Юрій Ковальський |
1927 року в Харкові, тодішній столиці України, журнал побачив світ. Називався він «Красное слово» і був органом письменницької організації ВУСПП. Потім ще тричі змінював назву в дусі часу: «Литстрой», «Советская литература», «Советская Украина». І, нарешті, 1963-го прибрав ідеологічно нейтральне ім’я «Радуга».
Утім, історії літератури ніколи й ніде не вдавалося розвиватися поза контекстом історії країни. «У другій половині 30-х років, — можна прочитати в архівних документах, — у деяких опублікованих у журналі творах історико-літературного циклу з’явилася тенденція до спотворення історичної правди, перебільшення ролі особистості та применшення ролі партії і народних мас...» Працівникам нинішньої «Радуги» так і не вдалося розшукати ті «крамольні» номери. 1938 року журнал припинив існування і не виходив до 1947 року.
Часи змінюються. І ось уже не потрібно «відповідати», зате потрібно якось виживати в ринкових умовах. Товсті літературні журнали вписалися в ринок з труднощами. Скільки разів протягом дев’яностих доводилося чути, що «Радуга» ось-ось закриється або вже закрилася. Та чутки про смерть журналу виявилися дуже перебільшеними. «Радуге» — 75. Про її минуле, нинішнє та майбутнє розповідає головний редактор журналу Юрій КОВАЛЬСЬКИЙ.
— Як ви стали головним редактором «Радуги»?
— Я прийшов у «Радугу», виявляється, уже дуже давно. Доти працював у «Вечірньому Києві» — ще за тих часів, коли це була єдина міська газета. У «Радуге» я починав літературним працівником і пройшов усі етапи «редакційної кар’єри»: був старшим літредактором, заввідділом, заступником головного редактора...
Мене часто запитують: як ви визначаєте, хороший твір чи ні? Можливо, об’єктивно ми цього не вирішуємо, друкуємо те, що нам подобається. Та редактор — це професійний читач, який повинен читати очима своїх читачів. Ми намагаємося знайти те, що було б їм цікаво. Вдається нам це чи ні — знову ж таки, судити читачам нашого журналу.
— Яких найрадикальніших змін зазнала «Радуга» за вашої пам’яті?
— Раніше «Радуга» була органом Спілки письменників України, і в цьому полягав недолік журналу: він був створений насамперед не для читачів, а для письменників. Ми спробували це змінити: тепер насамперед думаємо про наших читачів. Ми, як і раніше, підтримуємо добрі стосунки зі Спілкою письменників України й друкуємо членів спілки, але не віддаємо їм пріоритет, як мусили робити колись. Нині для нас найголовніше — це текст. Нам дуже приємно, коли щастить відкривати нові імена: людина приходить із вулиці, ми читаємо її твір і бачимо, що це саме той автор, якого ми довго шукали. Ми повсякчас порівнюємо себе з золотошукачами, які намагаються знайти в піску золоті крупинки.
Тішить те, що багато авторів саме з подачі журналу «Радуга» стали відомими і в Україні, і в Росії. Свого часу ми вперше надрукували Андрія Куркова, Олега Приходька, Петра Катеринічева. На жаль, і Приходька, загальний тираж книжок якого близько п’яти мільйонів примірників, і Катеринічева — теж кілька мільйонів — в Україні знають мало. Особливість журналу «Радуга» в тому, що для багатьох авторів це трамплін для виходу на російську орбіту. Вони стають російськими письменниками, і багато видавців, а тим паче читачі, дивуються, довідавшись, що той чи той автор — киянин. Тривалий час багато хто в Москві вважав, що Марина і Сергій Дяченки — це пітерські автори. Мусили доводити: та ні, це наші!..
— У вас немає відчуття, що «Радуга» — такий собі острів російських письменників у державі Україна?
— Ні, островом ми себе не відчуваємо. Ми в одному човні з такими журналами, як «Київ», «Сучасність», «Вітчизна», «Всесвіт». На жаль, нині всі літературні журнали — як україномовні, так і російськомовні — переживають труднощі. Ніякого тиску: мовляв, ви російський журнал, і у вас буде більше проблем, ніж у «Вітчизни» чи «Всесвіту», — ми не відчуваємо.
Більше того, ми завжди підкреслюємо, що «Радуга» — український журнал. Ми видаємося в Україні й розраховані насамперед на українського читача. Наші автори пишуть російською, але відбивають у своїх творах тутешні реалії. Час від часу спалахують дискусії: вважати таких письменників російськими чи українськими? Нова хвиля письменників — ті ж таки Дяченки, Курков — називають себе українськими письменниками, які пишуть російською мовою. І сперечаються з тими критиками, які стверджують, що українською можна назвати лише літературу, написану українською мовою.
Раніше була стіна, яка відмежовувала Радянський Союз від усього світу, а нині деякі «патріоти» хочуть відгородитися від усього російського. По-моєму, цього робити не слід, треба вбирати все найкраще. З наступного року ми вирішили друкувати кращі твори письменників, які живуть у Росії: можливо, під рубрикою «Лауреати року» і т.п.
