З Нобелем і без

Навіть поверхове ознайомлення з осіннім асортиментом більшості чернівецьких книгарень, який, щоправда, практично нічим не відрізняється від зимового чи будь-якої іншої пори року, викликає змішані почуття. Відчувається, щось майже за Салтиковим-Щедріним: «...чогось хотілося: чи то конституції, чи то севрюжини з хроном, чи то когось висікти…» Останнє майже напевне стосу­ється цін на більшість виставлених у магазинах книжок. Бо хоч би що там казали про податковий тиск на галузь, подорожчання паперу, необхідність сплачувати мито, гонорари авторам і перекладачам, але ось так — узяти й викласти з гаманця за творіння улюбленого автора від десяти до двадцяти американських доларів можуть дозволити собі вже навіть не бібліофіли, а бібліомани. Але про все своєю чергою...

Звісно, дилема на кшталт «читати чи не читати книжки, а якщо читати, то навіщо?» майже така ж вічна, як і пошуки відповіді на питання про первинність курки чи яйця. Власне, скільки існує людство, кожен вирішує її для себе самостійно, витрачаючи на пошуки правильної відповіді не менше зусиль, ніж Гамлет на своє одвічне: бути чи не бути... Але як­що вже вирішено — бути, то одразу постає інше питання — чому саме бути? Бо всім відомо, в яких стосунках перебувають колір і смак... Аби не потрапити пальцем у небо, вирішив поцікавитися, як саме представлено в чернівецьких книгарнях класику, визнану, так би мовити, офіційними інституціями — наприклад, стокгольмським Нобелівським комітетом. Тим більше що й привід для цього ніби є. У жовтні Україна вже традиційно залишилася без власного лауреата цієї найпрестижнішої, хоч би що там казали зловмисники, літературної пре­мії. Та й читати «нобелянтів» часом також корисно. Уже перекладений українською «Сніг» Ор­хана Памука, навіть попри явні вади перекладу, розповість про сучасну Туреччину значно більше, ніж десятки наукових публікацій. Роман британки Доріс Лессінг «Маара і Данн» доступний поки що, на жаль, лише в російсь­кому перекладі. Кращої, а голов­не переконливішої, агітації за необхідність рятувати Землю від наслідків глобального потепління — годі й шукати. Зауваження письменниці щодо відповідальності корумпованих еліт за ситуа­цію у своїх країнах звучать у реа­ліях України більш ніж актуально.

Проте найпопулярнішими серед читачів, якщо вірити асортимен­ту чернівецьких книгарень, мали би бути романи «Камо грядеши» та «Вогнем і мечем» поляка Генріка Сенкевича — лау­реата Но­белівсь­кої премії 1905 року, та без­конечна сімейна «Сага про Форсайтів» володаря найвищої літературної нагороди світу 1932 року англійця Джона Голсуорсі. Принаймні книги саме цих авторів, видані численними видавництвами, є практично в кожній місцевій книгарні — починаючи з книжкових кіосків і закінчуючи супермаркетами. У деяких кни­гарнях можна розжитися п’ятитомником плодовитого англійця, а в «Букіністах» — навіть його восьмитомни­ком. Зважаючи на те, що більшість видань «Вогнем і мечем» — російського «вироб­ництва» (за винятком єдиної україномовної версії, підготовленої харківським «Фоліо»), стає очевидно, що цей українофоб­ський, за виз­наченням одного з «батьків» вітчизняної історіографії Володи­мира Антоно­вича, роман подобається росіянам чи не найбільше. Ціновий діапазон двох класиків також досить широкий — від 36 грн. 90 коп. до
54 грн. 40 коп. за томик Сенкевича, і від 40 грн. 70 коп. до 172 грн. 18 коп. за Голсуорсі. П’ятитомник останнього обійдеться покупцеві у 215 грн. 50 коп., зате восьмитомник з «Букініста» — лише в 180 грн.

Незаперечними ж рекордсме­нами щодо кількості видань одного й того ж твору залишаються росій­ські лауреати Нобелів­ської премії: 1933 року — Іван Бу­нін, 1958-го — Борис Пастернак, 1965-го — Михайло Шолохов, 1970-го — Олек­сандр Солженіцин та 1987-го — Йосиф Бродський. Проте це рад­ше показник не так популярності цих письменників серед читачів, як заслуга російсь­ких видавництв, чия продукція на 98,8% (цифра умовна, визначена на око) заповнює більшість чернівецьких книгарень. Отже, не дивно, що «Життя Ар­сеньєва» та інших творів Бу­ніна у книжкових супермаркетах можна нарахувати аж 21 видання, «Доктора Жива­го» Пастер­нака — 17, а творів Солженіцина — не менше 20. І така картина в більшості чернівецьких магазинів, що торгують книжками. Той-таки пастернаківський «Доктор» тут коштує від 43 грн. 74 коп. до 66 грн. 90 коп., а томик Солженіцина — від 134 грн. 09 коп. і нижче. Ось у кого справді треба повчитися проштовхувати свою класику за кордонами власної країни! Воістину величезна кількість найрізноманітніших видань цих авторів — від дешевих покет-буків до солідних подарункових фоліантів — хочеш не хочеш, таки проб’ється до читача, як полюбляють казати наші північно-східні сусіди, «не мытьем, так катаньем». У ситуації, коли йдеться про національну гордість великоросів, зазвичай конкуруючі за увагу читача видавництва, вочевидь, не переймаються тим, що не розпродадуть видрукуваних накладів. Бо хіба гордість вимірюється грошима?

