Дереворит Юрій вміло «кохає» своїх «колєжанок» і навіть читач потроху вмліває, перебігаючи рядками, сповненими задоволення. Саме про це роман «Весняні ігри в осінніх садах». Але не тільки. Автор також ділиться своєю досвідченістю чоловіка і письменника. Поважно вибрані фрази, ковток за ковтком, насичують нас теплим галицьким, власне львівсько-винниківським світом. Марення, містичні з’яви теж описуються цілком природно та спокійно — це ж частина життя. Крім того, є щось фатальне від Ромео і Джульєтти в цьому творі. Можливо, розуміння того, що багато фантазій у житті є нездійсненними, а бажання жити — безкінечне. Можливо, смуга лісу і горби, що розділяють два міста: Винники і Львів, ховають те найтаємничіше; адже велика частина сюжету крутиться на межі цих світів: у сховку верб, на берегах озер, на краях віддалених від центру вулиць, на кінцевих зупинках трамваю.
Видавець позиціонує книжку як «найочікуванішу літературну подію 2005 року», як інтимний і глибоко відвертий твір. Винничук беззаперечно вже займає свою особливу нішу в сучасній літературі, достатньо твердо в ній стоїть і «Весняними іграми в осінніх садах» тільки підтверджує своє реноме. Бо, відверто кажучи, тема сексуальних взаємин зрілого чоловіка та молоденьких дівчат зачіпає, мабуть, кожного. Її можна сприймати як провокативну, але наш час потребує розгляду всього зблизька і прискіпливо, адже все що відбувається — від того вже нікуди не дітися — це знову ж таки частина дивовижного життя, а якісь візуальні заборони лишилися в ХХ столітті.
Іноді незрозумілими є дуже прості речі. Наприклад, коли вчишся їздити на велосипеді, не розумієш, яким чином він не падає, хоча, судячи з досвіду і навіть з точки зору здорового глузду, мав би це зробити. Так і з Винничуковими героями — не ясно, як вони всі тримаються купи. Але коли переступити через останню сторінку і раптом згадати сюжет, то все вимальовується в досить виразну форму, дістає свій смак. Помічаєш специфічну літературну печатку у себе в «мізках», згідно з якою будеш визначати, що ось це — Винничук, а — це ні.
Що ж то за люди фігурують у Винничука в ролі головних героїв? По-перше, відповідник самого себе, по-друге — різноманітні жіночки, як-от інтелігентні, прості, малолітні, і про них ідеться в двох ракурсах — як про джерело жіночого тіла і про конкретні душевні типажі. Також до героїв потрапляють ряд письменників-самогубців, працівники редакції газети «Поступ», Грицько Чубай, різноманітні чоловіки-друзі. А ще — Львів, квартира у Винниках, прим’ята трава, виділення й запахи, волоски тощо відіграють роль сцен і реквізитів. На початку залишається жінка, що покинула, яка подальшої участі в романі не бере. І, можливо, сум від тієї полишеності штовхає чоловіка на такі безкінечні любовні подихи, подвиги і подиви. Не інакше як туга за безкінечністю, як жага спробувати якнайбільше, відчути смак життя, розгортає перед читачем таку на диво гарну історію. Можна сказати, навіть шикарну.
Не відомо, чи видасть Винничук на-гора щось заплутаніше, сміливіше, дотепніше, ніж «Весняні ігри в осінніх садах». Здається, далі нема вже куди розганятися.
За поворотом одного сюжету з’являється інший, персонажі перешіптуються між собою: «чи достатньо дивні й експресивні ми є, чи зваблює читача наш секс». У літературі новоукраїнського періоду не було достатньо відвертого і водночас по-галицькому інтелігентного автора. Еротика ледь відділена від легкого порно — те, про що письменники, мабуть, завжди між собою лише говорять, Винничук наважується описувати. При цьому сусідство таких двох книжок, як «Історія одного поросятка» і «Весняні ігри», доволі тішить. Винничук задовольняє настільки різні цільові аудиторії, що вже тільки за це йому можна сміливо віддати премію «Літературний шок-2005». Якби тільки така була.
