Вихід в український прокат фільму "Незламна" режисера Сергія Мокрицького корелюється з нинішньою ситуацією в Україні в дуже несподіваний спосіб. Гадали, що буде "радянська агітка", а виходить навпаки.
Ще на момент подачі проекту на конкурс Держкіно (3 роки тому), ще читаючи сценарій, я був проти його реалізації. Бо тоді, тобто аж до недавньої здачі фільму, проект виглядав як "замовний", що підкидає дровиняк у російське багаття, розпалене "національною ідеєю відродження совєтської імперії".
Та навіть якщо і було зафільмовано щось ура-прорадянське, воно з остаточного, прокатного варіанту фільму прибралося. Лишаючи на першому місті щемливу мелодраму за жанром і військове, вражаюче складно-постановочне за формою кіно.
Та важливіше, як на мене, те, що мимоволі проступає з другого плану, що є підтекстом або принаймні має право на таку інтерпретацію.
Про що йдеться? Про актуальність.
Інтерпретувати фільми може кожен, чим кожен і займається. Та чи має кожна інтерпретація під собою підстави?
Підстави, як диявол, ховаються в деталях. А "Незламна", наче дірявий сир, пронизана ними.
Деталь перша: війна. Велика вітчизняна почалася 1941 р. так само підступно, як і війна на Сході 2014 р.,- без об'яви, без попередження, як ніж у спину для багатьох.
Віктор Суворов писав, що Сталін був впевнений у "дружбі" Гітлера, хто б і що йому не казав. Так само й наші "ватники" були впевнені у "дружбі" братнього народу, який, вважали вони, не може вторгнутися в Україну. Це важливий аспект "Незламної": порівняльна актуальність його мусить бути винесена на початок, як історична характеристика двох воєн і характеристика конкретно війни Росії проти України.
Далі, друга деталь. Тоді на СРСР напали німці, яких назвали фашистами. Як відомо, фашистська партія була родом з Італії, а німці йшли під керівництвом нацистської партії. Та назва "фашисти" приклеїлася до нацистських німців. Власне, так само на Україну напали росіяни, які не є фашистами за політичною ознакою - лише за духом, через своє варварство і пророчу співвіднесеність із фразою, промовленою, як вважається, Вінстоном Черчиллем: "Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами", тобто так само, як росіяни, блазнюючи, називали себе антифашистами, а протестувальників на Майдані - фашистами. Скільки дурню не плюй в очі - він все одно скаже, що це дощ.
Якщо узагальнити і прибрати часові орієнтири, виходить так: головна героїня "Незламної" йде на війну з фашистами! Як ідуть на війну з "фашистами" багато українок… Як пішла і Надія Савченко… яку називають незламною…
Це третя деталь, що актуалізує фільм під наші події. Як стверджують творці, називаючи так фільм для прокату в Україні, вони ні на що особливе не натякали і не мали якихось концептуальних ідей. Це сталося випадково. І дуже знаково.
Незважаючи на те, що Савченко не є снайпером, як Павличенко, а Людмилу не брали в полон і не судили за сфабрикованими справами, як Надію, - деякі сюжетні моменти "Незламної" поєднують двох українок. І, врешті, обидві заради своєї любові (хоч одна любила чоловіка, а друга - країну) спускаються замість Орфея в пекло. Павличенко вийшла й не озирнулася, чекаємо на Савченко для повного збігу сенсів.
Та, попри знайдені деталі і бажання загострити на них увагу читача, - "Незламна" не надто вже й потребує інтерпретацій, захисту і переконування в протилежному тих, хто вважає її зламаною. Адже, як не крути, Павличенко воювала на території України і за народженням була українкою. І вважати "Незламну" прорадянським, читай - проросійським, фільмом - означає спростовувати факт існування України за радянських часів.
