— Останню вашу роботу «Колекціонер» було зроблено в тиші. На відміну від «Муму», якій передував гучний PR, божевільна кількість різноманітних рекламних заходів. Мені здалося, що ви намагаєтеся розібратися передусім із собою. Щось відбувається у вашому житті? Переоцінка цінностей, приміром?
— Ні, людина з роками змінюється. Я ставлюся до кіно не як до фаху, а як до чогось великого. Раніше в Росії було поширене слово— «служу». Так ось: я служу цьому виду мистецтва. Кіно заради кіно не зніматиму. Ніколи! Знімаю, можливо, для того, щоб у чомусь сильніше заплутатися.
— Ви не могли не знати про успіх «Оформителя», і при цьому не побоялися зробити картину «Колекціонер». Це непряма паралель, але вона безумовно існує. Олексій Петренко говорив, що йому безумно цікаво було працювати, що це не просто кіно. Що для вас тут було важливо?
— Я хочу прорватися... Олексія Германа, котрого безмежно люблю, запитали, за якими законами драматургії він пише. Відповідь: «За якими законами?» Ось і мені постійно хочеться прорватися в інший вимір. Кіно — сучасний вид мистецтва. А в Росії нічого не відбувається. Усе зупинилося на Тарковському. Не можу дивитися загальний потік однакового кіно — милого, професійного. Ну що обговорювати професійне, треба обговорювати людину, яка це робить. Я готовий годинами говорити про Тарковського, Бергмана. А так дивишся — ну, немає до чого причепитися, усе так нормальненько. Такого не хочу. Хочу прорватися в інший вимір себе. Хочу зрозуміти себе. Хочу знайти свою кіномову й почати віщувати. Тому, коли запитують про комерційне кіно — мовляв, чи відбиваються гроші, — говорю так: моє кіно складне, приносить стільки ж грошей, як будь-яке інше російське. Дурість російська — навчатися на своїх помилках. І якби знав, що зніму таке дивне-предивне кіно і воно принесе багато грошей, зробив би. Але це не відбувається ні в кого.
— Юро, якщо в попередній картині звичний вам кліповий монтаж був яскраво вираженим, то тут цілком інша кіноестетика. Не можу її ні з чим порівняти.
— Спасибі велике! Оце для мене комплімент. Коли люди говорять «ні на що не схоже», мене це дуже тішить. Оскільки побоювався скотитися на несвідому імітацію. Намагаюся йти від себе. Те, що роблю, для мене дуже боляче. З кліпами простіше — я там у долоньки ляскаю, і все нормально. Усі плачуть: ти геній. А я не геній, а розумний.
— Індивідуальність і гру в індивідуальність іноді дуже складно розрізнити.
— Напевне, все це непросто. Чому раптом я почав знімати? Адже принижувався досить довго — шукав гроші. І зняв це. Я не відповів на питання, що хвилюють мене. Не можу знімати кіно на замовлення. Те, що знімаю, — моє.
— Минулого разу була власна імпровізація на відомій, потужній літературній основі, тут ви намагаєтеся пізнати себе, а далі?
— Так, сподіваюся, що коли знову зніматиму за книжкою, там теж буде відчуття моє. У «Муму» говорив про самітність, мені цікаво було розібратися. У «Колекціонері» більше йшов від себе, це більш почуттєва річ. Наступне кіно, можливо, я і не працюватиму над ним, — «Казус Кукоцького» Улицької. Ми з нею тут, на «Кінотаврі», подружилися несподівано, на грунті «Колекціонера», а мені сподобалася її книжка. Не хочу її переробляти, хочу залишити всю. Це мені цікаво. У кіно ціную тільки післясмак. Я сидів на прем’єрі дуже відомого режисера, дивився, і мені здалося, що фільм не дуже. А через два дні зрозумів: це повне ніщо. І кіно, і кінематографісти зледачіли. Не хочуть обтяжувати себе розшифровуванням того ж таки Фелліні.
— Ви «людина з ринку», ринку реклами. І ви не можете не відчувати, як змінюється сприйняття ринку. Розуміючи це, якою ви бачите сьогоднішню естетику кінематографу?
