Нас із нею все життя об'єднувало дуже багато чого: один погляд на важливе й неважливе, однакове ставлення до красивого і… "все-одно-все-красивому", на смішне й не смішне, хитре і наївне, вишукане й вульгарне.
Але найбільше нас поєднував своїми великими невправними руками, робив нас практично рідними режисер Зиґмунд Бєлевич. Режисер, у театрах якого ми грали, перебираючись за ним з одного клубу в іншій, з однієї комерційної групи в приватний театр… Я відвалила і взялася за інші справи - стомилася. І, напевно, недостатньо сильно любила сцену. Так шалено, жагуче, так ніжно й люто, так полум'яно й на віки віків, як любила і любить її зараз Лара. Лариса Попенко. Заслужена артистка Чернівецького драматичного академічного театру імені Ольги Кобилянської.
У жовтні театру виповнюється 85 років.
"Солодка Даруся"
У нашому театрі вперше було здійснено постановку спектаклю за романом Марії Матіос "Солодка Даруся". Найпершу маленьку Дарусю, ту саму маленьку дівчинку з цукровим півником, грала Валерія, онука Лариси Попенко. А Лариса - зрадницю.
- Це був прорив, - говорить Лариса. - Перша самостійна масштабна робота нашого художнього керівника Людмили Скрипки, народної артистки України, художнього керівника театру. Людмила Іванівна сама написала інсценівку. Для постановки пластики спектаклю була запрошена Ольга Семешкіна, пластограф-режисер. Неймовірно талановита й душевна, вона для нас була відкриттям, дивом. Її пластичне рішення нам дуже допомогло. Прем'єра відбулася 14 березня 2008 року. Тоді був такий глухий період безвиході: нам здавалося, що ми, весь театр, удивляємося в прірву. І немов хмара грозова висить над театром. І раптом - повний сил весняний вітер, свіжа кров, новий подих. Усі згуртувалися, у нас горіли очі, ми працювали гарячково, до упаду. І актори, і балет. Ми всі були щасливі. По-перше, тому, що події, описані в романі, відбуваються у нас, на Буковині. По-друге, ми нарешті мали право сказати зі сцени чисту правду, що замовчувалася десятки років.
Марія Василівна була на прем'єрі. Нам здалося, що їй дуже сподобалося. Спектакль іде й зараз. Дарусю грає заслужена артистка України Наталія Гунда. А Цвичика - Микола Гуменюк.
- Звідки у спектаклі узялася твоя Параска? Такий об'ємний, живий образ... У книжці його немає.
- Параска - образ збірний. Така сільська баба, недобра, заздра. Дуже знайомий персонаж з реального життя. Сина її, Петрика, що народився від зв'язку з капітаном НКВС, придумала Людмила Скрипка. Ця моя Параска - категорично негативний персонаж. Але… я її жалію. І мені хочеться, щоб і глядач її пожалів. Пам'ятаєш, як у Булгакова, - "щоб Фріді не клали хустки", щоб глядач зрозумів: вона - дурна жертва страшних обставин. Не відала, що робила. Ламала, мимохідь, долі і життя. Зрозуміла пізно. Перед смертю Параска признається нещасному своєму синові, хто його батько. Що це той Дідушенко, "який стільки невинних душ загубив, а я йому допомагала, і ти за мене мій гріх відбуваєш"
Про охорону президента й українську мову
- Моя мама з України. Батько з Твері. Я - буковинка. У нас удома говорили російською мовою. Але все свідоме життя я знала, що живу в Україні. Коли на спектакль "Солодка Даруся" запросили президента Ющенка, його охорона обшукала все. А у нас були виходи не тільки з лаштунків, але й із залу, з різних дверей. Я підходжу до головного входу, там охорона президента не пускає, і так нервово:
- Что вам, сцены мало, что ли?! Идите отсюда.
А мене як ґедзь укусив, я в гримі баби, що мені втрачати:
- А чого це ви, охорона президента України, російською розмовляєте?
Він розгубився.
Я йому: - Не дрейф, хлопче, мій тато з Твері. Я тебе зрозуміла. Пусти мене в зал, а то я на свій вихід спізнюся.
Повірив. Пустив… бабусю.
Про настрій
- Не пам'ятаю, щоб ти була в поганому настрої, не "налаштована" на репетицію і спектакль.
- Напевно, це гучні слова, але відчуваєш відповідальність перед тими, хто приходить на спектакль… Я - інструмент. Просто треба правильно настроюватися. Я навчилася. І мені це подобається. Мій настрій або самопочуття нікого не має турбувати.