Так, Павличенко воювала за Радянський Союз, бо України як самостійної держави тоді не було. Так, Радянський Союз у той час американці називали Росією. Та чи робить це українців Корольова, Іллєнка, Миколайчука, Чубая, Стуса - росіянами?
В ідейному плані творці фільму, маючи передбачувану перспективу катастрофи і зрозумілого цькування, чого заслуговувала б випущена в Україні проросійська картина в час агресії Росії, мов група татів Карлів, підігнали "Незламну" до життєдайних кінематографічних форм. Love story на тлі вибухів, кулі свистять над голово, а закохані злилися в палкому поцілунку… Глядач любить розчулюватися, любить, коли має кому співпереживати, що порівнювати зі своїм життям і що приміряти на себе, вирішуючи, як би він вчинив у тій чи тій ситуації.
Глядач хоче адреналіну або ендорфіну, злякатися чи зрадіти, чи спочатку перше, а потім відразу друге.
"Незламна" працює саме на території поєднання двох задоволень, особливо не заморочуючись над створенням оригінального, неповторного міксу: складові - звичайні, поєднання їх - майже класичне. Але упаковка якісна, а результат вживання створеної субстанції емоційний. Це ж масове кіно!
Люди переживають, бо вірять в історію (хай навіть перші 20 хвилин фільму "провисають" через зле продумані групові сцени і вимучені реакції кількох акторів). Люди плачуть, бо їх зачіпає за живе. Як сказала одна глядачка: "Я вже 20 хвилин проплакала, а вони ще включають "Обійми" "Океана Ельзи" коли крізь вибухи біжать головні герої… Як тут не ревіти?!"
"Незламана" - перший український фільм популярного жанру, професійне виконання якого не примушує соромитися за власних технарів, ба більше - викликає повагу добрий рівень професії та міри. Адже з ефектами, як з алкоголем, можна і перебрати. Або - навпаки, що так само ламає кайф.
Наступний плюс фільму - саундтрек. Комусь не вистачило музики, - справді, три пісні інструментальні й одна акапельна українська народна - небагато на весь фільм, але та, яка була, дуже точно синхронізувалася з подіями, відповідаючи потрібній реакції і перебуваючи в потрібному місці. Музика загалом - один із потенційних козирів будь-якого фільму, і, залежно від того, чи правильно ці козирі вкинуті в гру, ти виграєш або залишаєшся "без лапи". Творці знайшли феноменальну присвяту Людмилі від американського співака Вуді Гатрі, який написав для радянської снайперки пісню Miss Pavlichenko, коли та прилетіла до США переконувати Рузвельта відкрити в Європі другий фронт. До неї додали вищезгаданий абсолютний хіт "Океану Ельзи", і, позаяк фільм частково творився за російські гроші й буде випущений у Росії, - кавер-версію Поліни Гагаріної на хіт Віктора Цоя "Кукушка" у новому аранжуванні Костянтина Меладзе. Чи достатньо цих козирів, аби зіграти принаймні шестерну гру в преферансі? А це ще не все.
Другорядні ролі - ось вагомий додаток до творення фільму як проекту, що його продюсер ліпить у чотирьох вимірах. Свого часу камео Альфреда Хічкока у кожному його творі були тільки забавкою режисера. Але потім запрошення зірок для коротких появ у кадрі перетворилося на правило маркетингу.
У "Незламній" це правило має навіть більше значення, ніж у нього вкладалося - у фільмі грає Віталій Лінецький, чудовий актор, характерний і самобутній - і носить особливе емоційне забарвлення, адже тут актор грає чи не востаннє, - минулого літа Лінецький пішов із життя...
Розбираючи "гру", яку провели продюсери, наштовхуєшся на думку про повсякчасну українську - дивовижну - випадковість. Розрахована на один ефект, "Незламна", схоже, дасть зовсім інший... Який може, до того ж, дати істотний поштовх до наступного кроку України у світ, а світу - до України. ("Незламна" - перший фільм, який купила компанія 20th Century Fox).