— Думаю, повинен зникнути сюжет. Не повинна стріляти рушниця. Якщо вона висить, нехай собі висить. У кіномистецтві має з’явитися пунктирність. Майбутнього глядача не потрібно тримати за дурня. Проблема Лукаса з «Зоряними війнами» і багатьох інших режисерів у тому, що вони залишилися в перших частинах своїх фільмів. Глядач уже перейшов в інший зал, інші штани вдягнув, а режисер залишився там. Це біда багатьох великих режисерів, пов’язана з віком. А можливо, приміром, коли дивляться на світ через склопакети Кремля, то життя в країні здається налагодженим. У режисурі я намагаюся не втратити Юру Гримова, а не Юрія Гримова. І ще в кіно має бути яскраво виражене авторське начало. Вже є така тенденція. Буде сильне залучення авторського кіно в комерційне. Ось Тарантіно — це ж несамовита сила авторського кіно в комерційному. Говорять — набридло дивитися бойовики. Ні, не набридло, просто ви стали інакшими. Потрібно зробити інакший бойовик, і його дивитимуться. Секс, насильство, зрадництво однаково залишаться. Та якщо змінити історію, назву, дивитимуться. Голлівудівська форма подачі вже загальмувала. Це пов’язано з дезінформацією. Переглядаю рейтинги — усі дивляться один серіал. Хоч кого запитаю — ніхто не дивиться. Мені говорять: Юро, середовище таке, із яким ти спілкуєшся. Ні, це не середовище. Серіали — халява. Людина не винна в тому, що їй нікуди піти й вона змушена серіал дивитися. Вони на халяву дивляться серіали, і їм на халяву нав’язують рекламу, чим травмують їхній мозок. Це плата за халяву. Це — вибір. Серіал — форма контакту дуже хороша.
— Ви намагаєтеся в кіно знайти заборонений 25-й кадр, як у рекламі?
— Там форма подачі інакша. Майбутнє кінематографу за тим, хто знайде цей пунктир. А пунктир — річ дуже цікава. Я не можу сказати, що глядач дурень. Я глядач. Усі ми глядачі. Ми не дурні. Кліпове мислення, велетенський потік інформації, країна вийшла зі стану ізоляції. Тож реакція молоді на моє кіно мене вражає. Не думав, що вони в істериці. Коли їхав на фестиваль, говорив: «Марку, ну чого я поїду? Мені ж не дадуть приз?» — «Ні, але потрібно, щоб кіно таке було». І я зрозумів: стало потрібно, щоб у Росії в кіно оцінювали креатив. Потенцію креативу, а не ладненькі, культурненькі фільми. Це в минулому. Російське кіно померло.
— Кіно померло, але відроджується виробництво?
— Так, виробництво. Навчилися більш-менш ставити світло. Але не треба оцінювати кіно — професійне, непрофесійне.
— Давайте поговоримо про фінанси. Ваша картина, наскільки я розумію, дорога?
— Як і будь-яке російське кіно.
— Який бюджет був у картини?
— У цієї картини був бюджет 1 млн. 100 тисяч доларів. Потрібні гроші на виробництво, і я знаю, як зробити дешево. Я зняв 400 робіт. У плані професії можу зробити за три копійки так, що всі збожеволіють.
— Ви вважаєте, російське комерційне кіно можливе? Либонь, жоден російський фільм, що вважається комерційним, не вийшов навіть на нуль.
