Безперечно, річки є благословенням цього світу. Або, скажімо, так: вони могли б стати цим благословенням, якби ми поводилися зі світом значно обережніше. Як усі зодіакальні Риби, я даю себе загіпнотизувати річковою водою, особливо влітку. Ні, озера мають свої відчутні переваги, озера це так само прекрасно. Однак тепер мені йдеться про течію, про її пластичність і еластичність, про можливість пересуватися за водою і з водою, не кажучи про іншу, таку ж спокусливу можливість — долати її, річкової течії, спротив. Перепрошую, якщо останнє здалося вам метафорою.
Я намагаюся відновити з пам’яті якнайбільше своїх річок, струмків і потоків. «Своїх» — тобто таких, що течуть уже крізь мене. Тобто одного разу в них увійшовши, я вже не можу з них вийти. Мене так само притягають вододіли, ці сухопутні кордони між морями, що проходять по хребтах і височинах за тисячі кілометрів від самих узбереж. Львів зведено на одному з таких вододілів, у ньому приховано два моря водночас — Чорне (з арґонавтами, Одесою, Кримом та Стамбулом) і Балтійське (з бурштином, корабельними соснами, Таллінном, Ригою та Стокгольмом).
Так і в околицях Морґетену в швейцарському Зименталі я міг бачити водночас моря Середземне й Північне, стоячи на межі між ними. Річки перевертають усі наші уявлення щодо простору, того, як він організований і що в ньому до чого належить. Річки є не тільки кордонами, але й можливістю долати кордони. Мені достатньо вийти з дому й їхати на південь якусь лише годину, щоб опинитися над берегом Прута, притоки Дунаю, тобто в одному басейні з Віднем, Будапештом і Братиславою. Мабуть, про це йшлося минулої осені в Реґенсбурзі.
Того разу мої знайомі художники — він і вона — привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров’ю. Пам’ятаю надрізи в нього на спині й як вона по краплі збирала з надрізів цю його кров, як безбарвна рідина в пляшці починала забарвлюватися рожевим. А потім усе це було вилито в Дунай з якогось іще староримського мосту. Ідея полягала в тому, що, ставши поживою для риби, ця криваво-горілчана суміш поплине дунайськими водами вниз, можливо, аж до Чорного моря. І там цю рибу, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з’їдять. І таким чином Європа об’єднається в рибі.
З усіх річок світу Дунай здається мені найдовшим, тому що він торкається навіть нас в Україні. Дунай — це ще одна версія інакших меж Європи. «Країна, з якої я примандрував, — пояснював український поет Перфецький не зовсім обізнаній європейській еліті на початку 90-х років у Венеції, — означена зі сходу на захід чотирма великими ріками — Доном, Дніпром, Дністром і Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем дана, тобто вода». До його спостереження можу додати таке: усі Чотири Ріки творять майже досконалу географічну симетрію.
Тобто найсхідніша з них — Дон — тече зі сходу на захід, обидві серединні — Дніпро та Дністер — з півночі на південь, а найзахідніша — Дунай — із заходу на схід. З усього цього випливають щонайменше дві повчальні речі. Перша — що географічні мапи, згідно з ідеєю Найвищого Картографа, мають бути і є твором мистецтва з тільки їм притаманною метафорикою й метафізикою. Друга — що і ми в Атлантиці. В Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейну. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.
Росія в цьому сенсі значно амбівалентніша, і, якби свого часу цар Петро не відігнав шведів від південного балтійського узбережжя, то могло б статися й так, що Росія взагалі б не мала жодної краплі атлантичної води, крім як у витоках Дніпра. Звісно, на півдні вона має той самий Дон, а відтак ще й Кубань, але то вже трохи сумнівна Росія — козацька. А найбільша з річок «європейської» Росії, Волга, впадає вже у Каспій, тобто взагалі до жодного океанічного басейну не належить. Чим не метафора окремої й нікому не належної (неєвропейської, неазійської) цивілізації?
Повертаючись до України: якщо річки — це справді кордони, то серед українських річок таким кордоном є Дніпро, найцентральніша й найбільша річка. Це передусім кордон ландшафтів — пагорби з лісами, так звані гори на заході, тобто на правому березі, й рівнина, степ або лісостеп на сході (лівий берег). При цьому Правобережжя є радше «культурно споконвічним», традиційно-аграрно-осідлим, а Лівобережжя, особливо в південній його частині — колонізовано-номадичним, пролетарським, колишнім (та й теперішнім) Диким Полем. Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс української невизначеності.
Тобто за найвищим рахунком Лівобережжя не дає змоги Україні остаточно повернутися в європейський бік, а Правобережжя — в азійський. При цьому обидва антиподи настільки тісно зрослися у вимірі повсякденно-життєвому, що про взаємно очікуване розлучення з перетворенням Дніпра ще на один кордон — державний — не може бути й мови. Залишається терпіти одне одного й поступово зростатися у всіх глибинних вимірах. Те, що таке зрощування насправді відбувається, не викликає в мене жодних сумнівів. Але те, як воно відбувається, викликає досить часто розпач.
Усе написане мною вище, було черговою спробою вдруге ступити в ту саму річку, проте в цьому випадку не в одну. Безперечно, річки є благословенням нашого світу, хоч іноді бувають прокляттям. І все ж зараз я про благословення. Добре, що річки є, що вони ділять — берег від берега, ландшафт від ландшафту, культуру від культури. Річки — запорука різноманіття. Але так само добре й те, що річки єднають — ти кидаєшся сторчголов у зеленаву прозорість десь біля самих витоків і, невтомно розсікаючи опір води заміненими на плавники долонями, колись таки досягаєш гирла, дельти, затоки, Океану.