Слово «фестиваль» цілком відповідає своєму італійському кореню festivo, що означає «святково». І таким святом для столичних меломанів уже вкотре став фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує...»
Нинішнього року він відбувся всьоме — а отже, можна вже говорити про добру традицію зустрічати жовтневі холоди в камерному філармонічному залі, де протягом тижня вечорами звучить чудова музика у виконанні улюблених музикантів.
Незмінні аншлаги — показник популярності фестивалю, до якого встигли не просто звикнути, а й полюбити. А як же інакше, якщо постійний культурний голод робить такі зустрічі з мистецтвом справжньою подією в музичному житті міста. Слід зазначити, що нинішнього року фестиваль пройшов навдивовижу гладко — останніми роками він перебував у стані досить хисткої рівноваги та фінансової нестійкості, причому до останнього моменту як глядачі, так і артисти не були впевнені, що довгоочікувана зустріч усе-таки відбудеться. Цьогорічні афіші декого здивували — головним спонсором і дружнім плечем, на яке змогли спертися музиканти, став Благодійний фонд Яна Табачника. Але це далеко не перший широкий жест виконавця: якби не він, міг би не відбутися й торішній фестиваль.
На прес-конференції Володимир Крайнєв чесно зізнався, що вперше за багато років не хвилюється за організаційний бік справи, а побутові умови відповідають оцінці «відмінно». Проводячи фестиваль у першій декаді жовтня, маестро опинявся в незавидному становищі — опалювальний сезон ще не розпочався, і артисти дуже мерзли в холодних номерах. Нинішнього року проблему вдалося вирішити.
Програма фестивалю не є випадковою — усі твори приурочені до певних музичних дат, а звідси й постійне відчуття ювілейності події, яка нинішнього року виявилася помноженою на 60-річчя самого Володимира Всеволодовича. За подарунок іменинник вибрав два відділення сольного концерту, причому перше безроздільно присвятив улюбленому Шопену, а друге розділив між Брамсом та Прокоф’євим. Утім, на цьому маестро не зупинився — виходив на сцену разом зі своїми учнями й запрошеними колегами, наприклад, чудовим квартетом «Прима Віста». Фортепіанні квінтети Шостаковича та Шуберта разом із секстетом Глінки нагадали про добрі й, на жаль, незаслужено призабуті традиції камерного музикування, яке колись було дуже популярне в домашній обстановці, а нині — навіть на сцені не таке вже й часте явище.
А ось інтерпретацію двох фортепіанних концертів Шопена у перекладенні для рояля і струнного квінтету кияни почули вперше, причому у виконанні суто польського складу учасників — квартету «Прима Віста» та Петра Палечни —відомого піаніста, професора, художнього керівника одного з найдавніших фортепіанних фестивалів — імені Фредерика Шопена в Польщі.
Нова інтерпретація хрестоматійної музики — завжди цікава, тим більше що національний колорит, який привнесли музиканти, і любов до свого музичного героя показали знайомі до останньої ноти концерти в незвичному освітленні. А ось концерт для фортепіано з оркестром Антоніна Дворжака у виконанні Клауса Штікена особливого післясмаку не залишив — цей музикант незвичний тим, що у його житті музична кар’єра серйозного виконавця розпочалася надто пізно, у 19-річному віці, а доти гра на фортепіано була лише цікавим хобі, не більше.
Не залишилися слухачі і без хорової музики — вокальний цикл «Пісні і танці смерті» Мусоргського привезла з собою з Росії Ірина Макарова, солістка Большого театру, а доповнив ювілейний вечір, присвячений 165-річчю від дня народження композитора, симфонічний оркестр Національної філармонії під керуванням Миколи Дядюри. «Картинки з виставки» були виконані в оркестровці Моріса Равеля.
На вечір зазирнув і давній улюбленець столичної публіки Наум Штаркман, який підніс усім сюрприз — замість свого коронного Шопена музикант зненацька потішив Гайднівською сонатою, піснями без слів Мендельсона та мініатюрами Глінки, завершивши програму «Порами року» Чайковського.
Але, мабуть, найбільше запам’ятався вечір, цілком і повністю присвячений творчості геніального композитора, чиї твори так рідко звучать у нас зі сцени, мало вивчаються у музичних школах і, як правило, залишаються поза програмами відомих колективів. А дарма — спадщини Альфреда Шнітке вистачить іще на багато поколінь музикантів, теоретиків і просто меломанів. Потрібні лишень уроки звикання, і один із таких уроків відбувся в межах крайнєвського фестивалю.
Надзвичайний Третій скрипковий концерт у виконанні Олега Криси, якого з таким нетерпінням завжди чекають у Києві, — такий мінливий, бентежний, плинний; Симфонія №7, від якої просто завмираєш і не можеш видихнути до останньої краплинки нотного дощу, пречудовий концерт для фортепіано в чотири руки та камерного оркестру, так тонко, майстерно виконаний і щиро пережитий чудовим дуетом Агліки Генової і Любена Димитрова... Така програма стала справжнім подарунком не лише публіці, а й самим музикантам, які явно насолоджувалися співучастю в цій музичній містерії за Шнітке.
А сам Володимир Всеволодович виконав концерт для фортепіано та струнних, який присвятив йому Шнітке. Дивовижний склад струнного оркестру з характерним то тремтливим, то протяжним звучанням, потужна фортепіанна акордика — і поряд із нею щира, поламана, а то й зовсім граційна лірика... І все це — Шнітке, великий і не завжди зрозумілий. Але не цього разу — публіка аплодувала стоячи.
Насамкінець Крайнєв приберіг своїх молодших учнів: разом із ними він улаштував справжній мегаконцерт, у якому два фортепіано виконували соло в супроводі оркестру протягом усього вечора, а солісти змінювалися один за одним: Валерія Мірош, Дінара Наджафова встигли полюбитися київському глядачеві, як і загальний улюбленець Ілля Рашковський, який невтомно додає у своє резюме нових і нових престижних премій міжнародних конкурсів. А найсумнішою несподіванкою для музичної братії столиці стала відсутність у концертній програмі Ігоря Четуєва — його чекали на крайнєвському тижні, а він у цей час гастролював у Англії з оркестром пітерської філармонії.
Підбивати підсумки завжди трохи сумно: пролунали останні акорди, розсипалися осколки оплесків, згасли люстри, опустилася кришка рояля. Щось не зовсім вдалося, багато що не запам’яталося, щось відверто не вдалося. Але сім вечорів гарної музики, музики живої, якої ніколи не замінять компакт-диски та відеозаписи, тиждень вражень — це багато чи мало? І чи так уже це важливо, якщо свято все-таки вдалося?