Усі іноземці, котрі приїздять до Великої Британії, вражені, наскільки серйозно сини Альбіону ставляться до проблеми збереження історичної і культурної спадщини своєї країни. Усі народи, які історично населяють Велику Британію, — англійці, шотландці, валлійці, ірландці — впевнені в тому, що це їхня спадщина і вони (всі разом і кожен зокрема) відповідають за її збереження для прийдешніх поколінь. Такі країни, як Україна, котрі наново розбудовують громадянське суспільство після стількох років комуністичного правління, можуть запозичити корисний досвід із залучення своїх громадян до спроб країни зберегти власну історичну і культурну спадщину.
Надійний захист трасту
У Великобританії, безперечно, найважливішою і найвпливовішою організацією в галузі охорони пам’яток є так званий національний траст. Цю неурядову благодійну організацію було засновано 1895 року. Вона стежить за схоронністю будівель, які становлять історичну цінність, заповідників, інтер’єрів та старожитностей, зразків паркового мистецтва. Національний траст підтримує все це в належному порядку і відкриває для відвідування. Іноді він має у власності історичні будівлі та прилеглі землі, а іноді, за спеціальною домовленістю з господарями, просто стежить за їхнім станом — хто саме володіє історичною пам’яткою, значення не має. Згідно із законом, ця організація наділена унікальними повноваженнями і правами. Історична пам’ятка або будівля, або ділянка землі, що перебуває у юрисдикції національного трасту, не можуть бути продані, закладені власником або викуплені державою без його дозволу, а це передбачає проходження спеціальної процедури в парламенті. Тобто все, що належить до юрисдикції національного трасту, надійно захищене.
Звісно, на таку діяльність потрібні кошти. Національний траст не отримує урядових коштів, а має у своєму розпорядженні пожертви від окремих осіб та комерційних організацій. Трапляється так, що національний траст згадують у заповітах. Але основний дохід — кошти, отримувані від членів національного трасту, які сплачують за одну людину 40 фунтів стерлінгів щороку (60 євро або 75 дол.) чи 73 фунти стерлінгів (105 євро або 135 дол.) за сім’ю. Членство дає право відвідувати місця, які належать трастові, до цього додається корисний довідник і часопис про роботу трасту, що виходить друком регулярно. Усе це, вважають організатори, сприяє залученню членів трасту до діяльності з охорони і збереження історичної та культурної спадщини країни. Деякі люди у вільний час працюють на благо національного трасту — чистять канали, прокладають шляхи, обслуговують відвідувачів історичних місць і будівель, збирають кошти на місцевому рівні. В Англії, Уельсі та Північній Ірландії організація налічує 3,5 млн. членів. У Шотландії є свій національний траст, а також, як відомо, своя юридична система. Тобто національний траст має неабияку підтримку. І ця підтримка не залежить від політичних уподобань. Саме тому майже неможливо уявити собі ситуацію, щоб парламент виступив проти волі цієї структури.
Підтримка «друзів»
Національний траст — одна, але не єдина форма залучення людей до збереження історичної та культурної спадщини. Колись національний траст починав із малого, тепер це – величезна організація, однак поле діяльності у цій царині ще ширше. Є значно менші організації, що фокусують свою увагу на якомусь окремому об’єкті, зазвичай музеї або художній галереї. Великі й малі, вони мають свої власні організації, або групи «друзів». Відомі організації «друзів» Британського музею, група «друзів» Національного морського музею у Гринвічі. Обидва музеї одержують кошти з урядових фондів. Навіщо потрібні «друзі»? — запитаєте ви. Але ж урядових грошей для потреб музеїв і галерей просто не вистачає. І організації «друзів» збирають додаткові кошти та ознайомлюють громадськість із їхньою діяльністю. Як і національний траст, «друзі» — це зареєстровані благодійні організації з відповідним сприятливим податковим статусом.
Організації «друзів» у наш час є не лише у музеїв та галерей. Наприклад, у Королівського оперного театру в Ковент-Гардені є свої «друзі». Втім, можливо, члени цієї організації більше зацікавлені в позачерговому придбанні квитків на особливо цікаві вистави, ніж у добровільній роботі на благо оперного театру. У Королівського ботанічного саду К’ю-Гардене на південному заході Лондона є своя організація «друзів» (К’ю-Гардене — це не тільки чудовий парк із рідкісними деревами і рослинами, а й науково-дослідний інститут). Як зазначається в довіднику К’ю-Гардене, «друзі» Королівського ботанічного саду – це благодійна організація, створена з метою підтримки його роботи шляхом збирання коштів та ознайомлення громадськості з його діяльністю. «Друзі» також суто практично допомагають Королівському ботанічному саду— збирають кошти на окремі сільськогосподарські або ботанічні проекти, а також на програми зі збереження окремих видів рослин. Що «друзі» отримують натомість? Головна перевага – вільний вхід до ботанічного саду, адже для звичайних відвідувачів вхідний квиток коштує 8,5 фунта стерлінгів (це більш як 12 євро або 15 дол.). «Друзі» сплачують щорічно від 35 до 50 фунтів стерлінгів за своє членство.
