Сказане можна підтвердити кількома, але значимими обставинами.
Бурхливе будівництво житла ніяк не пов’язується ані з перспективами економічного розвитку Києва, ані з ландшафтом міста, ані з розташуванням історичних місць і рекреаційних зон, якими місто знамените на весь світ. Це житло — одне з найдорожчих порівняно з європейськими столицями, а тому не розраховане на середньостатистичного киянина. Дороге житло призначене, у більшості випадків, для вкладення бозна яким шляхом нажитих капіталів. Плани знищення зелених дніпровських схилів для розміщення на них будівельних ділянок спричинять зміни традиційного ландшафтного обличчя Києва. Таке комерціалізоване містобудування перекреслює довгострокові плани розвитку: адже новобудови виникають там, де їх вдається втиснути будівельникам, своєю безцеремонністю спонукаючи до опору місцевих старожилів, а не на місці застарілих п’ятиповерхівок, що природно для осучаснення міста й побуту киян.
Мабуть, десятки бригад псевдопроектантів нині нишпорять містом у небезуспішних пошуках чергових будівельних майданчиків. Причому тут стратегічно довгостроковий план розвитку міста? Поза всяким сумнівом, поки читач прочитає цю статтю, ще одна історично незаймана територія міста впаде під напором активних користолюбців і за дивовижного потурання міської влади. Цей процес триває вже чимало років, але нині він досяг апогею через величезні технологічні можливості сучасної індустрії будівництва. Цей згубний для міста процес може зупинити лише опір міської громади, котра не дозволить перетворення Києва на такі собі цегляно-асфальтові джунглі, де немає місця паркам, садам, газонам, зелені. Невже перемога над природою — мета містобудівної концепції престольного слов’янського міста в XXI столітті?! Пам’ятаймо, ще 20 років тому в межах міста зелені насадження становили майже 45 тис. га, на кожного жителя міста їх припадало 181 м2.
Крім принципу «втискування», містобудівна наука могла б запропонувати й інші концепції зростання міста. Приміром, це може бути спорудження біля Києва міст-супутників за 30—50 км від центру міста, причому нові міста можуть бути не лише «київськими спальнями», у них мають розміщуватися промислові, культурні й інші підприємства. Шляхом створення міських конурбацій, що налічують від однієї п’ятої до однієї десятої всього населення країни, йдуть багато столиць (скажімо, Лондон, Париж).
Зовсім на поверхні лежить концепція масового звільнення територій зносом застарілого житла («хрущовок» та ін.). Звісно, це подовжує й робить дорожчим будівництво, але, головне, через що воно всерйоз не розглядається, — це небажання віддавати частину спорудженого житла мешканцям будинків, які зносять.
Києву потрібно зараз розвивати соціальні програми, передусім, не наддорогого, а соціального житла, поліклінік, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку, рекреаційних зон і об’єктів. Пригадаємо, у країні 800—900 тисяч молодих сімей мають потребу в житлі, визначаючи сумну демографію держави, іншими словами, житло — чинник національної безпеки України. Не забуватимемо, що населення міста переживає багаторічну епідемію туберкульозу, СНІДу, зростаючу хвилю злочинності, що в Києві живуть тисячі безпритульних дітей, бомжів, для котрих місто — центр тяжіння.
Будівництво наддорогого житла пов’язане з апокаліпсичним бумом зростання кількості автомобілів, гаражів, стоянок та ін., що не лише ускладнює екологію, рух, а й псує зовнішній вигляд міста. У зв’язку з цим бумом з’явилися «диво-проекти» «проколювання» міста швидкісними й високопропускними магістралями над містом (Воскресенка — Труханів острів — Поділ — Лук’янівка — Центральний залізничний вокзал — Жуляни) і під ним (Лівобережжя — площа Перемоги, площа Перемоги — Московська площа).
Громадське оніміння чи байдужість свого часу (півстоліття тому) вже погано послужилося Києву, коли був запланований метрополітен із п’ятивагонним составом замість семи-восьмивагонного (за цим показником наш метрополітен найгірший у СНД). У добу авторитарну радитися з людьми, нині ми їх назвали б електоратом, було не в моді, через що влада припускалася непоправних помилок у питаннях розвитку міста. Тому зробити київське метро комфортним уже не вдасться ніколи. Тут доречно ремствувати на тему про те, що планування й виконання планів розвитку суспільства, міст можливі лише за умови наявності духовно розвиненого етносу, що відсутність, зокрема довгострокових, планів забудови — ознака перемоги сьогохвилинних інтересів, як і тимчасовиків в управлінні, ознака хаотичного містобудування, що спричиняє появу «шанхаїв», а потім термінового подолання «несподівано» виниклих неприємностей. Приклад — неналежне планування «дешевої» гілки наземного лівобережного метро. Наслідки відомі: виведення велетенських міських площ із зон «життя», багатогектарні транспортні розв’язки, штучні поділи районів міста, шум та ін. Багато гілок метро — та це й зараз планується — проходять не житловими масивами, а їхніми околицями. Цим зберігається, на жаль, необхідність доповнювати метрополітен розвиненою автобусною мережею. Адже частка киян, котрі послуговуються для поїздки на роботу й назад лише метро, дуже незначна.
