UA / RU
Підтримати ZN.ua

З країни розсіювання — з любов’ю

В Ізраїлі пройшли Дні культури України — перші в історії українсько-ізраїльських відносин. Весна в Галілеї — запашна й таємнича...

Автор: Ірина Степницька

В Ізраїлі пройшли Дні культури України — перші в історії українсько-ізраїльських відносин.

Весна в Галілеї — запашна й таємнича. В її особливій тиші, просякнутій свіжим подихом Галілейського озера, законсервовано час, дорогоцінний для кожного християнина, — час, коли по цій землі ходив Він. Контрасти природних барв ніби матеріалізуються з Євангелій. Саме так ти й уявляв собі ці ландшафти. Яс­кра­ва зелень — і пожовкла трава, випалена сонцем. Вкрита такою травою Гора Блаженств — місце Нагірної проповіді — здіймається серед зелених пагорбів. Кана, розташована неподалік Тверії (за часів Христа тут був палац Ірода Антипи), де було здійснено перше диво — перетворення води на вино, — так і залишилася невеличким поселенням. І Фавор усе так само вирізняється на блакитному обрії ідеальною напівсферичною формою. І всюди — відчуття вічності, але відчуття парадоксальне: вічність тут не здається застиглою, вона тут — жива, із чітко чутним серце­биттям. Інший парадокс породила вже історія: Галілея, земля Ісуса, Галілея з її Назаретом і Віфле­ємом, сьогодні заселена переважно арабами.

Ізраїль узагалі країна парадоксів. Невеличка держава на південному заході Азії, сухопутні кордони котрої часто змінювалися від часу проголошення незалежності (14 травня 1948 р.), і досі вважаються не визнаними на міжнародному рівні. Держава, створена репатріантами. Населення — 7 млн. 150 тис. (на час утворення Ізраїлю воно становило всього 806 тис.). Євреїв — 76%. Арабів (мусульманського та християнського віросповідання) — 20%. Земля, котра не має визнаних кордонів і живе в стані перма­нентної війни, мусить викликати занепокоєння, вкрай неприєм­не в повсякденному житті. Але в мільйонів репатріантів ця земля не викликає ніяких інших почуттів, окрім гордості. А країни розсіювання, де починалися їхні жит­тя, назавжди залишаються в пам’яті. Ми, громадяни однієї з таких країн — України, — змогли переконатися в цьому особисто.

Українська делегація прибула під час святкування Дня незалежності — єдиного нерелігійного свята в році. Урочистості почалися напередодні ввечері (в Ізраїлі відлік нового дня починають від першої зірки, що з’явилася в небі наприкінці попереднього дня). На вулицях — сила-силенна національних прапорів. Їх вивішують у вікнах і на балконах: ізраїльтяни сприймають День незалежності як своє особисте свято. Палестинці приготували до цього дня свій подарунок: 24 квітня представники воєнізованого крила Хамасу обстріляли південні міста Ізраїлю. А 25-го в м. Натанья, що за півгодини їзди від Тель-Авіва, відбувся перший концерт «З України з любов’ю».

…Дипломатичні відносини між Україною та Ізраїлем установлено 26 грудня 1991 р. Гу­манітарне співробітництво розвивається від року до року. Але Дні культури України вперше відбулися тільки нині. Як виявилося, тут їх чекали довго і з нетерпінням. Український десант на Землю обітовану складався з двох делегацій — офіційної та творчої. До першої ввійшли заступник міністра культури та туризму Тимофій Кохан, депутат Верховної Ради Борис Дейч, художній керівник Національного театру української драми ім.І.Франка Богдан Ступка і художній керівник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки Михайло Резнікович. Власне культуру представляли фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина», вокальний квартет «Гетьман», скрипаль-віртуоз Олег Кульчицький, співачки Наталя Бучинська, Марина Одольська, Ольга Крюкова, Оксамита, актор театру та кіно Володимир Талашко і група
«Х-Президенти». Організовано Дні культури Міністерством культури та туризму України, за підтримки міністерства туризму та міністерства науки, культури та спорту Ізраїлю й активного сприяння зовнішньополітичних відомств обох країн.

Концерт у Натаньї нагадав нам, що ми прибули у воюючу країну. Міська влада весь день побоювалася терактів. Місце проведення концерту години за дві до початку було оточено озброєною охороною в радіусі цілого кварталу. Але наступного дня місцеве радіо повідомило, що на концерт «З України з любов’ю» зібралося близько 12 тис. глядачів. Те, як ізраїльтяни приймали наших артистів, не можна було спостерігати без сліз. І в Натаньї, і в Бат-Ямі, і в Нацрат-Ілліті (Верхньому Назареті) зал одразу підхоплював українські пісні, що стали естрадною класикою (коли єврейський дідусь співає «Червону руту» чи «Два кольори», це, як у нас кажуть, чогось та коштує). «Смуглянку» на прохання Володимира Талашка публіка виконувала самостійно. Вдячними вигуками вибухнула аудиторія, як тільки ансамбль «Калина» завів хорову «Шалом алейхем», а Ольга Крюкова — народну «Хава нагіла». Радісно зустрічали й «Х-Президентів» — гурт досить часто виступає в Ізраїлі. Пісні, не знайомі тутешнім глядачам, теж не залишилися без звукового супроводу — їм дружно плескали в такт. А під час фінального виходу артистів зал довго аплодував стоячи.

