2 листопада в Національній опері України відбудеться світова прем'єра Концерту № 2 для віолончелі з оркестром композитора Євгена Станковича. Концерт проходить у рамках національного проекту "Три "С": Скорик- Станкович-Сильвестров".
В інтерв'ю DT.UA видатний український композитор Євген Станкович розповів про особливості проекту і своєрідну присвяту однієї з частин концерту - "Музика для Марточки". Згадав також Мстислава Ростроповича, з яким був знайомий, та поділився враженням від нової української композиторської порослі.
- Євгене Федоровичу, свій перший концерт для віолончелі ви написали ще 1968-го. А другий з'явився аж через 48 років. Тобто досить тривалий інтервал для цього жанру. Пригадайте, за яких обставин народжувалась та музика.
- Це була, практично, моя дипломна робота. Адже консерваторію закінчував у 1968-му. Тоді вкрай рідко твори випускників композиторського факультету виконували на великій сцені. Але… Зі мною консерваторію закінчували люди, чиї батьки були поважними і впливовими людьми. Тому мій Концерт для віолончелі № 1 прозвучав у філармонії. Відтоді минуло 48 років. І я, практично, не повертався до цього жанру. Ну, а ініціатором написання другого концерту став Олександр Пірієв, він також віолончеліст.
- Якщо порівнювати ці два концерти для віолончелі, то що залишилися незмінним, а що - змінилося?
- Все змінилося. Тоді я більше захоплювався авангардною музикою, це такий сухий простір у музиці. Тепер стиль змінився. Що залишилося? Це тільки Господь Бог знає. Залишилася віолончель - і там, і тут. І там, і тут - оркестр. А сама манера відрізняється.
- Тобто тепер ви більше схильні до класичного жанру?
- Зараз, взагалі, важко сказати, що є "класичним жанром". У нас класикою називають усе, що пов'язане з академічною музикою, - і авангард, і ні. Але другий концерт не є суто класичним. Є елементи і того, й іншого.
Я просто зробив те, що був у змозі зробити. У другому концерті - мелодика. В першому вона теж була, але специфічна. Це як в одязі - максі спідниці, міні спідниці. Але все одно спідниці. Так і в музиці.
- Віолончель - особливий інструмент, він передбачає свою міфологію. Що для вас цей інструмент, які асоціації навіює?
- Так, віолончель - давній інструмент. Наприклад, на малюнках до стародавніх псалмів я бачив чіткі зображення, як хтось грає на віолончелі. Нічого випадкового не виникло на цій землі. Гадаю, віолончель - один з інструментів, що пов'язані саме з життєдіяльністю, а також із духовною складовою в популяції людства.
Мені цей інструмент ближчий, ніж інші. У мене ж диплом віолончеліста після закінчення музичного училища. Але після навчання я майже не повертався до інструмента як виконавець. Як казав великий Микола Римський-Корсаков, "у музиці немає поганих співзвучностей і немає поганих інструментів, поганими можуть бути лише композитори".
- "Три "С" - проект незвичайний для України. Що в ньому для вас? Адже він виходить за межі суто традиційних проектів?
- З'явилася людина, котра розвиває не на словах, а в житті жанр класичної музики. Це віолончеліст Олександр Пірієв. Він пропонує учасникам проекту - мені, Мирославу Скорику, Валентину Сильвестрову - написати твір саме для віолончелі. Можна навіть сказати, що він спонукає й провокує до цього. Я не відмовився, тому що віолончель для мене має магічну силу.
- А кого ще з українських віолончелістів ви могли б назвати серед найкращих?
- Можливо, Іван Кучер. Дуже талановитий віолончеліст. Раніше була Марія Чайковська, вона народилася у Львові.
Так склалося, що в Україні видатних скрипалів набагато більше, ніж віолончелістів. Я боюся називати когось, щоб не образити тих, кого не згадаю. А Олександр Пірієв - віолончеліст молодого покоління. Йому 34 роки.
У Радянському Союзі ж були такі віолончелісти, які підняли це мистецтво на світовий рівень. Мстислав Леопольдович Ростропович, Даниїл Шафран, Наталія Гутман, Олександр Князєв. В Україні знаю ряд талановитих молодих віолончелістів, яким ще немає й 30.
- Ваш концерт складається з трьох частин, одна з яких, перша, - "Музика для Марточки". Якщо можна, розкрийте історію цієї посвяти.
- Так, перша частина мого концерту має таку посвяту. Адже в мене з'явилася довгоочікувана внучка. Це для мене було, є й буде настільки важливо, що я вирішив написати і присвятити їй першу частину концерту.
Розумію, що Марточка мене не оцінить, бо їй тільки півтора рочку! А третя частина називається "Монолог діда".
Виходить, що це автобіографічний твір? Адже в моїй професії кожен твір іде від конкретного композитора, тому й зачіпає особисто.
- Деякі музикознавці кажуть, що в Мирослава Скорика є щось спільне з такими композиторами як Дебюссі, Равель, а у вас - із Дмитром Шостаковичем. У чому, на ваш погляд, виявляється таке єднання?
