любив тоді пародіювати (і, між іншим, беззлобно) західний кітч та іншу шпигунономанію. У «Кінці агента» шукали сільничку, а в сільничці плівку, а на плівці інформацію, як використовувати Місяць у військових цілях. Така собі чарівна дурниця! Та часи пародій скінчилися. Чому тепер усе всерйоз? А тому, що суспільство змінилося. До всіх цих жахів рукою подати. Ось чому кіно нині таке жорстоке.
В.Д.: Так, але жорстокість на екрані все ж може бути різною. Якось один американський журналіст зауважив: «Річ не в тому, що у вас жорстоке кіно. В Америці теж є таке. Але американська жорстокість не справжня, кіношна, а ви показуєте виворіт життя дуже зло, натуралістично». І все це накладається на наші спільні болі та тривоги. Те саме що покласти гарячий компрес на обдерту шкіру. Американські соціологи стверджують, що жорстокі фільми у благополучній, ситій Америці є елементом психологічної розрядки глядачів. А яка в біса розрядка у нашого глядача, коли він у новинах спостерігає, як підірвали «Мерседес» не по-кіношному, а по-справжньому, і «Швидка допомога» по шматках збирає тіла.
С.З.: Жахи і жорстокість у нашому кіно зрозумілі, і тому так сумує глядач за добрими стрічками минулих років.
Кошмари з доставкою додому
В.Д.: Інколи страшно вмикати телевізор: із нього лунають вибухи, перестрілки і жахлива лайка. Складається враження, що потрапив у якийсь паралельний Всесвіт, де всі один одного вбивають, де щодня вибухають автомобілі, де щохвилини на людей ринуть водоспади нецензурщини. До речі, а як ви, письменниця Світлана Зоріна, ставитеся до матюків у книгах та фільмах?
С.З: На жаль, проголошена у нас свобода пішла аж ніяк не на користь письменникам та кінематографістам. Вони уявили, що вільні від усього, у тому числі й від норм літературної мови. Для мене, скажімо, вживання матірщини — нонсенс. Намагаюся уникати і «фені». Чомусь усі, хто пише детективи, вважають: що її більше — то це «суворіше» і ближче до реальності. Я таких поглядів зовсім не поділяю, хоча феню знаю краще від багатьох — серйозно вивчала її.
В.Д: Ви згодні, що детективів, стихійних лих, убивств, кривавих розбірок показується сьогодні надміру? Телевізійники штучну кров, ефектні вибухи оцінюють з позиції, наскільки добре це зроблено. Але на людей, далеких від кіновиробництва, спецефекти діють інакше...
С.З.: Так, крові на екрані багато. Але для кіношників це — звичайна робота, коли клейкою стрічкою тілесного кольору до тіла актора прикріплюють спеціальні пристрої, що скидаються на дитячі пістони. «Убитий» у потрібний момент просто натискає на кнопочку, яку тримає в кулаку, замикаючи таким чином контакти. Пістони розриваються, і глядач на екрані бачить поранене тіло. Такий ефект коштує гривень 200, не більше, але для нашого бідного кінокошторису все одно дорого. Зараз на екрані дедалі більше вбивають ножем — на порядок дешевше і простіше. Потрібно лише причепити під одяг презерватив, наповнений червоною рідиною. «Убивця» коле ножем — і рана кривавить, як жива.
В.Д.: А малюки, дивлячись на екран, не розуміють, що все це — гра, що вбивають не насправді. Та навіть не це страшно. Жахливо те, що діти, дивлячись на екран, вчаться: без ножа за пазухою нічого в житті домогтися не можна. З віртуального світу у свідомість вриваються хибні життєві цінності: мовляв, куриво й алкоголь — це «кльово», це «класно», це «кайфово». Розквасити комусь ніс — хороша справа, а головне — правильна, оскільки сила, мовляв, розв’язує будь-яку конфліктну ситуацію. Ось чому найвідоміші європейські педіатри категорично наполягають на тому, щоб телевізор не смів переступати порога дитячої спальні.