Про режисерів, Зиґмунда, Маленького принца і про сигарети
- Григорій Агєєв навчив мене не брехати, не прикидатися. А Зиґмунд Бєлевич - думати, міркувати, аналізувати.
- Зиґмунд Бєлевич - воістину схиблений геній. Зовсім непристосований до життя. Випускник "Щуки". Він нічого не знав, окрім театру. Та й там він усе бачив по-своєму. Пам'ятаю, під час репетиції він вискакував із залу на сцену, щоб пояснити, як і що треба робити, і при цьому тупцював, возив руками по своєму обличчю, хапався за голову, мукав, мнякав, жував нижню губу й бороду, супився й прицмокував, намагаючись підібрати слова. Одного разу, переповнений слізьми й радістю від відчуття влучання, вискочив до нас на сцену і щось бурмотів, і махав перед обличчями нашими пучкою, і бубонів, і підскакував, такий величезний, незграбний, кошлатий, як стара горила, і, підстрибуючи, переступаючи з ноги на ногу, мотаючи головою, він задкував-задкував-задкував. Ми не встигли його попередити, ми були зачаровані, заворожені, загіпнотизовані цим його напівнімим дивним поясненням. І в повній тиші наш Зіма з розмаху впав в оркестрову яму. Коли ми в жаху підбігли дивитися на тіло, Зиґмунд уже стояв на ногах, весь у павутині й смітті - яму майже ніколи не використали за призначенням - встав, обтрусився й, задерши на нас голову, запитав з надією:
- Ну? Зрозуміли?
Ми навчилися розуміти його, як собаки. Без слів.
- Такого професіонала в розборі п'єси я не зустрічала. Ніхто не володів методом дієвого аналізу так, як Зиґмунд.
Є режисери - звичайні постановники: читання, звіряння тексту, а далі - хто по що. А Зиґмунд не пропускав жодної іскри, підхоплював нас на льоту. Скільки акторів він навчив і створив!
- Найважчим для тих, що пропрацював з дивним обдарованим Зиґмундом усі двадцять років було те, що мало хто з нас зміг би працювати з іншими режисерами. Багато пробували. І йшли. Він був для нас усіх, як перша любов. Яка ніколи не забувається. Думаю, згодом він зрозумів, що такої відданості, слухняності, довіри й такої вдячної любові він більше ніде й ніколи не знайде.
- Мені щастило. Я працювала з гарними режисерами. Володимир Воробйов, Людмила Скрипка. Дмитро Лазорко. Його вже немає серед живих. Тонкий. Нервовий. Трепетний. Пристарілий Маленький принц.
Про партнерів і перетягування ковдри
- Ти казала, що не любиш моноспектаклів. Чому? Ти одна. Тобі ніхто не заважає. Імпровізуй, скільки і як хочеш. І не треба виправдовуватися, коли тобі кажуть, що "перетягуєш" ковдру.
- Я не люблю моноспектаклі. Тільки не смійся. Я… соромлюся. І дуже люблю працювати з партнерами. Тоді народжується магія, чари, зустрічаються, поєднуються й протиборствують поля й енергії… Це ж щастя, коли виникає знаменита "петелька-гачок". Якщо цього немає, блискавка не застібнеться. І буде все видно.
Це трапляється раптом. Але не на прем'єрі. А десь на десятий раз раптом виходить… Раптом відбувається чародійство. А люди в залі цього не знають! Вони не знають, що в мене відбувається усередині, який феєрверк від того, що раптом народжується: почуття, енергія, взаємодія на найтонших полях… А ти просто ведеш свою роль, і від цього прямо хмелієш, і любиш сцену більше життя! Мені так хочеться, щоб хтось написав про це, розповів про те, що з нами відбувається, про ці внутрішні спалахи…
Про любов
- Пам'ятаєш, Скарлетт О'хара з портьєри зшила собі сукню? Коли ми одружилися з Сашком, я, навпаки, зшила зі своєї сукні перші фіранки для нашої квартири. Мій чоловік пішов в інший світ. І мені його дуже не вистачає. Він був моїм найбільш суворим, вимогливим і вдячним глядачем. Він теж деякий час служив у театрі, але, як мені здається, йому насамперед було важливо, як складеться робота у мене. Зараз я розумію, що він дуже мало думав про себе. І своє життя присвятив мені. І своїй обожнюваній онучці Лері.
Моя внучка грає в театрі з чотирьох років. Вона рано навчилася розділяти, де персонаж, а де я, її Лариса. У спектаклі за Шолом-Алейхемом я грала мадам Черняк. Брайнделе Козак. Розповідаючи про своє кохання, вона томно курила. Лера прийшла на репетицію і наябедничала:
- Мамо! Уявляєш, Лариса грає жінку, яка курить. А дідусь!.. Мій дідусь грає п'яницю!
