У новій книжці Юрка Покальчука несподівано маємо суцільний парад архетипів, помножений на персональну міфологію автора, що витворює дивовижний ефект альтернативної історії. В літературі так буває, коли те чи інше явище автор пояснює не звичним фатумом, збігом обставин чи людською волею, а дією інших — наразі містичних, сил, які руйнують усталену систему стереотипів. Словом, колишній «порнограф» і «еротоман» Покальчук спробував зруйнувати ще й такі, себто народницько-етнографічні, стереотипи, і це йому чудово вдалося.
Справді, слідом за нещодавньою сороміцькою «Камасутрою» Юрко Покальчук несподівано звернувся до лірики, змінивши ерос на епос. Звичайно ж, це епос любовний, але не дуже земний, себто осіянний демонічно-обрядовою містикою. Хоч як дивно, але це чудова язичницька казка, в якій мирно співіснують праслов’янські божества: Перун і Сварог, князь трав Лес і демони Як і Биж. Достатньо людині замріятись, мовляв, «як би ж мені» — і вони розбурхують фантазію, дмухаючи у чарівні мушлі. Довкола — людський світ Яв, потойбічний Нав, а також Прав, де живуть Боги. Ближче до читача — історія сільської родини, нашестя орди, втеча в ліси, допомога й підступи сил природи.
У будь-якому разі маємо рай у Лісо-Озерному краю (певно, на славетних Шацьких озерах, де минуло дитинство автора), а також пекло земного кохання, що спершу заповідалося як неземне. Хлопчина Волин, украдений у Купальську ніч русалками для володарки краю Царівни О, мешкає на дні озера, стаючи згодом Озерним Княжичем і приятелюючи з богами вітру, лісу, води. Навесні виринає з озерних глибин безневинним хлопчиськом, улітку розкошує в любощах із прекрасною Царівною, а взимку засинає досвідченим коханцем і змужнілим юнаком. «Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, — щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час — не існує, зникає», — щоразу переконує його Царівна, чимось схожа на Снігову королеву з однойменної казки Андерсена. Тож слідом за головними героями, що аж ніяк не хочуть скидатися на хрестоматійних Кая і Герду, і собі потроху розумієш, що кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс. Мабуть, так само, як у читанні просто хорошої книжки.