С.З.: Що стосується дітей, то їх справді треба оберігати. Але не тільки від бойовиків та фільмів жахів. Дітей треба оберігати від телевізора взагалі, так само як і від комп’ютера, мобільного телефона... Дитина має бути дитиною і якнайменше гратися в дорослі ігри. Що ж стосується дорослих, то відомі дослідження показують, що фільми з насильством не чинять якогось помітного впливу на психіку приблизно 99,9 відсотка людей. Решта людей належать до категорії дуже ображених на життя. Вони на все дивляться іншими очима, у тому числі й на кіно. Чи мусять кінематографісти наступати собі на горло на догоду цій категорії населення? Не думаю. Їхню свідомість можуть «пробудити» і геть безневинні речі. Не вважаю, що після «Каменської», «Ментів» чи «Бандитського Петербурга» людина може піти на злочин. Якщо йти за такою логікою, треба забороняти п’єси Шекспіра — там теж убивств більш аніж треба.
В.Д.: Може, багато дорослих і не зіпсують свою психіку переглядом жахів і бойовиків. А моральність? Ось звичайна сценка з міліцейського серіалу. Один із негативних героїв (у виконанні дуже популярного і дуже талановитого актора) ударом навідліг збив свою дружину на підлогу, потім додав ногою в живіт, потім, нахилившись, співчутливо поцікавився: «Ну, що, дорога, будеш тепер дутися?» Чи не звідси у глядача виникає хвороба, яка називається альголагнія (насолода від чужого болю)?
С.З.: Валерію! Ви дивитеся дуже похмуро. Знаєте, є народна казка про лисицю та дрозда. Перша тероризує другого і змушує його працювати на себе. Спочатку велить нагодувати, потім напоїти, потім розвеселити і, нарешті, налякати... Отже, переляк така ж потреба, як їжа, питво, гумор — якщо вірити народній мудрості. За тією ж таки народною мудрістю, потреба ця, щоправда, стоїть на останньому місці...
В.Д.: От-от. Саме це останнє місце спонукає зробити припущення: потреба в переляку — наслідок ситості?.. Може, попит на видовищний жах — із жиру?.. Але тоді як пояснити популярність усіх цих «стрілялок-доганялок» на вітчизняному телеринку?
С.З.: Комуністи усе вичерпно пояснили б пережитками буржуазно-обивательської психології...
В.Д.: Комуністи підганяли кожну задачку під свою, заздалегідь заготовлену відповідь. А добре було б справді в цьому розібратися. Який сьогодні на екрані герой нашого часу? Справжніх чоловіків шиють за однією й тією ж викройкою, хоча моделей чимало. Герой нашого часу огидний: він убивця, гвалтівник, жлоб. Герой нашого часу прекрасний: хоробрий патріот, страждалець, виходець з народу, неодружений або розлучений. За втрату коханої та бойового друга потрібно мститися. Як гуманіст і людина доброї волі, герой не хоче вбивати. Однак чим більше він не хоче, тим більше ворожої крові, лімфи, мозку, кишок та волосся залишається на асфальті (стіні, бампері, стовбурі). Ланцюг зрад і розчарувань не зупиняє месника. До того ж нелегка кілерська доля підкине йому й невеличкі радощі: круте стегно, «перса-диньки» і пухнастий локон спокусниці. Інколи вона буває підставкою, але герой її перевиховує на бойову подругу...
С.З.: Ви переказали добротний закордонний або російський бойовик. Так — схема. Так — не люди, а муляжі. Однак... Знаєте, є й такий парадоксальний погляд: мало ми дивимося фільми з Брюсом Віллісом, неприпустимо, злочинно мало... Чому? Бо, побачивши, як на екрані хороший позитивний герой розбиває негідникові обличчя об цегляну стіну, глядач не захоче шукати пригод за стінами кінозалу.
В.Д.: Виходить, щоб глядач отримував постійну розрядку, наш телеекран приречений цілодобово показувати лише бойовики, трилери, жахи і міліцейські серіали? Чи не мало для духовного розвитку суспільства? Звісно, від добротних кіножахів та бойовиків, як і від страху на «американських гірках», завжди можна психологічно захиститися — іронією, сміхом, вереском. Але від кінобруду, чорнухи, моря крові доводиться відмиватися. Добре ще, якщо ці стрічки бездарні...
С.З.: Ну а як же свобода отримання інформації? Ніхто ж начебто не примушує людей дивитися всі ці жахи та мерзоту. Ви що, Валерію, проти свободи інформації?
