Успіх? Успіх. Із продюсером цієї картини і, звісно, популярним ведучим "1+1" - Юрієм Горбуновим - передноворічна розмова саме на тему успіху: в кіно, на ТБ, а також у театрі, коли Юрій Миколайович у далекі 90-ті був зіркою Івано-Франківської сцени.
- Юрію, наскільки розумію, "Скажене весілля" - ваш дебют як кінопродюсера. І саме цей дебют - тобто кінокомедія про районного просвітянина та одержимого батька Василя Середюка, - так би мовити, потрапив у касу. Бо деякі десятиліттями щось продюсують, а в касу ніяк не потраплять.
- Так, справді, це мій перший кінопродюсерський проект, над яким ми працювали спільно з продюсерами Іриною Костюк та Надією Коротушкою. Тому було важливо і принципово, як кажуть друзі, "не облажатися". Саме тому, що перша робота!
Втім, я вже давно задумувався над продюсерською діяльністю. Хоча й розумів, що на все свій час.
І ось нарешті, у випадку зі "Скаженим весіллям", - наче зійшлися зірки. З'явилася класна ідея Миколи Куцика, з неї виник класний сценарій, над яким працювали Микола Куцик та Олексій Приходько. З'явився талановитий молодий режисер - Влад Дикий. І, безперечно, потужна акторська команда - Назар Задніпровський, Поліна Василина, Джиммі Воха-Воха, Леся Самаєва, Олександр Кобзар, Арам Арзуманян, Інна Приходько… Нас підтримувала сильна маркетингова команда на чолі з Поліною Толмачовою.
- Що було первинним імпульсом у бажанні взятися за проект - мрія "щось зробити як продюсер" чи сценарій зачепив і підсвідомо навіяв касові наслідки?
- Мрія насамперед! Адже спочатку з'являється мрія, а вже потім навколо неї виникають якісь інші речі, які й допомагають втілювати цю мрію в реальність.
- Зазвичай продюсер диктує правила гри - режисерові, сценаристам. Сценарій помітно змінився, коли на нього почали "впливати" саме ви?
- Наші сценаристи -люди творчі, амбітні. Тому з ними відразу ж про все, як кажуть моряки, "домовлялися на березі", перш ніж відбути на великому кораблі у нашу знімальну подорож.
Головне, що була цікава основа - сюжет. І важливо, щоб така історія була близькою нашим людям. Щоб згодом вона стала ще й народною історією і була зрозумілою глядачам - навіть ментально.
- Судячи з касових зборів, наші мільйони - ментально - все зрозуміли про українського батька, а-ля Мартина Борулю, якого їдять поїдом сумніви щодо майбутнього зятя - афрофранцуза. А чи зрозуміють такі комбінації, наприклад, в інших країнах - ментально? Хоча б у Грузії, Білорусі. Звісно, про Росію я не запитую.
- Там, на жаль, мало кінотеатрів - і в Білорусі, і в Грузії. А щодо Росії - у нас принцип: там ніякого прокату бути не може.
Але є, наприклад, Австралія. Тобто бажання саме цієї країни побачити український фільм. І наразі то була їхня ініціатива, - люди самі почали телефонувати, бо фільм з'явився на Megogo.net.
- А чому є цікавість в Австралії?
- Щодо Австралії - то їхній інтерес до нашої стрічки і для мене самого спочатку видався трохи дивним. Адже на тому далекому континенті погляди на життя помітно відрізняються від наших. Там давно вільне суспільство.
Але є вічні питання відносин батьків і дітей. І такі стосунки всюди актуальні, у будь-якій країні, на якому б континенті їх не розглядали і на якому б екрані їх не демонстрували. Це ж класична тема. Завжди батьки будуть уявляти життя своїх дітей "по-своєму", а діти - робити своє ж життя теж "по-своєму".
Я інколи дивлюся на свого маленького Івана, - а йому зараз 1 рік і 9 місяців, це моє золотце, - і думаю собі: як це так, що хтось колись прийде й розказуватиме, "що" йому робити, як йому жити? Тому й батьків теж можна зрозуміти.