— Вас підтримує Посольство Російської федерації...
— Російське посольство не підтримує журнал «Радуга» тією мірою, як дехто вважає. У нас добрі стосунки: вони запрошують нас на свої заходи, де ми знайомимося з діячами російської культури, інколи вони дарують наші книжки учням російських шкіл тощо... Та у фінансовому плані посольство не могло б нам допомогти, навіть якби дуже хотіло: у Росії є закон, який забороняє переправляти за кордон бюджетні гроші.
Про підтримку взагалі варто поговорити окремо. Нині нам простягнула руку допомоги Міжнародна громадська організація «Міжнаціональний конгрес «Злагода». Тішить, що в Україні з’явилися фінансові структури, які вважають за необхідне вкладати гроші в культуру, у мистецтво, зокрема підтримувати літературні журнали, які не приносять прибутку.
Ми співпрацюємо з газетою «Книжник-review». Вважаємо себе однією сім’єю, оскільки вирішуємо одні й ті ж самі завдання: вони — українською мовою, ми — російською. Допомагаємо їм проводити Всеукраїнську акцію «Книжка року». Здійснюємо спільні проекти з «Дзеркалом тижня»: випустили книжки «Сто русских поэтов о Киеве», яка згодом отримала премію «Київ» у номінації «Література», «Сто поэтов о любви»; провели літературний конкурс «Висота».
— Як ви прийшли до співпраці з «ДТ»? Які точки дотику знайшли?
— Ми працюємо на одну й ту ж саму читацьку аудиторію. Це насамперед читач із вищою освітою, якому цікаві серйозні аналітичні теми, який потребує хорошої публіцистики, поезії та прози. Ми відмовляємося від сенсацій задля сенсацій, хочемо говорити про справді актуальні проблеми, про моральні цінності... У нас багато спільного. І ми вдячні «Дзеркалу тижня» за те, що газета простягнула нам руку, коли нам було важко.
— Розкажіть докладніше про свою видавничу діяльність.
— Ми змушені були видавати книжки, щоб заробляти хоч якісь гроші, хоча книжковий бізнес в Україні — далеко не найприбутковіший. З цією метою відкрили серію, у якій видали антології «Сто поэтов о Киеве», «Сто русских поэтов о любви», «Сто поэтов об Александре Пушкине». Більше того, ми видаємо книжки зовсім комерційні, раніше й у страшному сні про таке не могли подумати: приміром, серію довідників про автомобільні пальне та мастила.
Та оскільки «Радуга» — літературний журнал, ми час від часу випускаємо абсолютно некомерційні книжки. Нещодавно видали книжку «15 поэтов — 15 судеб» — про поетів із нещасливою долею, які пішли з життя, але залишилися їхні вірші, що мають право на життя. Ця книжка — 300 сторінок — повільно реалізується і не приносить нам особливих дивідендів, але ми не могли не видати її. Видаємо й збірники поетів. Адже видавництва нині віршів практично не друкують, хіба що за гроші авторів. Друкуємо маленькими тиражами, собі на збитки, та все-таки видаємо.
— Ви кажете, що літературний журнал — справа від початку неприбуткова. То чи є в таких журналів майбутнє?
— Коли тиражі товстих журналів почали падати, поповзли розмови: це закономірно, літературні журнали — вчорашній день, мамонти, вони скоро вимруть. Справді, якщо у «Нового мира» був тираж півтора мільйона, то нині — 10 тисяч. У «Дружбы народов» був мільйон, залишилося чотири тисячі. І начебто саме час опустити руки... Та я думаю, що товсті журнали відродяться, якщо працюватимуть чесно й друкуватимуть цікаві твори. Нині комерційні видавництва печуть, як млинці, книжкові серії за єдиною схемою: спочатку, як паровоз, якийсь бренд, а потім друкують усе що завгодно, аби побільше. Читач, по-моєму, розгубився від такої кількості книжок, і тут, мені здається, на виручку мають прийти товсті літературні журнали. Таке видання виходить дванадцять разів на рік: більше десяти повістей і двадцяти-тридцяти оповідань аж ніяк не надрукуєш, треба вибирати найкраще. Я сподіваюся, читач згодом звикне: якщо хочеш знати, що з того, що з’явилося в літературі, варте уваги, треба читати «товстий» журнал.
— Якою буде «Радуга» у новому році?
— Я дуже тішуся, що ми знайшли однодумців, завдяки яким отримали можливість збільшити тираж журналу, зробити його товстішим, змінити дизайн обкладинки. Тепер можемо думати про те, щоб залучити до співпраці авторів на вигідних для них умовах. І тому з оптимізмом дивимося в завтрашній день.
Ми мріємо реалізувати й такий проект: виплачувати стипендії молодим авторам, щоб ті більше часу приділяли своїй творчості. Я знаю багатьох чудових письменників, які дуже яскраво починали в «Радуге» та інших товстих журналах, але зараз не пишуть. Життя змусило їх повністю переключитися на роботу в газетах, на радіо й телебаченні. Дуже хотілося б підтримати таких людей, якими міг би пишатися не лише журнал «Радуга», а й уся наша країна.