Непогано представлені в книгарнях і такі визнані літературні генії, як Редьярд Кіплінг (премія 1907 року), Бернард Шоу (1925), Томас Манн (1929), Герман Гессе (1946), Ернест Хемінгуей (1954), Альбер Камю (1957), Жан-Поль Сартр (1964), Габріель Гарсія Маркес (1982). І вже значно менше, але все-таки подибуємо твори Сельми Лагерльоф (1909), Сігрід Унсет (1928), Анатоля Франса (1921), Сінклера Льюїса (1930), Вільяма Фолкнера (1949), Франсуа Моріа­ка (1952), Генріха Бьоля (1972), Ісаака Башевіса Зінгера (1978) та ін. Ще складніше придбати твори минулорічної лауреатки — англійки Доріс Лессінг. Єдине місце в Чернівцях, де ще можна купити зо три її романи, — супер­маркет «Буква». Та й то виклавши за кожний від 37 грн. 90 коп. до 87 грн. Але чи по кишені таке пересічному читачеві? Запитання, гадаю, риторичне. Не густо в книгарнях і з романами вже цьогорічного лауреата — француза Жана-Марі Густава Ле Клезіо. А от чиїх творів ви точно ніде не знайдете, так це лауреата 2000 року — китайця Гао Сінцзяна, чи 2002-го — угорця Імре Кертеша. Невигідно вкладати кошти в розкрутку імен, — кажуть видавці.

Окрема тема — україномовні переклади визнаних класиків світової літератури. Тут чернівецьким книгарням особливо похвалитися нічим. До слова, останній висновок стосується не лише письменників-лауреатів, а й узагалі будь-якої україномовної літератури, що посідає в них навіть не другорядне місце. Нещодавно у двох супермаркетах стелажі з україномовними книжками взагалі перенесли в глиб залів — подалі від входу. Чи не єдиний приємний виняток — спеціалізований магазин «Українська книга». Щоправда, і тут не обійтися без традиційної ложки дьогтю: надто вже ця спеціалізація нагадує гетто чи, даруйте, резервацію, в яку загнали вітчизняну книгу.

Хай там як, але завдяки витіс­неному в Бровари з приміщення Спілки письменників у центрі Ки­єва видавництву «Юніверс», українці, які ще читають, таки мають змогу знайомитися з творами «нобелянтів» рідною мовою, а саме: Андре Жида (1947), Ясунарі Ка­вабати (1968), Семюеля Беккета (1969), Еліаса Канетті (1981), Клода Сімона (1985), Чеслава Мілоша (1980), Тоні Моррісон (1993), Гюн­тера Грасса (1999) і вже згаданих Альбера Камю та Жа­на-Поля Сарт­ра. Усі книжки — від 30 до 36 грн. Зауважте, що в багатьох випадках це значно дешевше за російськомовні аналоги. Чудове україномовне видання п’ятитом­ника Анатоля Франса мож­на придбати лише за 45—50 грн. Для того, щоб світ побачило ошатне видання ліричної «Родинної Єв­ропи» польського лауреата Чеслава Мілоша, ще 2007 року докла­ли руку редактори львівського «Літопису». А щоб герої нобелівсь­ких лауреатів Гюнтера Грасса та Орхана Памука також заговорили українською, долучилося й хар­ківське видавництво «Фоліо». У деяких чернівецьких книгарнях ще можна придбати романи цих авторів — від 25 до 37 грн. 90 коп.

Щоправда, мусимо визнати, що того ж таки Памука росіяни видали значно повніше. Відмовка на кшталт тієї, що перекладати кла­сику українською, коли більшість читачів володіють російською, економічно недоцільно, не витримує жодної критики. В Ук­раїні ще живе покоління, кот­ре пам’ятає, якою популярністю корис­тувалися україномовні переклади новинок світової літератури, здійснювані наприкінці 80-х — початку 90-х часописом «Всесвіт». От­же, очевидно, що справа у чомусь іншому. Наприк­лад, у невмінні вітчизняних видавців працювати із серйозною літературою.

Як знаємо, власного лауреата Нобелівської премії Україна поки що не має. Але, з огляду на тенденції організації вітчизняної кни­готоргівлі, навряд чи скоро й матиме. Бо звідки пересічному британцеві, французу чи німцю довідатися про того чи іншого цікавого українського письменника, якщо навіть його співвітчизникам у власній країні зробити це доволі проблематично. Зібрання творів навіть Франка, Винниченка, Осьмачки, Самчука, Бажа­на, Тичини, Гончара, Стуса, Ліни Костенка, Шевчука чи Андруховича, які, за чутками, номінувалися на «Нобе­ля», у чернівецьких книгарнях катма. На запитання автора, що треба зробити, щоб в Україні таки з’явився власний лауреат Нобелів­ської премії з літератури, сучасний польський письменник Даніель Одія, який восени побував у Чернівцях, віджартувався: «Рецептом не володію». А от щодо українських письменників, гідних премії, зауважив: «Знаю лише трьох сучасних українських письменників — Андруховича, Прохаська і Жада­на. Особисто мені найбільше подобається, як пише Тарас Прохасько. Андрухович пише часом надто важко, надто мудро, як на мене. Тому, мабуть, саме Андрухович має найбільше шансів отримати «Нобеля», бо не всі можуть зрозуміти, що він пише. Але насправді я його дуже шаную».

Сумним видався жарт. Бо де вже поважним членам Нобелів­ського комітету бодай щось довідатися про українських письмен­ників, якщо навіть близький друг багатьох із них знає про сучасну літературу сусідньої дер­жави так мало.