- Якщо повернутися до сценарію, то, очевидно, заміна режисера в цьому проекті теж, не в останню чергу, була викликана особливостями реалізації екранної теми батьки-діти?
- Ще в процесі кастингу ми зрозуміли, що дивимося з нашим першим режисером Дмитром на цю історію трохи по-різному. Тому й довелося потиснути один одному руки, і далі продовжили роботу з режисером Владом Диким. Незважаючи на свою молодість, на свої роки, - а йому ще немає й 30-ти, - він цілком упорався.
- Стосовно кастингу. Кандидатура актора Назара Задніпровського (на роль Василя Середюка) була визначальною? Чи були варіанти?
- Не приховую, на головну роль пробувалися різні актори. Навіть Олександр Кобзар, який потім у фільмі зіграв Тарасового сусіда.
Але згодом ми зрозуміли нашу помилку. І відмовилися від думки, що головний герой - такий собі "голова колгоспу". Чи ще хтось у такому ж роді.
І ми почали сприймати цього персонажа - як інтелігента. Такого собі щирого, доброго керівника-просвітянина з районного центру, в якого в кабінеті портрети Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка.
І це реальний, а не вигаданий його світ. Бо раніше ніколи в його кабінеті не було портретів Леніна!
Тому саме Назар - дуже вдалий кандидат на головну роль. У цьому випадку на фільм працює все - і його акторська фактура, і харизма. Тому вже шліфовка історії нашими сценаристами на певному етапі й повернулася "під Назара".
- У деяких глядачів під час перегляду виникає підсвідоме накладання образу героя Середюка на образ "першої особи", адже вони дуже схожі - зовні. Ви це умисне програмували, аби додати фільмові підтекстуального політичного колориту?
- Ні. Таку версію не стимулювали. Так, можливо, природна схожість між ними і є. Але скажу відверто, що Назар припав нам до душі ще раніше - під час роботи над "Останнім москалем". І коли актор дізнався про майбутню роботу у "Весіллі", то часто надзвонював мені, перепитував : "Ну то що там? Коли розпочинаємо".
Він дуже "наполегливий". Він пояснював, мовляв, у нього в театрі щільний графік, і ви там це майте собі на увазі!
Ми ж його "заспокоювали" як могли: "Назаре, все буде добре! Не переживай! Дай нам зробити свою частину роботи, а ти згодом - свою!".
Одне слово, Назар - прекрасний артист. І він завжди пропонує свої ідеї в процесі роботи. Інколи його навіть треба зупиняти, бо, буває, цілком "накриває" процес. І це навіть класно.
- Якщо визначати три складові, так би мовити, найуспішнішої української кінокомедії, то які вони? На чому акцентувати увагу тим, хто зараз такі комедії активно знімає, але результати часто невтішні - касові також?
- Знаєте, на мій погляд, ці складові вже дуже залежні одна від одної. Сценарій. Режисер. Бюджет. Це лише три. А ще - маркетинг, правильна дата релізу. Бо коли навколо тебе стоять у прокаті голівудські кіногіганти, то взагалі складно з ними в одній афіші конкурувати.
- Стосовно дати релізу - як її вгадати, як це визначити, аби не програти?
- Все-таки "Скажене весілля" - це більше осіння тема. І взимку, коли на вулиці сніг, а ти дивишся в кадр, де є щедрі дари ланів, така тема в кінопрокаті, можливо, не зовсім доречна.
Тому справді ми дуже ретельно визначали дату. І цьому питанню, зокрема, приділяв велику увагу Сергій Леонідович Созановський, бо це наша партнерська історія.
- "Скажене весілля", очевидно, буде в новорічному праймі на "1+1"?
- Так, фільм буде в контексті новорічної телепрограми на "1+1". Тому всі, хто не встиг, дивіться 1 січня о 20:15.
- На який рейтинг розраховуєте?