Як бачите, вхідний квиток до ботанічного саду коштує досить дорого. Колись вхід у К’ю-Гардене був практично безплатним. До грошової реформи 1970 року відвідувачі платили лише один пенс — суто символічна плата з метою відсіяти хуліганів. Останніми десятиліттями і консервативні, і лейбористські уряди Великобританії прагнули скоротити урядові витрати й перевести якнайбільше установ на самозабезпечення. Це сприяло створенню організацій «друзів» у Британського музею і Національної галереї, які ігнорували тиск уряду й відмовлялися стягувати вхідну плату.
Церковна лепта
Англіканська церква відіграє особливу роль у питаннях збереження історичної та культурної спадщини країни. Їй належать більшість церков, котрі становлять історичну цінність. Ці церкви – майже половина у списку будинків, за якими визначено особливу історичну цінність (так звані архітектурні й історичні пам’ятки 1-ї категорії). Річний бюджет церкви — приблизно 900 млн. фунтів стерлінгів. І церква щороку витрачає близько 160 млн. на підтримку цих історичних пам’яток у належному вигляді. Щоправда, уряд виділяє певну кількість грантів на деякі види реставраційних робіт у старих церквах, але жодних гарантованих фондів від уряду англіканська церква на ці потреби не одержує. Звідки ж беруться кошти? В Англії церкви і собори фінансуються переважно зусиллями місцевих громад. На якісь спеціальні потреби гроші збираються також особливим чином. Звісно, коли ви заходите до церкви або собору, завжди бачите велике оголошення про збір коштів із тією чи іншою метою. Часто це величезний термометр, де замість градусів показано тисячі фунтів стерлінгів (червоним кольором — те, що вже вдалося зібрати, а чорним — скільки ще треба зібрати).
Що ж залишається державі?
Як уряд, так і місцеві органи влади є основними донорами в діяльності з охорони історичних та культурних цінностей Великобританії. Із цих джерел переважно фінансуються музеї і художні галереї країни. Без такої державної підтримки вони просто не могли б існувати. Держава володіє і несе пряму відповідальність за схоронність деяких найважливіших в історичному контексті місць. Найвідоміше з них – Стоунхедж (цей доісторичний кам’яний монумент на півдні Англії збирає величезну кількість відвідувачів). Але хіба держава не володіє королівськими палацами? Взагалі-то, як кажуть британці, ці палаци належать Короні, а не уряду. Для республіканців ця розбіжність може не мати значення. Однак в Об’єднаному Королівстві — конституційна монархія, і різниці не можна не помітити. Важливо зрозуміти, що в Об’єднаному Королівстві урядові міністерства відповідають лише за частину історичної та культурної спадщини країни. А ось за іншу її частину відповідають (і часто платять) інші люди — звичайні громадяни, організації на кшталт національного трасту або групи «друзів». Та й сам уряд намагається перекласти частину відповідальності на пересічних громадян. Приміром, в уряду є агентство — Національна спадщина (воно стежить за схоронністю монументальних пам’яток). Однак і в ньому практикується індивідуальне членство, з допомогою якого теж збираються приватні кошти. До таких самих методів вдається і Корона. Її орган, що відповідає за підтримку й цілісність, наприклад, Лондонського Тауеру і Палацу Хемптон Корт, має як Королівську хартію, так і статус благодійної організації. І тут також є організація «друзів», до якої звертаються по допомогу та внески.
Індивідуальна відповідальність
і особистий внесок
Як свідчить британський досвід, в основі будь-яких зусиль із охорони історичної і культурної спадщини країни лежить культура індивідуальної відповідальності. Коли люди (бідні чи багаті) почнуть відчувати, що і їм також почасти належать історичні будівлі, музеї та художні цінності, щойно вони усвідомлять, що це їхня земля, їхні сади, їхні річки й озера, – вони не пошкодують своїх часу та грошей, щоб утримувати це все в порядку і передати в належному вигляді прийдешнім поколінням. Успіху в цій сфері не можна досягнути, якщо вся відповідальність лежатиме тільки на урядових установах. У США це теж давно зрозуміли. Навіть у країнах, у яких колись звикли в усьому покладатися на державу, становище тепер змінюється. Наприклад, у Франції останніми роками значно побільшало добровільних організацій, що ставлять собі за мету збереження історичної та культурної спадщини. Необхідно розробити механізми, які дозволять розвинути в людях усі ці риси.