- Це так вирішили музикознавці. Я люблю і Дебюссі, і Равеля, ці композитори пов'язані з імпресіонізмом у музиці. Так, за своїм викладом мені ближчий Дмитро Шостакович, я цього не заперечував. Хоча я ніколи не був знайомий із цим композитором.
Це не наслідування манери. Але трагічність у музиці (як у Шостаковича) - боюся, що це частина мене.
Я знаю багато музики. Це майже всі твори Шостаковича, Равеля, Прокоф'єва, Дебюссі. Але Шостакович - унікальна постать ХХ ст. Як той-таки Сергій Прокоф'єв. Я чув багато його опер, які майже не виконувалися.
У музиці, взагалі, багато особистостей. Усі унікуми йшли своїм шляхом, створювали неповторні стилі. Так і Шостакович - ішов життям і створював унікальний, історичний, драматичний світ. Він сам був учасником трагічних подій в СРСР… Тоді багато хто писав драматичні твори. Але завжди знаходиться людина, котра підносить цю творчість на вищий рівень. І це вдалося Дмитру Шостаковичу
- Хто з молодих українських композиторів, на ваш погляд, сьогодні є найперспективнішим?
- Уже 30 років працюю в Національній музичній академії. І завжди повторюю: чим гірше живеться в Україні, тим кращі композитори. Виходить, творення музики - це як моральний захист від негараздів навколо. Люди вчаться, не маючи матеріального добробуту.
Дуже багато з покоління 60-річних композиторів теж плідно працює і має свій яскравий почерк, свій характер.
Серед 50-річних зараз теж є надзвичайно обдаровані композитори. Адже раніше йшла боротьба за ідеологію в музиці - ліві, праві, авангард, продовження славних традицій. Тепер же все перемішалося у зв'язку з Інтернетом. Інформація стала доступною. Немає ні підтримки, ні контролю. Кожен вибирає свій шлях. Тому так багато обдарованих людей.
Я часто цитую катрени Нострадамуса, який казав: "Буде розквіт культури музичної. В тому числі й там, де Борисфен тече…"
Цитую це, щоб утішати молодих, мовляв, ви йдете правильним шляхом. Адже навряд чи є в тих-таки розвинених країнах стільки талантів до композиції та молодих дарувань, як у нас. Наша молодь виграє гранти на навчання й роботу в Австрії, Німеччині, Польщі. Але композитор має вчитися все життя. Як лікар. Що й робили такі видатні композитори, як Борис Миколайович Лятошинський. Дуже багато його творів грають по світу. Це справді рівень. Деякі критики вважають, що музика Лятошинського - на рівні творів Шостаковича й Прокоф'єва.
- Ви були особисто знайомі з Мстиславом Ростроповичем? Що думаєте про роль і місце цього музиканта у світовій музиці?
- Знаєте, я мріяв, щоб Мстислав Леопольдович виконав мої твори. Але доля розпорядилася так, що цього не сталося. З Ростроповичем мене колись познайомила віолончелістка Марія Чайковська. Вона його учениця. Не можу сказати, що ми були уприятельських стосунках, але коли він приїжджав до Києва з концертом, то я з ним зустрічався.
Цей надзвичайно талановитий музикант завжди підтримував молодих композиторів. Він був активною людиною, був обізнаний зі світовою, сучасною музикою. Для нього писали концерти такі великі композитори, як Прокоф'єв, Шостакович, Дютійо, а також композитори молодшого покоління, такі як Борис Тищенко. Він був справжнім пропагандистом віолончелі, геніальним виконавцем, а також геніальним менеджером.
Важко переоцінити роль цієї людини у розвитку віолончельного мистецтва. Взагалі, віолончель підняв на нову сходинку каталонець Пабло Казальс. І після нього можна назвати Мстислава Ростроповича.
- Ви багато створили музики для кіно. Чи стежите сьогодні за саундтреками для фільмів - як українських, так і зарубіжних?
- З кінця 90-х не пишу музики для кіно. Тоді я став депутатом. До того ж на моїх очах розвалилася унікальна студія імені Олександра Довженка: з колосальними потужностями й надзвичайно обдарованими операторами, режисерами, кінокомпозиторами.
- А як, наприклад, ставитеся до творчості дуже популярного композитора, що активно працює для кіно, Філіпа Гласса?
- Філіп Гласс - мінімаліст. У 1991 р., ще коли цей композитор не був відомий, я привіз зі США його оперу на диску. Роздавав студентам для ознайомлення. Мінімалізм - це коли композитор бере досить обмежений звуковий ряд і постійно його повторює.
Але в мене інше світосприйняття. Не тому, що ця манера погана! В музиці все добре. Взагалі, в музиці може бути стільки напрямів, скільки людей. Це як космос. Але якщо двома словами, то мінімалізм - реакція на авангард. В авангарді було багато звукових сполучень, а мінімалізм їх колапсує.
Коли я жив у Канаді, то там слухав багато музики цього напряму.
