У суботу в Національній філармонії був аншлаг. Якщо вірити видатному піаністу Глену Гульду, то публіку на концерти «живої» музики підсвідомо вабить очікування провалу, жага стати свідком скандалу, катастрофи. Цього вечора можливість такого сподівання була особливо великою, бо в програмі була Шоста симфонія Г. Малера. Концерт став продовженням грандіозної малерівської «епопеї», яку вже другий сезон представляє в Києві диригент В.Сіренко і Національний симфонічний оркестр України. Грати Малера завжди неймовірно складно. Його Шоста — витвір величезних масштабів, кожна з чотирьох частин якої за сьогоднішніми мірками цілком могла б стати чималим самостійним твором. Загадкову, багатолику й водночас до кумедного банальну, як саме життя, її виконано без позірних тавтологій, усього зайвого, необов’язкового. Вже після прем’єри 1906 року цього, донині рідко виконуваного твору, Малер, як то кажуть, мав що вислуховувати від обурених критиків. Однак В. Сіренко зважився виконати настільки складну партитуру. І зробив це в заключному концерті XI «Київ- Музик-Фесту», ризиковано зіставивши музику всесвітньо визнаного класика та сучасного українського композитора Віталія Губаренка, що саме по собі давало додаткові шанси публіці отримати задоволення в гульдівському сенсі. Написана три року тому симфонія-балет В. Губаренка «Liebestod» мала передувати Малеру як своєрідний пролог.
На концерті склалося враження, що, виходячи «на прю» із Малером, молодий диригент узяв собі в підтримку старшого співвітчизника Віталія Губаренка, котрий нещодавно пішов із життя, музику якого любить, нерідко виконує, глибоко розуміє і відчуває як, мабуть, ніхто інший. Володимиру Сіренку належить багато першочитань Губаренкових творів, таких, наприклад, як симфонічна поема «In modo romantico», опера-ораторія «Згадайте, братія моя...», симфоній-балетів «Зелені святки» і «Liebestod». Причому два останні твори автор присвятив саме Сіренку. Високо оцінюючи музичне обдаровання диригента, Губаренко якось сказав: «Я починав із Турчаком, а вмру із Сіренком». Слова композитора виявилися пророчими. Його останній твір, хореографічні сцени з опери-балету «Вій», також уперше прозвучав в інтерпретації Сіренка. Усього за декілька днів до прем’єри, що стала, на жаль, посмертною, диригент радився по телефону з композитором щодо темпів.
Двадцятихвилинна симфонія-балет «Liebestod» із тезовою рельєфністю подала ту проблематику, яку настільки докладно розробляє у своїй «Трагічній» симфонії Малер. Вагнерівсько-шопенгауерівську ідею «любовної смерті» було перетворено Губаренком на полярну опозицію «любов—смерть», які, власне, і визначають параметри життя. Підхоплюючи композиторський задум, В. Сіренко вражаюче відтворює образ колісниці смерті, що гуркоче, змітає і підминає під себе все на шляху. Сховатися від неї можна лише в оазах тихої лірики з нотками пронизливої ностальгії.
Аналогічну малерівську концепцію, значно деталізовану, диригент трактує підкреслено спонтанно, читаючи музичний сюжет симфонії в Present continium. Усе, що там відбувається, здається, народжується на наших очах і не підлягає ретроспекції. Перша частина захоплює потужним потоком життєвої енергії, що пульсує у войовничому ритмі маршу. Вольова зібраність і агресивна рішучість епізодично умиротворяються світлим хоралом духових інструментів або натхненним виконанням струнних. У другій частині Сіренко не у всьому поділяє скепсис Малера з приводу природи людських взаємин із їхнім застиглим етикетом. У цілому диригент вважає за краще подати скерцо як сцену «У дитячій», де цілком доречні зворушливе сюсюкання, батьківська строгість і казкові «страшилки». У третій частині, акцентуючи баркарольну пластику малерівської кантилени, Сіренко подорожує спокійними життєвими морями. Добре, коли віє теплий бриз і берег близько... Але всю безтурботність, як хвилею, змиває IV частина. Тут знову доводиться мобілізуватися на боротьбу з неминучим. Гучна патетика та войовничі пози залякування немов ховають розгубленість і жах перед неминучістю трагічної розв’язки.
Малерівський фінал передусім дає привід згадати уїдливе твердження Глена Гульда. Однак київська публіка проявила на цьому концерті надзвичайну доброзичливість, довіру до диригента, списавши всі надрозтягнутості й місцями проблематичне інтонування на рахунок екстравагантного мислення австрійського композитора. Відомо, що Малер мало зважав на класичні канони формоутворення й оркестрування. У «божественних довготах» своїх гігантських симфоній він у багато разів перевершив Ф. Шуберта. Концерт підтвердив вірний стратегічний розрахунок Володимира Сіренка, котрий сміливо вписав твір сучасного українського композитора в найпрестижніший міжнародний контекст малерівської творчості.