Податкові послаблення – дуже важливий механізм залучення як багатих меценатів, так і простих людей. Наприклад, у Великобританії кожна людина, яка отримує зарплату або пенсію, сплачує прибутковий податок — від 20 до 40%. Якщо я вирішу платити за членство, скажімо, в національному трасті або в організації «друзів» (за спеціальною схемою, що називається «подарункова допомога»), ці організації (а вони мають благодійний статус) можуть звернутися до податкових органів і отримати 28 пенсів на кожен фунт стерлінгів, який я їм заплатив. Ця сума приблизно дорівнює тому податку, який я заплатив, заробляючи свій фунт стерлінгів. Для національного трасту це вкрай важливо. Я за своє членство у трасті заплатив цього року 68 фунтів стерлінгів, а траст у результаті одержить 87 фунтів стерлінгів. А членами ж його є мільйони людей.
Багато людей хочуть, щоб їхній внесок було якось відзначено. Скажімо, у Королівському ботанічному саду кожна лавка – чийсь подарунок. Зазвичай близькі родичі відзначають у такий спосіб особливі почуття своїх покійних матерів, батьків, чоловіків або дружин, пов’язані з цим ботанічним садом або якимось іншим місцем. Чим більший донорський внесок, тим помітнішим чином можна увічнити пам’ять людини. Навколо бібліотеки Британського музею, в якій Маркс і Ленін працювали над кінцем капіталізму, є розкішна кам’яна споруда з безліччю написів з іменами людей, котрі зробили свій внесок у реставраційні роботи — особливо в будівництво скляного даху (до речі, це одне з архітектурних досягнень нашого часу). І це бачать тисячі людей, які приходять до Британського музею.
З чого почати?
Зрозуміло, що в кожній країні по-різному ставляться до проблеми збереження історичної та культурної спадщини. Може навіть здатися, що у Великій Британії до цієї справи ставляться якось по-особливому і що для жителів країни проблема збереження історичної спадщини стала своєрідною ідеєю фікс. І справді — з якою любов’ю британці ставляться до своїх залізниць, старих текстильних виробництв, до каналів і навіть до олов’яних шахт, часто створюючи групи підтримки або, як їх називають, «друзів». Інколи навіть потворні будівлі (хто б міг подумати!), як виявляється, перебувають у списку об’єктів, котрі охороняються.
У Великої Британії, звісно, є дві серйозні переваги. По-перше, про збереження історичної і культурної спадщини піклується не лише уряд. Є й інші великі й серйозні гравці на цьому полі: церква, монархія, національний траст. По-друге, як ми вже зазначали, до цієї роботи залучені окремі громадяни — шляхом членства іноді у великих організаціях, а іноді — у невеликих групах «друзів».
Можливо, в Україні теж можна почати створювати такі групи «друзів». Вони можуть бути невеликими і при цьому діяти у межах доступних їм коштів. Для успіху потрібні два чинники. По-перше, такі групи мають допомагати комусь (музеєві, галереї, церкві або іншому історичному місцю), хто бачить їхні потенційні можливості і зможе спрямувати їхні зусилля у правильне русло. Люди повинні чітко розуміти, що їхні справи потрібні й корисні. По-друге, групи «друзів» мають очолювати дуже енергійні і навіть ідеалістично налаштовані люди, готові без вагань присвятити свій вільний час цій добровільній роботі. У Великій Британії це часто освічені жінки середнього віку із середнього класу, а також люди, котрі недавно вийшли на пенсію.
Цілком очевидно, що в Україні у справі збереження історичної та культурної спадщини мають відігравати особливу роль церкви і громади.
Мабуть, ідею створення Українського національно трасту варто вдумливо обміркувати, навіть якщо починати з малого. А зберегти треба багато що: і старовинні поміщицькі садиби, і замки, і народні традиції, і будівлі, і парки Криму, і заповідні зони, і сільську архітектуру. Держава може зробити перші кроки й передати деякі історичні місця у власність і управління національного трасту, хоча це, звісно, поступовий процес. Технічні деталі мають розробити самі українці (для цього потрібне розуміння місцевих законів та порядків), але процес цей сам по собі може об’єднати багатьох громадян країни.
Зрештою, такого роду проекти можуть виявитися привабливими для українців, котрі живуть за кордоном. Цим людям, наприклад громадянам США, на практиці відомо, як слід діяти у таких справах самостійно, без будь-якої участі урядових установ. Британський національний траст, до речі, успішно залучив до своєї діяльності жителів США — вихідців із Об’єднаного Королівства. У США в дочірній організації Британського національного трасту налічується 40 тисяч американських громадян.