Проте резонне запитання — що ж робити з автомобільними пробками, із нашими переважно двосмуговими вулицями, відсутністю транспортних розв’язок тощо? На це риторичне запитання можна відповісти просто — нічого зробити не можна, якщо кількість автомашин подвоюється за п’ять років. Будівельний і автомобільний бум за нашої невиправдано високої централізації управління може призвести до колапсу нашого міста, що, звісно ж, не сумісно з історико-архітектурним змістом і роллю, яку ми відводимо нашому історичному Києву. Висновок на поверхні — нинішній розвиток Києва погано поєднується зі збереженням його як центру слов’янських традицій і загрожує перетворити його на безликий мегаполіс із небезпечною тенденцією поглинання в собі населення значної частини країни. Сьогодні кількість людей в Києві зростає за рахунок продавців, а не виробників. Нині населення столиці становить 5% населення держави, але, певне, воно може збільшитися за найближчі 30—50 років до 10 й навіть 20 відсотків. Таку долю переживають, головним чином, столиці слаборозвинених країн Південної Америки, Азії, де безробітне населення шукає умови для працевлаштування. У Києва вже був сумний досвід, коли його населення зросло майже втричі менш як за 20 років (у 1955 р. у місті було близько 900 тис. жителів).
Для того, аби не повторювати сценарій життя «бананових країн», але головне — із метою збереження Києва як історичного центру, можна обговорити інший шлях його розвитку. Він полягає в перенесенні адміністративного центру управління країною з Києва в інше місце України. Автор усвідомлює, яку бурю шляхетного обурення він може викликати в читача.
Але давайте розберемося. Будівництво адміністративного центру країни як столиці у відносно невеликому місті — практика відома. 1791 року з цією метою було засновано Вашингтон. У XX столітті Західна Німеччина заснувала столицю не в Мюнхені, Гамбурзі чи Франкфурті, а в невеликому Бонні. У 1960 р. Бразилія побудувала собі нову столицю м. Бразиліа (перенесена з м. Ріо-де-Жанейро в одну близьку до географічного центру країни слабко освоєну місцевість). І зовсім недавня історія — Казахстан переніс свою столицю з Алма-Ати в Астану. У кожному з цих та в інших випадках адміністративно-політичні завдання вважалися не сумісними з економічними, торговельними й культурними. Незалежність політичної й судової влади, зменшення впливу корупції й зосередженого капіталу безсумнівно оздоровлюють законодавчу й виконавчу владу будь-якої держави.
А ось чому Богдан Хмельницький, за словами П.Загребельного, обрав своєю столицею Чигирин, а не Київ: «У Києві легко заспокоїтися, зазолотитися й загубити свою справу... Жити в Києві таке велике щастя, що це загрожує отупінням почуттів, втратою інтересу до всього, що поза цим містом».
У випадку з Україною до цього додається найзаповітніше та найважливіше — зберегти Київ як наш національний символ і як природну ландшафтну неповторну зону й двотисячолітній історичний центр, як джерело православ’я, місце хрещення киян.
Для розв’язання такого історичного завдання потрібно подолати три бар’єри (назвемо їх у порядку убування значимості) — визначити місцезнаходження нової столиці, дати їй достойне ім’я та знайти кошти для будівництва.
Місце нової столиці України має відповідати низці умов. Вона повинна знаходитися поблизу геометричного центру країни, вельми прийнятне її розташування на березі Дніпра, і останнє — це місце повинне бути пов’язане з історією України. Що стосується її назви, то віднесемо її пошуки до прерогативи всього українського народу шляхом проведення, приміром, референдуму. Економічна проблема будівництва столиці не видається надмірною, якщо, приміром, визначити терміни її створення в п’ять років і якщо ми будемо впевнені в тому, що при створенні її нас підтримає, зокрема матеріально, увесь слов’янський світ, бо справа збереження Києва і вдячна і шляхетна. Економічні умови проекту можна вважати здоланними, адже ми готові витратити на спорудження одного, але надшикарного вокзалу в Дарниці близько 2% річного національного бюджету, а на будівництво нового автомобільно-залізничного переходу через Дніпро в Києві — навряд чи менше (до чого вже приступили, навіть широко не обговорюючи ці велетенські будови з населенням міста, зате вже включаючись у гонитву за гігантизм давнього Києва).
Київ, зрештою, заповідна зона, це поняття означає не незмінність, законсервованість, а заповідане предками нащадкам. Заповідне — яке глибоке, душевне слово. Невже ми порушимо заповідь нащадкам і не збережемо наше місто як пам’ятник минулого й національну основу майбутнього.
Збереження Києва як міждержавного центру слов’янства та створення сучасних умов для управління країною буде вдячно оцінено нащадками як переконливе свідчення нашої далекоглядності, мудрості та здатності стати вище від сьогохвилинних проблем на користь майбутнього. Зрештою, той, хто зберігає історію, зберігає себе й у майбутньому.