Мало того, вдома вона знаходить в моїй особистій сумочці куплені для репетицій сигарети.
- У тебе сигарети?! Ти куриш навсправжки?!
- Леро, це не я. Це моя героїня має курити.
Лера подумала й дійшла висновку:
- Добре. Вона нехай курить. А ти, Ларисо, не кури!
Домовилися.
Про те, як зійшлися зірки
- Ми готувалися до мого бенефісу. У першій дії п'єси Людмили Разумовської "Ваша сестра і полонянка" я грала Марію Стюарт, у другому - королеву Єлизавету. Мені снилися містичні сни: я бачу згори двох - себе в ролі Марії, і себе ж у ролі Єлизавети.
Я готувалася, приходила на репетицію, починала, а Лазорко раптом раз-два - і все перевертав! І я дивувалася, як же я не додумалася, як розумно, як просто й логічно! А зустріч королеви і Марії Лазорко придумав так: ми зняли Марію на відео в університеті. Я грала Марію й проговорювала про себе репліки королеви. На спектаклі Єлизавета стояла внизу, на сцені, Марія - на екрані, угорі.
У мене там була там дуже "промовиста" сцена.
- Мені п'ятдесят, - говорить королева Єлизавета, - час думати про Бога…
Прем'єра цього спектаклю була в день мого народження, мені тоді виповнилося п'ятдесят. Це був найбільший подарунок, який піднесли мені життя, наш театр і мій чоловік, Олександр Попенко. Так зійшлися зірки.
Про хуліганство
- Ти відома хуліганка, Ларисо. Давай, розповідай. Видавай усі свої розіграші!
- Я не люблю "зелені" спектаклі. По-перше, треба ще мати дар розіграти актора або акторів. Та так, щоб цього не помітив глядач. Ні, я люблю інше.
Якийсь час у театрі багато з нас не були зайняті в хороших, повноцінних ролях. Усі головні ролі (без другого складу) грала прима. Ні, не так - При-и-има! А ми - у масовці. І мені набридло. Я весь час "перша дівка за тином" в "Безталанній". І в першому відділенні я вже виходила з немислимим погруддям, і діставала звідти яблука, чим страшенно радувала публіку. Наші білетери говорили, що були люди, які приходили дивитися цю сцену, а потім йшли.
Режисер нервував: "Я більше переживаю за ваші сцени, ніж за основні! Покажіть мені все, що ви придумали".
Ми з гримером Людмилою Левченко почали шукати образ для масовки в другому акті. Вибирали час, щоб нікого в театрі не було. І народився дід! Він у мене був без руки, з ціпком, курив люльку, георгіївський кавалер. Я придумала йому біографію - цей мій дід був при Цусімі.
Прем'єра. Я виходжу, покахикую, сміюся старечим сміхом, курю люльку.
- Хто це? Хто цей старий у масовці? Звідки він виліз? Він же зіпсує весь спектакль! - гримів режисер у рубці освітлювача. Але старий поводився пристойно, у рамках спектаклю. Не випинався. Кашляв. Вовтузився зі своєю люлькою. Я виходила у всіх чоловічих сценах. Потім я й далі його грала.
І "героїні" дивувалися:
- Я не розумію, навіщо тобі це треба?
А мені було цікаво.
- А бабуся в масовці була запланована?
- Ні. Я грала в масовці. Багато народу на сцені. Усі танцюють нашу буковинську польку. Хто в чому, але одягнені в стилі того часу. Я вийшла в образі багатої баби. У пенсне, у темній сукні, з горбиком на спині. Бабуся танцювала, ухаючи, і падала комусь на руки від утоми. У неї тряслася голова. Музиканти з оркестрової ями розгублено тягли шиї - хто це? А білетери говорили зі знанням справи: а, це старенька одна акторка, як її там, ну як же… Коротше, підробляє в масовці.
Коли всім стало зрозуміло, що це я, то одні говорили, мовляв, нарешті вона грає роль за віком, хоча мені в той час не було й сорока. Інші - що в спектаклі з'явилася нова фарба, мене умовно назвали графинею, і Володимир Сова в тій же сцені галантно цікавився моїм самопочуттям. Я трясла головою, і тремтіла вуаль на моєму старенькому потертому капелюсі.