А тепер про самогубство. Найбільше притягує і водночас рівносильно відштовхує людину невідоме. Смерть є найграндіознішим невідомим. Пов’язавши її з коханням, будемо мати небезпечно хвилюючу нерви суміш. Самогубство — ще й спосіб покерувати некерованим, відчути своє володарювання над життям. Тоді як кохання взагалі тяжко піддається навіть думці про керування, то покерувати ними обома буде, мабуть, взагалі вершиною людської насолоди. А ще, помираючи разом, закоханим ніколи не загрожує зрада і самотність. Що ж маємо у творі? Молода героїня приречена на смерть, запросивши до співучасті в романтичному дійстві успішного письменника і журналіста. Головний герой мав би погодитися з огляду на закоханість, цікавість, бажання слави і сенсації. І якби не тверезий розум керував ним, то хто знає що б з того вийшло.
Ця книжка — це ще й репетиція найважливіших ролей, які може взяти на себе людина, проби та різні їх варіації. Можна проживати секс зненацька, можна до нього готуватися. Але зустріч двох нових людей завжди снує щось непередбачуване. Так стається і в романі. Кожне кохання є неподібним до іншого, кожна зустріч відкриває все нові аспекти того, що може відбуватися між чоловіком і жінкою. І, мабуть, розуміння можливості цього спектра, його доступності є компонентом одужання від суму.
Якби уявити собі цей твір як сценарій до фільму, то непереливки прийшлося б режисеру. Йому, либонь, довелося б вибирати між магічним реалізмом і порномістикою. Бо все ж таки розповісти про чиюсь вагіну або особливий запах вишукано й інтелігентно ще можна. І Винничук це підтверджує своїм романом. А от показати цю вишуканість у фільмі, не знаю, чи було б можливо. Тож персонажі книги швидше належать до світу фантазій і марень, ніж до існуючих реальних людей, належать до тих, кого ми можемо (і автор теж) лише споглядати в уяві, бавитися ними, рознюхувати, насолоджуватися, але аж ніяк не провокувати на матеріалізування. Вони можливі як символи, які дають реальному життю наснагу й силу. Подібно до химер, що підтримують всесвіт, вони дають основу для подальшого спілкування з протилежною статтю. Одне слово, архетипи та їм подібні.
Людина не може виникнути спонтанно, зародитися як герой книжки, вона завжди має якусь довгу й заплутану історію. Натомість персонаж, з одного боку, під повною владою свого автора, є частиною його. Але, з другого — вже без багажу, вільний від забобонів, упереджень і табу свого творця. Гадаю, саме це дало можливість так вільно поводитись уявним лялькам в уявному театрі осінніх садів, так легко вести сюжет по практично бездоріжжю української еротичної прози. Я б заговорив про сюжет як про деяку матрицю, чи, можливо, міф про людське життя. І, як кожна художня книжка, вона подає своє вирішення сокровенних проблем, вона веде до найбільш бажаного хепі-енду чи просто енду. Це, якщо хочете — рецепт, як вийти з депресії, чи як зробити життя цікавим і захопливим, як «плисти хвилями мрій». Метафоричний рецепт, звісно. Історія розгортається, описуючи це зцілення. Почавшись важким похмільним ранком у кімнаті головного героя, коли його життя і світ виглядали руїною, а розпач можна було залагодити хіба алкоголем. І закінчується в тій же кімнаті випусканням ластівки у відчинене вікно, символічним прощанням після примирення. Історія відходу жінки повторюється, але вже переосмислена, вже далеко не така банальна, груба і проста. Good-bye, Америко, куди відходять жінки. Життя починається заново, мабуть, думає герой після своєї пригоди та ділиться з нами своєю розповіддю. І своїм оптимізмом.
Винничук Юрій, Весняні ігри в осінніх садах, Львів: Піраміда, 2005.