- Гадаю, з рейтингом у фільму проблем не буде. Хоча не завжди і не все можна вгадати наперед. Ось, наприклад, я не був продюсером в "Останньому москалі". Але теж вклав свою частку в цю роботу, коли приніс на канал півсторінки А4 виписаного тексту від Миколи Куцика.
Уявіть, початкова історія тоді складалася справді лише з половини сторінки формату А4! І ця історія всім відразу сподобалася. Вже потім почалася робота над повноцінним сценарієм, з'явилися цікаві ідеї.
І коли рейтинги "Останнього москаля" сягнули за 32 відсотки, то всі страшенно здивувались: адже не могли такого спрогнозувати й на таке розраховувати. А воно вистрелило. Ще досі жоден серіал із 2009 року й по сьогодні не демонстрував таких високих показників телеперегляду.
І ось коли ми здавали Держкіно "Скажене весілля", то дехто з нас навіть кепкував. Казали, мовляв, смішно на щось значне розраховувати. Чули ми й слова на кшталт: "Якщо зберете за це "Весілля" 18 мільйонів, то вже буде добре..."
Хоча нашою метою взагалі було вийти хоча б на нуль. Тому що, крім спонсорських коштів, вкладали й свої. І, звісно, хотіли щось повернути.
- Давайте уточнимо локації картини, місця зйомок. У глядачів виникає асоціація з гарним Поділлям, де розгортаються весільні пригоди.
- Більшість сцен знімали в Києві та області, а також на Тернопільщині. Тобто ніяк не позиціювали певну географічну місцевість в Україні.
Це мала бути і не Західна Україна, і не Східна. На нашу думку, мала бути історія, яка об'єднує країну. Тому не робили ні гуцульських "декорацій", ні східноукраїнських, ні київських.
І наша Яблунівка на екрані - не село, а саме районний центр. Не варто було вдаватися ні в столичну, ні в сільську історії, бо мала бути історія, так би мовити, універсальна, близька всім - і ментально, і географічно.
І навіть через різні покоління цей фільм мав знайти своїх союзників-прихильників, бо, повторюся, проблеми дітей-батьків існують скрізь, всюди - і завжди.
- Щодо афрофранцуза, з яким "бореться" українець, - не було після прем'єри закидів у ксенофобії?
- Так, ми тримали в умі певні перестороги з цього приводу. У фільмі, наприклад, є жарти про вірменів, про афрофранцузів. Але ж це не тільки "сценарій", з таких жартів складається і життя. І ми нічого не вигадали.
Наприклад, Ашота у фільмі грає Арам Арзуманян, він вірменин. Ми в нього запитуємо: "Араме, є у сценарії якісь речі, що можуть тебе образити?" Він відверто відповів: "Ні! Такого немає!".
Зрозумійте, "Скажене весілля" - це анекдот. В анекдоті ти ж ніколи не будеш розбиратися, в кого яка "передісторія", а в кого яка "географія".
- Юрію, після "Скаженого весілля" буде продовження вашого продюсерського напряму на "1+1"? Кажуть, будете творити новий сезон "Останнього москаля"?
- Так, буду креативним продюсером проекту. Наразі триває робота над сценарієм. Зйомки заплановані на весну.
- Це продовження популярної історії?
- Ні, це не продовження, це спін-оф, і називатиметься ця частина "Великі Вуйки". У серіалі з'являться деякі улюблені персонажі з оригінальної історії, але в нових умовах.
Однак у "Великих Вуйках" місце, на жаль, знайшлося не всім.
Час - наше сьогодення. Адже події попередніх сезонів уже лишилися в минулому. Але багатьох персонажів полюбив народ. Знаю, що їх чекають. Про це свідчать коментарі глядачів. Пишуть: "Коли планується продовження "Москаля"?" Тому в наступному сезоні улюблені персонажі будуть живі-здорові, але потрапляють у нові для себе умови. Глядачі переживуть із жителями села Великі Вуйки небувалу пригоду - поїздку до столиці України.
- Повертаючись до "Скаженого весілля" - прогнозоване запитання про сиквел?