До речі, про артистів. Укра­їнсь­кі зірки й усі, хто зараховує себе до них, Дні культури України будь-де ігнорують: такі заходи фінансує Мінкульт, і грошей на зіркові гонорари не вистачає. А без грошей рекламувати матінку Вітчизну за кордоном не бажають. Хоча мати Вітчизна в цьому разі надає «зiркам» можли­вість безплатно прорекламувати себе, ненаглядних. Це ж яка благодать: розкрутився в чужій країні за рахунок рідної держави — і катайся потім по цій країні з комерційними концертами. Без розкрутки їхати небезпечно — наших «зiрок» тут знати не знають (це вам не Богдан Сильвестро­вич Ступка, котрого й у Назареті, і в Тель-Авіві перехожі на вулицях зупиняли). Трударі російської естради пасуться тут постійно (після нашого від’їзду, приміром, в ізраїльських містах одразу з’явилися афіші концертів «З Росії з любов’ю»). А сучасної української музики тут дуже бракує. Про це, між іншим, казали на зустрічі з нашою офіційною делегацією представники єврейського активу вихідців з України, до якого входять діячі культури, науки, журналісти та письменники. Ось так прямо і сказали: увімкнеш, мовляв, радіо — а там самі російські пісні. А коли ж, мовляв, наші зазвучать? Активіс­ти, щоправда, самі без діла не сидять. Наприклад, Ігор Барах, автор тексту знаменитої пісні Ігоря Поклада «Коханий», разом із композитором Алексом Ческісом (народився в Житомирі) записали недавно диск українських пісень «Подаруй».

Сьогодні в Ізраїлі живуть близько 500 тис. репатріантів з України. Серед них 35 тис. етнічних українців — членів змішаних родин. Українським туристам практично в будь-якому ізраїльському місті можна без побоювання пересуватися поодинці: наших колишніх там так багато, що заблукати не дадуть. У розмову вступають, спілкуються наші колишні охоче, накриваючи теплою хвилею приязні та легкої ностальгії за залишеною країною. Живеться їм тут начебто й добре — але настільки, наскільки може бути добре у воюючій країні. «Дуже страшно?» — цікавлюся в однієї жінки з єврейсько-українського активу. «Хіба це можна передати словами? Ми тільки-но переїхали з України, оселилися в Єрусалимі — й одразу потрапили під обстріл. Один-єдиний обстріл повністю змінює твоє світосприйняття. Ось ти вчора сварив дитину, бо вона розбила вазу. А сьогодні — обстріл, ти притискаєш дитину до грудей і молишся: «Господи, нехай він розіб’є всі вази і все, що є в оселі, тільки б залишитися живими». Але вони все одно продовжують пишатися своєю неспокійною історичною батьківщиною (будь-які спроби покритикувати щось ізраїльське наражаються на чітку аргументовану відсіч), дуже енергійно трудяться, а дехто намагається облаштувати тут частинку покинутої країни. Євреї — вихідці з України створили Товариство єврейсько-українських зв’язків, Об’єднання українців в Ізраїлі, Асоціацію українських студій, до якої входять близько 300 учених, які займаються українською тематикою (проводять семінари українською мовою — наприклад, Шевчен­ків­ські читання).

Зацікавленість ізраїльської сторони в розвитку співробітництва з Україною особливо помітна на прикладі зустрічей, проведених із нашою офіційною делегацією. Її представники зустрілися з віце-прем’єр-міністром, міністром стратегічного планування Ізраїлю Авігдором Ліберма­ном, із міністром туризму Іцха­ком Ароновичем і міністром нау­ки, культури та спорту Рале­бом Маджаделе. Були зустріч у кнесе­ті, де обговорювали питання активного діалогу між Україною та Ізраїлем на парламентському рів­ні і необхідність подальшого розвитку двосторонніх контактів у культурно-гуманітарній і туристичній сферах. З мерами міст, де проходили концерти наших артистів, домовилися про встановлення побратимських відносин із українськими містами (а з мером Нацрат-Ілліта обговорили подальший розвиток відносин із містом-побратимом Чернівцями).

Тут справді все особливе. Як весна в Галілеї, як вогонь біля Гробу Господнього, що не обпікає долоні, як безліч біло-блакитних прапорів на фасадах житлових будинків (природне освідчення своїй неспокійній батьківщині), як радість при зустрічі з тобою тільки тому, що ти приїхав із країни, де багато хто з тутешніх провів частину свого життя, як вічний Єрусалим, де третю за значимістю мусульманську святиню, мечеть Аль-Акс, підпирає головна святиня іудейська — Стіна Плачу, за два кроки від якої — Голгофа й Оливова гора, звідки вознісся християнський Месія.