— Ні. Не може. Оскільки середня зарплата по країні дуже мала. У Москві відкрито близько 90 кінотеатрів. Це несерйозно. Людина вирішує: ласощі купити дитині чи в кіно сходити? Солоденьке. Маєчку дитиночці купити чи в кіно? Маєчку. Про що ми говоримо? Які комерційні ефекти? Тільки коли середня зарплата по країні в усіх підніметься, щоб з’явився залишок від харчів, який можна було б витрачати. Я хочу знімати кіно загалом. Не для грузинів або євреїв. У Франції, коли дали приз одному моєму рекламному фільму, я запитав у француза: «А чому ви дали приз?». Він відповів: «Ну, у вас же не російське кіно!». Не потрібно відмежовуватися, дистанціюватися, мовляв, це російське кіно для російського глядача. Російські глядачі вже ходять в американських джинсах, п’ють американську кока-колу, носять італійські шкарпетки та французькі шийні хустки. Ми живемо на планеті Земля. Це дуже важливо зрозуміти. І всі війни — найдурніша річ. Глядачеве кіно вийде з кризи тоді, коли не буде себе дистанціювати.
— Уявіть, що ви розпоряджаєтеся грішми для кіно. Кому їх віддали б, аби випустити блок повноцінного кіно? Хто потенційно цікавий вам?
— Мені цікавий Сокуров, Герман. Тут на фестивалі деякі роботи молодих. Потрібно просто розробити концепцію, знайти напрям. Я свій вектор практично намацав, і «Колекціонер» тому підтвердження. Потрібно вибрати рух, як це було в японському кіно, і підтримати його. І під нього замовити. Об’єднати художників не можна, можна їм задати якийсь напрям. Нині це комерційні фільми. Наша країна емігрувала. Нікуди не виїжджаючи, — ми емігрували. Що сталося після цієї еміграції? Ви знаєте, що відбувається, коли люди втрачають дім, притулок? Суспільство змінилося. Тепер потрібно спробувати розібратися, що сталося з нами всіма. Звідки ностальгія за тим часом? Країна й кінематограф загальмували, постійно звертаючись до минулого.
— «Загальмували» в інтелектуальному розвитку?
— Так. А це все. Смерть. Ось чому повинна бути конкуренція. Я за конкуренцію — вона підживлює. Зараз нам ділити нічого. Я не зніму, як Сокуров, але й Сокуров не зніме, як я. Мені здається, потрібно це зрозуміти.
— Років 15 тому ви були вже дорослою людиною, а в нашій країні не було сексу, не було реклами, багато чого іншого не було. Яким чином сформувався цей новий Юрій Гримов?
— У моєму житті був такий випадок містичний, я став режисером за один день, хоча не мав ніякої освіти, працював на заводі. Це просто сталося. Не збирався бути режисером, любив кіно як споживач. А потім у моєму житті щось відбулося й усе так несподівано покотилося...
— Продовжує існувати школа реклами Юрія Гримова?
— Вона вже школа кіно. Я зрозумів, що не існує окремих понять — реклама й кіно. Існує одне поняття — креатив. А це вже спеціалізація. Тож моя школа креативна. Ми розвиваємо креативні здібності в людей. Генерувати думку, робити проект, доходити до кінця, знаходити несподівані рішення. Кіношкола існує вже шість років, буде новий набір.
— Ви використовуєте напрацювання американського кіно?
— Напряму — ні. Американський досвід грунтується на комерції. Коли бачу багато реклами російського кіно, знаю, що вони навіть рекламу не відіб’ють. Ось «Муму» передувало багато реклами. Насправді її не було багато. Вона була єдина. Це був перший кінопродукт, який ми «розкручували» за законами цивілізованого розвитку кіно. Коли прийшов на московський кінофестиваль із двома дівчатами в червоних сукнях, на яких було написано «Я люблю «Муму», усі дивувалися. Я це все знав і був здивований, що це всіх шокує. На другій картині такого не робив, бо економічно це невигідно. Ну де брати гроші на кіно, та ще й на рекламу? Немає халявної реклами. За все треба платити. А я хочу знімати кіно. Упевнений, що кожне кіно, якщо в ньому щось є, знайде глядача. Індустрії в нас поки що немає. Прохання, іноді волання: прокатники, допоможіть — не зустрічають розуміння. Прокатники не дурні, вони беруть Шварцнеггера, оскільки на нього йдуть. Потрібно навчитися робити кіно, на яке йтиме наш глядач. Сподіваюся, що в мене згодом з’явиться моя аудиторія. Потрібно всім росіянам заспокоїтися й намагатися йти від себе.