В.Д.: Ну хто тепер зізнається вголос, що він — проти? Ви кажете: ніхто не змушує дивитися всі ці жахи та мерзоту. У тому-то й річ, що змушує. Звісно, не палицею, а нескінченним повторенням одних і тих самих сюжетів на телеекрані. Час змінювати сам підхід до інформації. Телевізор (а для переважної більшості населення він — єдине джерело інформації) повинен нести людям культуру, радість, психологічне задоволення. Гадаю, кожна здорова людина хотіла б бачити на екрані нормальне життя. Причому бажано не іноземне, не інопланетне, а своє, рідне, з дитинства знайоме. Але це своє нормальне життя якраз і зникло тепер з екранів.
Жахи на екрані і в житті
В.Д.: Світлано, ви казали, що ваша перша книга, «Наїзд», — автобіографічна. Це правда?
С.З.: Так, кожен герой роману має прототип у реальному житті і пов’язаний зі мною та моєю біографією. Треба сказати, що сім років тому разом із чоловіком я створила комерційну фірму, обороти якої стали перевищувати мільйон доларів на місяць. У нас працювало 500 чоловік.
В.Д.: Що ви робили?
С.З.: Торгували імпортними товарами. І раптом протягом одного дня все розвалилося: фірму було закрито, опечатано всі склади і заведено кримінальну справу. Це було зроблено з єдиною метою — щоб ми поступилися ринком конкурентові. Судові позови тривали три роки, і ми в остаточному підсумку виграли справу в усіх інстанціях, але час було згаяно, бізнес пропав, а головне — покалічено багато життів. А в тому, що фірму «завалили», була зацікавлена одна-єдина людина — відповідальний працівник СБУ, причому особисто, матеріально зацікавлений. Ось я і спробувала своєю книжкою показати, що більшість підприємців висить на гачку у правоохоронних органів.
В.Д.: А книга «Відстріл»?
С.З.: «Відстрілом» хотіла звернути увагу на велику кількість замовлених убивств, на те, що вони ніколи не розкриваються. А все тому, що відбулася повна криміналізація правоохоронних органів. Їм невигідно розкривати замовлені вбивства, значно краще «посадити на гачок» як замовника, так і виконавця й роками отримувати від них обох щедру «данину». І взагалі, правоохоронні органи вміють і люблять керувати людьми, які у чомусь, десь, якось винні... Зараз правоохоронна система стає маріонеткою в руках різних кланів та їхніх лідерів, угруповань, високих чиновників і грошових мішків. Багатьох вразила історія з підприємцем Григоришиним — мені здалося, що йому нахабно підкинули і зброю, і наркотики з єдиною метою: посадити і цим позбавити його підприємницької діяльності на догоду конкурентам. Але ж таке відбувається в усіх містах і селах України, відбувається щодня. У нас багато бандитів, узаконених владою, — цинічних, підлих, нахабних і жадібних. Зрозуміло, я хотіла б писати романи, у яких головний герой і правда перемагають. Але в повсякденні таке трапляється вкрай рідко. Якщо взагалі трапляється... Життя страшніше за літературу й кіно. Набагато страшніше.
В.Д.: Хотів би з вами, Світлано, не погодитися. Але... Недавно готував статтю про неправомірні дії прокуратури та міліції Дніпровського району Києва. Отож, поведінка людей, із якими мені довелося зустрітися під час розслідування, сама по собі є доказом того, що не все гладко в нашому королівстві. Співрозмовники воліли розмовляти зі мною таким чином: то призначаючи зустрічі оддалік своїх офіційних кабінетів, то про всяк випадок залишаючи свої автомобілі якомога далі від редакції. Природно, перше, що спало на думку, було: вони бояться. І страх цей здавався мені нормальним: кому хочеться, щоб тебе побили якісь «відморозки» у під’їзді чи начальство вмить винайшло «компру» і вигнало на всі чотири боки. Але ні. Що далі я намагався розібратися в психології такого страху перед диктофоном, то більше доходив висновку: ні, все значно складніше, ніж навіть питання власної долі та смерті. Зупиняло моїх співрозмовників інше, зовсім інше... Відчуття, що боротися марно. Вже марно. І це — найсумніший висновок, який я зумів винести з підготовки тієї статті.
С.З.: От бачите! Виходить, основні успіхи в боротьбі зі злочинністю, як і раніше, належать самій злочинності.
