За 5 днів після британської і за 4 — після американської прем’єри на українські екрани вийшов абсолютний касовий рекордсмен літа-2004 — третя частина епопеї про юного англійського чарівника «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану». За свій перший прокатний вікенд він зібрав у Сполучених Штатах 92,6 мільйона доларів, а в Британії — 23,8 мільйона фунтів. Герої фільму помітно подорослішали, актори — набули голлівудської гламурності, а фільм — остаточно попрощався з дитинством, закрутивши спраглого глядача у напруженому містичному екшені.
Безперечно, зміни просто мусили відбутися. По-перше, головні герої фільму — Гаррі, Рон і Герміона — виросли. Вони вже не діти, а підлітки, тінейджери: вони фліртують, приколюються, по-дорослому з’ясовують стосунки, майже не носять чаклунських мантій і смугастих шарфиків, віддаючи перевагу джинсам та спортивним светрам. А найголовніше — нічого не бояться, хоча сюжет третього фільму (і третьої книги) значно напруженіший і драматичніший, порівняно з першими двома.
По-друге, Поттеріана змінила режисера. Крис Коламбус, який знімав перших двох Поттерів, залишився продюсувати картину. А новим режисером став мексиканець Альфонсо Куарон, відомий еротичним фільмом «І твою маму теж» (Y Tu Mamб Tambiйn), у якому два головних герої-мачо закручують кохання зі старшою жінкою.
Ні, у третьому Поттері діти не роблять нічого, що не годилося б робити тринадцятирічним підліткам. Однак, звісно, такий режисер, як Куарон, не міг оминути моменту статевого дозрівання своїх героїв. Особливо коли зважати на те — а цієї деталі не пропустили більшість кінооглядачів, — що в Емми Вотсон (Герміона Ґрейнжер) помітно виріс бюст. Деніел Редкліф (Гаррі Поттер) із розгубленого хлопчика перетворився на доволі привабливого і впевненого юнака, а Руперт Ґрінт (Рон Візлі), якому реально вже виповнилося 15, втратив рештки своєї чарівної сором’язливості. Тому, всупереч книзі, в моменти особливої напруги і небезпеки Герміона схвильовано хапає Рона за руку, від чого він ніяковіє, а коли кат має відтяти голову невинному гіпогрифу Бакбику — магічній тварині, півконю-піворлу, — просто-таки кидається йому на шию. А за плечі її ніжно обіймає Гаррі. (Нагадаю, у книзі Рон і Герміона постійно шпиняють і критикують одне одного, а про зародки взаємної невинної симпатії починають здогадуватися тільки в четвертій частині.)
І це не єдина суттєва зміна до оригінальної книжкової фабули. Фільм коригує характери головних персонажів. Герміона — правильна відмінниця, всезнайка й улюблениця викладачів, яка в трійці друзів виконує невдячну роль «голосу розуму», — перетворюється на чи не найголовнішу розбишаку й ініціатора небезпечних вчинків. Вона засаджує межи очі Драко Малфою. Вона радіє, коли Гаррі таємно, всупереч забороні, приходить у чаклунське село Гогсміт (хоча мала б відсварити його за необережність і пообіцяти наступного разу все розповісти професорці Макґонеґел).
А найголовніше — з фільму геть зникає майже невидимий, але ключовий персонаж — Темний Лорд Волдеморт. Відсутність антигероя, по суті, руйнує цілий казковий універсум, позбавляючи Гаррі Поттера достойного суперника. Кому ж він тоді протистоїть? В’язневі Азкабану, Сиріусові Блеку, від якого Поттера охороняють страхітливі крукоподібні дементори (котрі, до речі, не повинні були б шугати в небі) та весь викладацький склад Гоґвордсу? Однак, по-перше, жоден момент у фільмі, хіба крім центральної сцени у Верескливій Халупі, не створює реальної напруги, відчуття справжньої загрози (на відміну від книги, яка не відпускає до останньої сторінки, та від перших двох фільмів). Що має перелякати Гаррі — пошматований портрет Гладкої Пані на вході до Ґрифіндорської спальні? Тінь пса на вечірній вулиці? Маячня вчительки Віщування? А по-друге, за відсутності Волдеморта фільм завершується суто голлівудським гепі-ендом: усі живі й майже щасливі. І навіть втеча Пітера Петіґру, кращого друга, а згодом зрадника і фактичного вбивці батьків Гаррі, якось тішить. Може, тому, що незрозуміло, куди він тікає і до чого незабаром призведе його втеча — тікає він, власне, до Темного Лорда, якому допоможе відродитися у четвертій частині. Одне слово, життя в чарівному світі починає набувати ознак щасливої буденності.