- Мені здається, Володимир Сова не зіграв усі ролі, які мав грати за правом, не дограв, не доказав, пішов…
- У 1994-1995 роках він ходив у театр пішки, здалеку, з бульвару Героїв. І не тому, що так уже любив ходити пішки. Просто не було чим платити за транспорт, тоді в театрі не платили зарплати. А він все одно йшов. Наш завтрупи Тарас Рідуш говорив, що Володимир Сова - єдиний артист, що вміє носити фрак.
У нас у театрі, ти знаєш, ювілей - 85-річчя. Хочеться поклонитися пам'яті тих, з ким мені пощастило служити театру, - народному артистові Петру Нікітіну, вражаючому й харизматичному Едуарду Цісельському, заслуженому артистові Василю Лещику.
Черевички
- В кого ти така? Ти з дитинства знала, що будеш актрисою?
- Я в тата. Мій тато вмів робити все. Я раніше думала, що всі чоловіки такі, як мій тато. Виявилося, він був один на планеті. Мої перші туфлі мені купили на випускний вечір. І тільки тому, що в мого тата не було білої шкіри. Він робив мені таке взуття, яке я надягала і злітала - таке воно було легке й зручне. Тата немає вже 11 років. Останні босоніжки, які він мені зробив, я ношу досі. Їм, мабуть, років шістнадцять, але вони - як новенькі, і поза модою. У тата мого був гарний смак. Він помер тому, що не міг працювати.
Троє дітей. Важкі часи. Батьки - кристально чесні люди. Мій тато своїми руками робив усе - меблі, взуття дітям. Брат вчився у тата, а ми з сестрою шили і в'язали. Але в батьку моєму - звучить банально - помер великий артист. Він усе розповідав в образах. Співав добре. Щоб мене забавляти, працюючи, він співав мені пісні й читав вірші. Мою маму він практично забрав з її власного весілля. Юна мама виходила заміж за льотчика, а тато співав у них на весіллі. І через кілька тижнів він зробив моїй мамі подарунок - туфельки.
- Черевички, як у цариці.
- Та вона й без черевичок… Словом, через кілька місяців вони стали чоловіком і дружиною. Останні туфлі, які тато зробив мамі, вона зберігала. У них і пішла слідом за ним. Через п'ять років після його смерті. Я не люблю слів "прості люди". Вони були незвичайні.
Бідний Ніко
- Ти зіграла стільки ролей… Твій діапазон - від поросяти й примхливої принцеси, Баби Яги та злої мачухи до королеви Англії, Марії Стюарт і старого Щукаря. А є ролі, які ти вже не зіграєш. Жахливо, правда? Не хочеться говорити слово "ніколи". Але от шкодуєш, що вже ніколи.
- Я стільки не зіграла… "Бідний Ніко, чого в нього не було. Будинку не було, грошей не було…" Так і я. Джульєтту не зіграла, Дездемону, Мавку… Але в усі ролі, які грала, я вкладала все, що я хотіла б зіграти: і Джульєтту, і Мавку…
Про театр
- Мені здається, як ти ставишся до театру, так і він - до тебе. Я сприймаю театр як живий організм. Я йому довіряю. Люблю його.
- Сценарист, режисер, художник і мудрець Резо Габріадзе говорить, що з артистом треба як з хворою дитиною, у якої температура 39,5.
- Цілком згодна. Але найчастіше артисти - це "сучі діти". Хоча, думаю, має бути золота середина: десь батіг, десь пряник. Інакше артисти сядуть на голову. Вони ж дійсно як діти. Правда, не всі. Старше покоління - загартоване, дисципліноване. Вони знають, як треба працювати.
- Що змінилося, коли ти одержала звання заслуженої? І які в тебе нагороди?
- Чотири нагороди на театральних фестивалях. "За яскраву акторську індивідуальність", "За найкраще виконання жіночої ролі", Премія Воробкевича, звання заслуженої у 2006 році.
Нічого не змінилося. Змінився вік, і прийшло терпіння. Витримати те, що відбувається сьогодні в нашій країні, важко. От уяви, приїжджали на фестивалі актори з оселедцями, у вишиванках, щирі патріоти… А зараз вони народні артисти ЛНР. Що в них у голові? Гроші? Слава? Ну, точно не мистецтво й правда.
- Пам'ятаєш, ти співала колись пісеньку на вірші Ш.Петефі на свою власну музику?
"Актерское искусство
важнее всех других.
И в этом быть не может
сомнений никаких.
Сердец мы властелины.
Хотим - у вас у всех
Из глаз польются слезы
или раздастся смех".
- На честь ювілею нашого театру вітаю нас, усіх акторів і наших чудових чарівників - працівників виробничих цехів з нашим великим святом.
З днем народження, театре!