Прощавай, Шарапов!
В.Д.: Виявляється, зараз усі країни СНД дивляться по телевізору «Бригаду». Про цей серіал навіть готують хвалебні телепередачі, мовляв, ось фільм усіх часів і народів. Ну а з акторами, які виконали роль бандитів, проводять зустрічі, як колись із космонавтами, їм пишуть листи, освідчуються в коханні…
С.З.: Фільм і справді зроблений талановито, актори грають блискуче. Та й життя на екрані показано романтично. Глядач, за задумом авторів серіалу, має дивитися «Бригаду» і заздро зітхати: «Ах, які хлопчики! Ах, яке братство!» Та ми вже казали — у реальному житті все жорсткіше й цинічніше. Так, у фільмі в усіх деталях показано життя російського бізнесмена, яке, зауважу, нічим не відрізняється від життя бізнесмена в Україні. Саме бізнесмена, а не бандита, адже у вітчизняному бізнесі небандитськими методами нічого не доможешся. Ну а саме кіно дуже виграшне. Хоча б тому, що чарівний лиходій — узагалі найбільш виграшний персонаж кінематографу…
В.Д.: Світлано! Але ж жахливо, що новими героями нашого часу стають «братухи». «Бригада» — свого роду «Червоні вітрила» злочинного світу, романтика великої дороги, чарівність сили…
С.З.: Ви перебільшуєте, Валерію. Це звичайний російський фільм, який прикидається західним. Герої, приміром, з особливим смаком вимовляють слова «рекетир», «кілер», «скінхед». А ці ж слова в російській та українській мовах мають чудові аналоги: вимагач, убивця, вандал.
В.Д.: Те, що «Бригада» — всього лише копія західних фільмів, помітили не лише ви. Нещодавно «Комсомолка» провела дискусію про гучний серіал. Багато молодих людей хвалили «Бригаду», захоплювалися нею, і тільки один з учасників заявив, що фільм цей — відверто слабкий, що всі репліки, пози і повадки героїв давним-давно бачені в західних фільмах про гангстерів. Мовляв, таке враження, що ватага сільських хлопців розігрує у своєму клубі п’єсу з життя італійської мафії. Я згоден із цим глядачем з «Комсомолки». І ви, я бачу, теж. Та все ж біда «Бригади» не у її вторинності, а в тому, що серіал романтизує бандитське середовище. Виявляється, дружба — коли один за одного і у вогонь, і у воду, — можлива лише в бандитів. Бандит готовий і кров здавати, і ридати біля лікарняного ліжка. Шляхетний Робін Гуд!
С.З.: Чого дивуватися, Валерію? Всі нинішні фільми такі. А «Бригада» — епопея! У ній показані становлення й остаточна перемога вітчизняної організованої злочинності над державою та народом. Це раніше, коли ми дивилися «Місце зустрічі...», то палко симпатизували сищикам Жеглову та Шарапову, а не бандитам — Горбатому, Промокашці і Фоксу. Більше того, глядачі чудово відчували різницю між Жегловим і Шараповим. Так, Жеглова у виконанні Висоцького не можна було не полюбити. Та все ж чистий душею і помислами Шарапов, який не припускав у боротьбі, навіть із усілякою мерзотою, бодай малих, незначних порушень Закону, був нам дорожчий і нами більш шанований. Немає тепер Шарапових! Перевелися остаточно.
В.Д.: Сиджу біля телевізора і намагаюся порівняти «ментів» і «Ментів». Гадаю, що справжні пінкертони теж бувають дотепні й чарівні, що вони вправні, розумні і справу свою, можливо, знають. Хороші, загалом, чоловіки і душевні навіть, але внутрішній голос і власний досвід нашіптують: а звідки ж беруться ті «менти», яких ми звикли боятися й оминати за три версти?
