Нісідо Одо. «Кішка» |
Музей історії міста Києва володіє унікальною в нашій країні і цікавою навіть для багатої на художні скарби Європи колекцією сучасного японського живопису. Частина її експонується зараз у Кловському палаці — резиденції музею — на честь 30-річчя встановлення взаємин міст-побратимів між Києвом та Кіото.
Колекцію у 1983 році подарували Києву муніципалітет Кіото й Асоціація японських художників. Її перша виставка зчинила фурор у місті: за словами директора музею Тамари Хоменко, «черги відвідувачів розтягувалися до пам’ятника Мануїльському». І повергнула в певне сум’яття тутешніх мистецтвознавців — серед них фахівців із сучасного японського мистецтва не виявилося. По допомогу звернулися до професора Художнього інституту (тепер — Академія мистецтв) Платона Белецького, який написав популярну колись книжку про Хокусая. Але Платон Олександрович дипломатично повідомив, що його компетенція обмежується напрямом «укійое», до якого належать Хокусай, Утамаро, Хіросіге та інші японські класики, оспівані радянським мистецтвознавством за реалізм і зображення простих людей у побуті і на роботі. Всі ці класики творили до революції Мейдзі 1868 року, з якої японська критика розпочинає історію сучасного мистецтва своєї країни. Мейдзі можна назвати буржуазною революцією: на зміну абсолютній владі феодальної знаті прийшло панування зароджуваної еліти.
Втім, сучасне мистецтво — поняття широке. В англійській мові, приміром, є два терміни: «modern art» — мистецтво всіх напрямів у межах століття, від авангардизму до соцреалізму, і «contemporary art» — «живе» сучасне мистецтво, мистецтво постмодерну і нових, не класичних засобів вираження (відео, перфоманс, інсталяція, концептуалізм). Сontemporary art — мистецтво нових технологій, нового змісту, де ідея превалює над формою. Безперечно, у Японії — світового лідера нових технологій — є дуже виразне і цілком самобутнє contemporary art. Його зразки, хоч і досить інфантильні, інколи можна бачити в Києві — на Міжнародному фестивалі медіа-мистецтва KIMAF.
Та повернімося до колекції Кловського палацу. Наших мистецтвознавців спантеличило передусім те, що в придбаній музеєм колекції чітко простежувався відхід від такого милого радянському мистецтвознавству традиційного японського реалізму. Показана 1976 року в найбільших культурних центрах СРСР — Ленінграді, Києві та Москві (така послідовність у каталозі) — виставка сучасного живопису Японії школи «ніхонга» не полегшила сприйняття кіотського подарунка. З двох основних напрямів японського живопису після Мейдзі — західницької школи і традиційної — «ніхонга» є другим. Директор державного музею сучасного мистецтва Кіото мистецтвознавець Мітіакі Кавакіта так характеризує цей напрям: «Якщо говорити про особливості японського живопису, то найяскравіше вони виявляються у школі «ніхонга»... Річ у тому, що школа «ніхонга», чи, говорячи в ширшому сенсі, японський національний живопис узагалі, з одного боку, дотримується давніх, тисячолітніх традицій, а з другого боку — відображає життя і настрої сучасників, відповідаючи в такий спосіб на вимоги сьогодення». «Ніхонга» об’єднує силу-силенну напрямів, несхожих у манері, засобах вираження і за рівнем вільності ставлення до традиції, — «інтен», «кантен», «согакай» та інші. Але головна їхня відмінність від західницького напряму японського мистецтва ХХ століття — «ейога» — у використанні традиційних живописних технік: не олії, а різнобарвної туші, не полотна, а рисового паперу чи шовку. Друга, пізніша назва «ніхонга» — «яматое» («японський живопис») — дозволяє розібратися в коренях відмінностей. Вони не так у стилі чи манері, як у техніці виконання. А вже вона впливає і на стиль, і на манеру.
Київська колекція сучасного японського живопису належить до одного з напрямів «ніхонга» («яматое») — школи «нанга-ін». Як і багато що в культурі Японії, напрям цей має сторонні корені. Це модернізація класичної японської школи «нанга» — запозичення китайського художнього напряму «дилетантів», що виріс із любительського живопису представників вищих прошарків суспільства. «Нанга-ін» певною мірою можна назвати японським модернізмом. Модернізм європейський став протестом творчого індивідуалізму проти солоденького пуританського класичного канону XIX століття, що вилилося у формальні експерименти. Японський же модернізм «нанга-ін» протиставив досить формальному у своїй реалістичності канону традиційного живопису Країни вранішнього сонця індивідуалістське право на експресію, емоційність і безпосередність. Навіть цілком реалістичні пейзажі Улемури Секідо чи Танакі Сюн-Суя з колекції Музею історії міста Києва своїм наближенням до європейської пейзажної зображальності бунтують проти японської традиції. А вже «Небесна фея» Мідзуно Одзана, «Пастух» Асади Фуміко чи «Кішка» Нісідо Одо не менш перейняті духом інтелектуальних, психологічних та формальних пошуків європейського модернізму, ніж проза Юкіо Місіми.
Не дивно, що маститі критики Радянської України воліли відмовчатися з приводу щедрого дарунка Кіото київському музею. Хоча традиційно європейців розчулює японське мистецтво, тут радіти, з точки зору марксистсько-ленінської естетики, було нічому. Зате сьогодні з’явилася можливість гідно оцінити репрезентативність і цінність японської колекції Музею історії міста Києва — що значно більше, ніж просто екзотичність. На світанку формування глобального інформаційного суспільства, суспільства єдиного інтелектуального й емоційного простору, вона відкриває нам світ творчого мислення і переживань наших сучасників — представників однієї з найсамобутніших культур Землі.