Загалом, пригадуючи фільм, ловлю себе на думці, що фільмовий сюжет не виструнчується в логічну, послідовну оповідь. Він фрагментарний, пошматований, кліповий. Короткі динамічні сцени — переважно ґеґи, на кшталт надування тітоньки Мардж чи поїздки в Лицарському автобусі, або невеликі смислові пунктири, як-от розмова Гаррі з містером Візлі в «Дірявому Казані», з якої він дізнається, що Блек втік із Азкабану, аби вполювати саме його (що цілком суперечить логіці сюжету, згідно з якою, всі довкола оберігають Гаррі від цієї страшної правди), чи знайомство з гіпогрифом — розбавлені довжелезними майже безсловесними панорамами, польотами, біганиною або короткими репліками.
У цій пунктирності геть губляться ключові моменти, без яких фільм перетворюється на малозрозумілу навіть для дорослої людини низку ефектних спалахів. Звідки походить Карта мародера і хто такі Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг? Звідки професор Люпин знає, що це за Карта і як нею користуватися? І чому боїться, що вона може потрапити до рук Сіріуса Блека? Чому Блек уміє перетворюватися на пса, а Петіґру — на щура, і ніхто в чаклунському світі, де всі анімаги (тобто чарівники, які вміють перетворюватися на тварин) зареєстровані, про це не знає? Чого раптом Гаррі вирішує, що від дементорів його й пораненого Блека рятує його покійний тато? Себто ціла сюжетна лінія, пов’язана з чотирма найліпшими шкільними друзями — Джеймсом Поттером, Сіріусом Блеком, Ремусом Люпином та Пітером Петіґру, які називали одне одного Золоторогом, Гультяєм, Муні та Червохвостом. І таємно навчилися перетворюватися на тварин, аби допомагати Люпину переживати повний місяць і стримувати його кровожерливість у поставі вовкулаки. Блек — на великого чорного собаку, а Поттер — на оленя, форми якого і набув Гаррін патронус — захисник від дементорів. Від напружених переживань зради, втрат і знахідок у фільмі залишаються лише примітивізовано фройдистські мотиви витіснених дитячих спогадів і татового образу.
Безперечно, фільм надолужує на екшені, динаміці, за що дістає від глядацької аудиторії якнайзахопливіші відгуки. Він стає більш «кіношним» і менш театральним, як прокоментував свої враження один із глядачів. Однак, на жаль, він остаточно втрачає повільну, епічну ходу, основну ознаку чарівної казки, яка так добре вдавалася Крисові Коламбусу. Казки більше немає. Натомість з’являється дещо психоделічна містика (на кшталт «Володаря перснів»). Картинка цілком буквально стає темнішою, похмурішою. Плато в горах, на якому розміщено Гоґвардс, Куарон перетворює на суворі скелясті гори — щось середнє між шотландськими хребтами і Стоунхенджем. А сам затишний Гоґвардс — на старий обшарпаний замок, де годилося б мешкати графу Дракулі. Так, спецефекти справді вражають. Там, де у перших фільмах очевидна певна штучність, у «Гаррі Поттері і в’язні Азкабану» все напрочуд реально. Гіперреально.
Автор одного з критичних відгуків на фільм у британському «Ґардіані» радісно зауважив, що нарешті картина позбулася «нав’язливого бачення дорослих того, як мав би виглядати дитячий фільм». А хіба не дорослі завжди знімали дитяче кіно, писали дитячі книжки, створювали мультфільми? Чи не найгеніальніші з них зуміли витворити той казково-примарний світ, який причаровував дітей і вабив дорослих? «Гаррі Поттер»-3 доволі безапеляційно засвідчив, що зникнення з екранів дитячих фільмів для дітей — уже не тенденція, а впертий факт. Його герої, ще не втративши цноти, вже встигли втратити наївність, без якої чудес не буває.