- Ми б хотіли б зняти сиквел. Але постає інше запитання: чого люди чекатимуть від цієї історії далі? Вони чекатимуть продовження чи абсолютно нового сюжету?
Тому зараз і думаємо над цим питанням, адже маємо декілька напрямів, як далі розвивати історію про Василя Середюка та його родину.
- Юрію, як наразі складається ваш теперішній графік - з урахуванням продюсерства, телешоу, корпоративів передноворічних?
- Усе складно. Доводиться "бігати" від одного кабінету до іншого. Наприклад, щойно закінчилися "Танці". Всього було 14 прямих ефірів. А це ефірний максимум. Бо так довго проекти ще ніколи не йшли. Раніше робили 10 ефірів, - і це було максимальне число. Ось зараз - "Голос країни": сліпі прослуховування. Також є й корпоративи.
- Беручи до уваги теперішнє напружене життя країни, більше чи менше запрошень на корпоративи?
- Я би не сказав, що їх стало більше. Але у 2018-му, що вже минає, все було більш-менш. Утім, у багатьох містах України - воєнний стан. Тому й виникали ситуації, коли розважальні заходи доводилося скасовувати. Люди скасовують такі заходи, бо просто не впевнені у завтрашньому дні й поки що не розуміють, чи варто саме зараз на це витрачати гроші.
- У вас є впевненість у завтрашньому дні?
- Сподіваюся, все буде гаразд. Знаєте, мені неодноразово випадала нагода змінити життя й виїхати за кордон...
- Канада, Америка?
- Та куди завгодно! У мене є родичі й друзі за кордоном. Зокрема в Америці.
- А можете уявити, як би "там" почувалися - органічно, комфортно?
- Точно не можу цього сказати, бо мені комфортно і тут. Через це я й не хочу робити якихось зайвих рухів, з приводу яких потім жалкуватимеш. Хоча, можливо, інколи й треба ризикувати?
Ось, наприклад, після театрального інституту імені Карпенка-Карого я п'ять років працював в Івано-Франківську. Грав там головні ролі. Прийшов у той театр саме тоді, коли з нього пішов Ігор Борис, а вже потім успішні вистави ставив Микола Яремків. Ми брали участь у багатьох фестивалях, займали призові місця. Здавалося, все добре. І це має довго тривати. Але мені потрібні були зміни.
- Потребу змін навівав театр, який далеко від столиці і в якому не станеш медійною зіркою всеукраїнського масштабу?
- Ще після театрального інституту в мене був стан ейфорії, - все життя попереду, я на все дивлюся крізь рожеві окуляри. А згодом, коли вирішив їхати з Франківська до Києва, на мене, м'яко кажучи, дивилися в місті як на дивака, крутили пальцем біля скроні: "Юро, ти тут - зірка! Працюєш на радіо, ведеш концерти. Ти ж тут, у Франківську, в будь-якій кав'ярні можеш навіть не розраховуватися! І куди їдеш? Куди тебе несе?"
Але я розумів - треба. Бо якщо залишуся, то буду лише старіти. І відчувати, що перспектив нема.
До того ж навчання в Києві кардинально вплинуло на мене, сформувало світогляд. Тоді був прекрасний період, коли ми, студенти, жили так класно!
- Хто ваші однокурсники?
- Віталік Лінецький, Царство йому небесне. Володя Цивінський. Є кілька талановитих дівчат, моїх однокурсниць, зараз вони успішно працюють за кордоном. Моїм педагогом був видатний Леонід Олійник.
Уже працюючи у Франківську, щоразу, коли включав телевізор і бачив столицю, щось до горла мені підступало. Згадував свій студентський час. У мене тоді була стипендія - 39 карбованців 80 копійок. До того ж мені ще з дому щомісяця надсилали 60 карбованців. І всього виходило 100 карбованців! А для студента, який живе в гуртожитку на Лук'янівці, 100 карбованців щомісяця - досить незле!