С.З.: А особисто мені «Менти» категорично не подобаються. Веселі, моторні і дуже симпатичні хлопці, зображені на екрані, це — казка, дуже далека від дійсності. Головне, герої «Ментів» і решти міліцейських серіалів стверджують: та нам найвищою мірою наплювати на законність процедури обшуку, затримання підозрюваного і слідства взагалі. Основне — результат, піймання злочинця. Так, у них злочини розкриваються. Хоча не в кіношному, а звичайному «убивчому відділі» працюють люди, в яких немає мобільного зв’язку, одна машина на весь відділ, а зарплата 200—300 гривень на місяць — про який професіоналізм і самовіддачу можна говорити! Та все ж, трапляється, злочини розкриваються. Часто робиться це дико, не по-людському. Наприклад, у зв’язку з убивством миттєво заарештовують десятки людей — сусідів убитого, знайомих, співробітників, із якими у покійного були напружені стосунки... Цих людей «зачиняють» у КПЗ, їх б’ють і, в остаточному підсумку, в одного-двох домагаються зізнання в злочині, а решту випускають. Потім же виявляється, що вбивство скоїла інша людина... Зверніть увагу, перед тими, хто сидів «просто так», ніхто не вибачається, їм не відшкодовують моральних страждань. Я вже не кажу, що з них могли в слідчому ізоляторі знущатися, три доби не годувати... Коли я пишу в книгах, що в камері часто жінки перебувають разом із чоловіками, що у нас в’язнів б’ють, — то так воно і є насправді. Все це пережила сама. І сиділа в камері, де перебувало 17 чоловіків.
В.Д.: Усе, що ви розповіли, жахливо, але, боюся, нікого вже не дивує. Люди про це знають і остаточно перестають вірити в міліцію. Пам’ятаю, на екрані слідчий робив обшук, але не знайшов того, що шукав. Тоді він побив хазяїна квартири і, задоволений собою, пішов. Таж будь-яка нормальна людина, бачачи все це на екрані, має відчути шок. Але шоку немає. Чому? А тому, що глядачі добре розуміють: потраплять вони в таку історію, у яку вляпався кіношний хазяїн квартири, — з ними менти вчинять так само. Або бачимо на екрані, як слідчий прийшов з обшуком і каже підслідному: «Якщо ти не підтвердиш те-то, я запишу до протоколу, що цей пакетик із наркотиками виявив у твоїй квартирі». Ну як тут не згадати «Місце зустрічі...»? Там весь серіал побудовано на протиборстві Шарапова і Жеглова. Хто з них переможе? Чий принцип буде покладено в основу боротьби зі злочинністю? І далі тріумфуватиме зло чи ж настане нарешті ера милосердя? Як і раніше — питання питань.
Не забудьте вимкнути телевізор
С.З.: Валерію, погоджуся, напевно, що насильства на телеекрані справді забагато. Ще більше його в житті, але інше питання — як його в кіно придушити. Не можна занадто часто і занадто великим планом. Адже до вигляду крові звикають, це стає повсякденністю. А потім глядач починає вимагати ще і ще. Й утворюється замкнене коло. Авторам, які примудряються обійтися без банд і мафій, можна давати спецпризи за оригінальність та особисту мужність. Навколо злочину розгортається дія майже всіх нових російських і українських картин.
В.Д.: А чи не можна якось змінити ситуацію?.. Я розумію: немає заборонених тем. Але точно знаю: є заборонені прийоми. Всьому має бути місце і час. Круту еротику, як і крутого Уокера, коли є бажання, можна дивитися на касеті. Матюкатися, коли приспічить, — у близькій компанії. Справляти будь-які особисті потреби в передбачених цивілізацією місцях. Але є місця громадські, де припустимо лише те, що прийнятне для всіх. І там поведінка людини регулюється зводом правил, де багато чого «не можна». Національний ефір — саме таке місце, наймасовіше з можливих. Ще Олександр Блок казав: «Рампа є лінія вогню». Гадаю, якби Блок жив у наш час, він замінив би слово «рампа» словом «телебачення». Воно і є лінія вогню. І вогонь цей ведуть по нас, по душах наших дітей та онуків, які не розуміють і, напевно, уже ніколи не зрозуміють, що таке справжнє мистецтво. Мені можуть заперечити: не можна сховатися від життя. Відповім: це дивлячись від якого. Від непристойності, рабства, дурості, кітчу — чому б і не відгородитися. Все це — смерть за життя. Смерть душі.
С.З.: Розумні люди радять: коли передача не подобається, то телевізор потрібно вимкнути. Легко сказати! Телевізор — не праска, вимкнути балакучий ящик неможливо, як неможливо вимкнути життя за вікном. І люди, які працюють на телебаченні, чудово усвідомлюють це...