Прем’єра спектаклю «Маскарад» М.Лермонтова в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки присвячена двом датам — 190-літтю Михайла Лермонтова та 130-літтю Всеволода Мейєрхольда. Давно жили ці творці, але творчість їх продовжує хвилювати нас, сьогоднішніх. Сцена Російської драми пам’ятає постановку «Маскараду» 1952 року, але якщо театрал зі стажем, який бачив той спектакль, подивиться нинішній, зразка 2004-го, він переконається, які мінливі естетичні пріоритети, що піддаються впливу невблаганного часу.
Прем’єрний «Маскарад» сприймається як творчий експеримент. Чи то тому, що запрошена із Санкт-Петербурга постановочна група (І.Селін — режисер, А.Дубровін — сценографія, І.Лебєдєва — костюми, А.Бєлич — пластика, А.Рибікова — літературний консультант, Москва) зовсім не бере до уваги славу Російської драми як флагмана психологічного театру, чи то тому, що режисер зосереджується на пошуках сучасної формотворчості, а його вподобання не поширюються на потребу донести до глядача пристрасність цієї драми шекспірівського рівня й дати повною силою відчути аромат лермонтовського вірша. Вочевидь, не це важливо для сучасного режисера, й, мені здається, постановка вийшла зорієнтованою швидше на онуків тих театралів, які бачили «Маскарад» у 1950-ті роки.
Однак і тих, й інших, насамперед, вражає візуальний ряд спектаклю. Сценографія — грандіозний, винахідливо організований простір, цікаве вирішення за кольором і світлом. Віддалені асоціації з інтер’єрами ХIХ століття навіюють футуристичні мотиви чітких конструкцій із сучасних матеріалів і сучасного дизайну. Ці конструкції немов «мертвять» сувору обстановку. «Живим» виявляється лише величезних розмірів чорне коло маятника. У глибині сцени він починає зловісно розгойдуватися, щойно запускається механізм інтриги, й відраховує невблаганні хвилини, відведені долею чарівній та довірливій Ніні. Крах ілюзій розпочинається.
Колись виносячи на суд читачів «Маскарад», Лермонтов слідом за Грибоєдовим вирішив показати свого героя на тлі аристократичних пліткарів і наклепників. Не за літами мудрий поет придумав схему ситуації поєдинку низьких людських якостей, що перетнулися в жадобі помсти. Каркас цієї нарочитої схеми закладає в основу своєї сценічної інтерпретації й режисер І.Селін. І все-таки ідея художнього завдання, поставленого режисером у спектаклі, не є переконливо зрозумілою й залишає багато запитань. Соціальні підтексти проглядаються слабко. Та й якщо акцентувати на посиленні аморальності сучасного суспільства (а ця думка лежить, власне кажучи, на поверхні), то погодьтеся, посилилося не дуже, не надто далеко ми пішли від моральних ситуацій, описаних так давно, вони тоді вже були жахливими. Вдихнути справжню пристрасть у знайдену схему, створити напружену психологічну драму режисер теж не прагне, тому що ставить перед акторами завдання бути відсторонено холодними, зображувати своїх персонажів байдужими фігурами на шахівниці Долі. Їхнє спілкування гранично стримане, і важливі не палкі діалоги, а навмисне звернення до залу в пошуках гаданих опонентів чи союзників.
На чому ж тоді наполягає режисер? Найшвидше, на природі умовного театру. Принцип умовності дозволяє йому змішати стилі й театральні естетики, поставити на чільне місце форму як художній пріоритет. Постановник змушує карнавальні маски в костюмах суперсучасного дизайну танцювати під музику Глазунова та Глінки, запросто вкладає баронесу Штраль хлюпатися в неймовірної конструкції прозорій ванні, що не приховує принадностей акторки. А Арбеніну дає можливість споглядати цей скорботний світ лише одним оком. Метушня маскарадного натовпу (хореографічний малюнок її як завжди винахідливий у балетмейстера А.Рубіної), яка зіграла фатальну роль у долі головної героїні, служить сполучною ланкою між картинами, в яких розігрується драматична дія. Умовність, узята за основу спектаклю, відкриває, втім, великі постановочні можливості. І тут фантазія режисера задовольнить вимогливого глядача. Цікаві, немов математично прораховані геометричні фігури мізансцен, гарні картини візуального ряду, продумана чіткість сценічного малюнка взаємодії дійових осіб, яскрава відверта театральність. В уяві режисера колода «карт-доль» розкривається барвистим віялом, примушуючи захопитися ефектом від зовнішнього вміння маніпулювати. Умовностями...
У театральній мові І.Селіна, застосованому в «Маскараді», психологічна взаємодія акторів десь у виносках. І хоча актори сумлінно виконують поставлене завдання й палко промовляють діалоги, дивлячись у простір, школа своє бере. Глибоким психологізмом, внутрішньою побудовою, розумінням складності та неоднозначності характерів відзначені образи Арбеніна (В.Шестопалов), баронеси Штраль (О.Сумська), Казаріна (В.Задніпровський). Ніжно-розгублена під натиском пристрастей, що на неї звалилися, Ніна (О.Олексій), яка граціозно вмирає в білій піні розкішної сукні. Підступно-огидний Шприх (Д.Савченко), із задатками доморослого Мефістофеля, який дивиться на предмети та людей у гіпертрофований монокль. Замкнуто зловісною є людина в чорному — Невідомий (Ю.Гребельник). Бездумно-безпечний князь Звездіч (Р.Трифонов), символічно розп’ятий Арбеніним на картковому столі. Всі ці персонажі намагаються тримати переривчасту лінію сюжету, стримано-пристрасно захищаються від вигадливого життя, що вирує навколо маскараду.
Найстрашніша за все розплата, що слідує за каяттям. Емоційною кульмінацією спектаклю стає не смерть Ніни, а фінальний монолог Арбеніна, а емоційною точкою — «численний погляд» у глядацьку залу при повному світлі мовчазного ряду всіх персонажів — учасників спектаклю. Від цього погляду глядач має відчути, що «Маскарад», як визначив Михайло Резникович у вступному слові буклету до спектаклю (не забуду зробити комплімент бездоганній рекламній продукції Російської драми), це — «джерело шляхетного неспокою за людські душі».