- Свого часу в інтерв'ю для нашої газети ви говорили, що наша Музична академія в Києві давно потребує негайного ремонту. Яка ситуація тепер?
- Знаєте, ремонту потребує весь Хрещатик. А в нас в академії відбуваються локальні ремонти. Думаю, зараз нереально навіть говорити про тотальний ремонт, це тягне не на один мільйон гривень. Звісно, грошей на це немає.
Можна вважати дивом, що події Майдану не пошкодили Музичну академію. Адже там є цінні музичні інструменти, ті ж таки роялі, які коштують близько 70 тис. дол. кожен.
Тепер в Україні, взагалі, дуже велика проблема з інструментами, їх неможливо придбати. А наша консерваторія, на мій погляд, зараз працює потужно, діти на всіх факультетах навчаються. І навчаються досить добре.
- Скільки у вас студентів?
- Сім. Це студенти-аспіранти.
- Ви цілком сприймаєте їхнє авторське композиторське бачення?
- Аякже! Якби навіть не хотів, то мушу. Раніше були якісь вимоги "ідеологічного" порядку. Тепер цього немає. Дуже важливо, щоб студенти розуміли саме технологію композиції. Це музична ідеологія, це пізнання твору, різних стилів у музиці, особливості технік. Важливо, щоб наші молоді не були провінціалами, а пробували різні напрями, стилі, манери. А так… Кожен тепер пише музику, як хоче, - від авангардної до традиційної, як це не дивно. І все сприймається нормально.
- Як часто звертаються до ваших музичних творів виконавці на Заході?
- Та постійно! І не тільки українці. Я не веду щоденника - хто, де, коли й що виконав. Зазвичай це камерні твори - для флейт, духових, скрипки… Також виконувався Другий альтовий концерт. У яких країнах? Італія, Америка, Англія, Польща, Швеція, Бельгія, Німеччина. В Канаді мене пам'ятають, бо я жив там два роки. Дуже розвинене симфонічне музикування в Америці. Є виконавці, які цікавляться сучасною українською музикою. Мабуть, вони знають, де розташована Україна.
Ось недавно в Америці вийшов компакт-диск тільки з моєю скрипковою музикою. Вони самі записали, а мені передали диск.
Так склалося, що певні твори я писав на прохання того чи іншого виконавця. Виникло шість балетів на замовлення (а не через те, що я без цього жанру не можу жити). Також писав струнне тріо, - замовляли виконавці з Канади, Америки. Так виникли "три тріо" для фортепіано.
- А траплялося, що якісь твори не були прийняті музикантами?
- Поки що не траплялося. Але щось грають менше, а деякі твори грають постійно, епізодично. Воно так і має бути, бо "на милування нема силування". Те саме стосується й музики.
Кожна людина схильна до самокритики, це потрібно, щоб рухатися вперед. Навіть такі великі композитори, як Чайковський, мали свої сумніви. А це ті, хто створював музичний світ для людства. Навіть Микола Гоголь, і той спалив свої рукописи, отже в чомусь сумнівався? Без сумнівів не може бути жодних відкриттів. А може, я дурниці кажу…
- Сьогодні в Україні тривають дискусії про творчі спілки. Ваша думка з цього приводу?
- Навіть в Америці, яка руйнує всі поняття традиційного, своя спілка композиторів є. В Англії, Польщі також є свої спілки.
А знаєте, як підтримують сучасну музику в Литві? В цій країні потужний загін сучасних композиторів, причому дуже високого професійного класу. І щороку там має бути одна сучасна опера від литовського композитора. Це стимулює розвиток музичної культури. Так роблять Франція, Німеччина.
У них немає міністерства культури, а є спілки. Вони й виділяють гроші на проекти.
Все ж таки композиторів, які пишуть симфонії, балети, ораторії, треба підтримувати. Адже ринок їх споживача доволі обмежений.
- А яка доля ваших опер?
- Доля - у становленні. "Страшну помсту" я ще не завершив. Тобто не зробив оркестровки. А постановки фольк-опери "Коли цвіте папороть" чекаю майже 40 років. Було багато обіцянок, але українці - мудрий народ, якщо колись сказали "дурень думкою багатіє". Це, на жаль, підтверджується в реаліях.
- Зі ЗМІ відомо, що ви захоплюєтеся релігіями, філософією. Нині вистачає часу на ці захоплення?
- Часу не залишилось, а захоплення залишилися. Та й на музику це здатне потужно впливати. Універсальної релігії немає й не може бути. А якщо говорити про музику, то найбільш ідеологічно "вредним" був Платон, він однозначно визначив, яку музику треба писати, а якої - ні. Буцім мінорну не можна створювати за жодних обставин! Лише позитив. Це також неправильно, коли держава починає з певних ідеологічних міркувань вирішувати, яка музика добра для людини, а яка - погана.
Будь-яка музика - добра, якщо її робить людина і для людини.
А кожна релігія вчить стримувати звірячі інстинкти і розуміти, що твоє життя на цій маленькій планеті - тимчасове. І ти все ж таки для чогось покликаний сюди.