Я згадував, як часто ми, студенти, спускалися вниз східцями на Глибочицьку, потім скидалися по 25 копійок і вчотирьох їхали таксі на Ярославів Вал - за один карбованець! Ті роки студентства були для мене суцільним святом.
Я ж закінчив Карпенка-Карого з червоним дипломом. Причому цілком заслужено. У мене було всього дві четвірки: перша - з цивільної оборони, друга - з англійської мови. Решта предметів учив "взахльоб". Багато читав - Панаса Мирного, Федора Достоєвського, інших письменників. Відчував серцем, що потрапив у свою театральну стихію.
- Той театральний час давно минув. А теперішній час - ваша участь в антрепризах.
- Так, граю в антрепризі за творами Антона Чехова. І отримую від цього кайф. Якось виникла ситуація, коли мені зателефонував Слава Жила з пропозицією зіграти роль у виставі. А я відповів: "Ні! Ніякого театру, я ж навіть не маю часу пообідати".
Але склалося інакше… Скажу так… У мене є життя "до" і "після", - і це пов'язано з першою сім'єю та з другою. І на перетині цих життєвих метаморфоз я й зрозумів, що мені потрібно зайнятися чимось творчим, щоб було легше пройти через особисте. Це ж дуже важко - міняти життя.
Отже, саме в цей переломний період мені й зателефонували з пропозицією "зіграти Чехова". І я знову "впірнув" у театральну історію.
І так уже минуло майже три роки.
Часто глядачі на виставі мене сприймають як "Юру Горбунова", як обличчя з телевізора. Наприклад, у виставі є сцена, коли мого героя виганяють, ми б'ємося подушками. А потім я повертаюся до героїні - йду через весь глядацький зал. І щоразу цей мій прохід - перформенс. Якщо подивитися на те, що виробляють люди в залі! Вони зазвичай заговорюють до мене: бабуся в Одесі каже: "Иди, не бойся, я читала Чехова, там все хорошо заканчивается!" Або іноді кричать: "Горбунов, не бойся, давай!" Або одна жіночка каже: "Потрогайте моего ребенка..."
- Тобто є успіх?
- Успіх. Є.
- А що таке "успіх" - для вас?
- Напевно, коли вночі засинаєш з усмішкою на обличчі від усвідомлення, що твій день минув вдало - немарно.
- Успіх - це тільки результат?
- Результат мене цікавить найменше. Найцікавіше - процес. Бо саме в процесі можеш викластися на всі 100 відсотків - повністю.
- У передноворічному інтерв'ю я маю обов'язково запитати про вашу дружину - Катю Осадчу. Але питання у тому й полягає, що ви самі сформулюєте, хто вона для вас є.
- Ну... Вона - моя муза… Так...
- Але ж дружина - не тільки ефемерна муза? І ви не Петрарка, а вона - не Лаура.
- Буду відвертим... Коли в нас із Катею все це сталося, ми й самі не зрозуміли - а як це? Мабуть, усе робилося зверху. Ми ж жодних надзусиль до цього не докладали. І важко уявити, що за всі десять років, відколи були знайомі, ми жодного разу не працювали разом!
Так, працювали на одному каналі, я не раз давав інтерв'ю "Світському життю". Але навіть на якійсь "халтурі" чи на концерті - ніколи не стояли поруч.
І ось уперше стали поруч у "Голосі країни". І щось відразу трапилося...
Недавно ми з Катею два дні були в Римі. І вона мені каже: "І як ми досі жили одне без одного? Зараз мені здається, що попереднього життя ніби й не було..."
- Взагалі, як гадаєте - є "режисура" над усім цим?
- Звичайно, є! Але ж коли ми за кермом, то Бог за нас не натисне на педаль гальма, якщо попереду горить червоне. Це маємо робити самі. Також наш вибір - у який автомобіль сідаємо.
Ми щодня мусимо робити свій вибір. Бо "сьогодні" - це відповідальність за "завтра".
- Що подаруєте найближчим людям на Новий рік?
- Я за гороскопом - Діва, стихія Землі. Тому завжди роблю матеріальні подарунки. Можливо, це буде якась прикраса.