Насамперед задамося питанням: чи вільне наше мислення? Можливо, у принципі й вільне: є тому окремі підтвердження, але тільки як рідкісні винятки з правила. Чому ж, якщо вільно мислити нам не забороняється? Тому що стандартний розум не розуміє свободи: вона видається йому чимось на кшталт свободи вистрибнути з вікна замість того, щоб спуститися східцями.
Не можна не визнати, що розвиток вільного мислення безумовно ускладнюється його кричущими розбіжностями з життєвою практикою та мимовільним його прагненням спростовувати й руйнувати. А чим іншим воно могло б перейматися, крилате й вільнолюбне з природи, серед глухих перегородок усталених поглядів, що знерухомлюють його? Раз у раз наштовхуючись на них, воно, ясна річ, намагається їх зламати.
Ці перегородки утворюють чарунки й відсіки нашого повсякденного нібито мислення, наших уявлень про життя. Тісні, позбавлені припливу світла й повітря, вони, для втіхи очей та щоб дати розумові бодай якусь поживу, суцільно заклеєні кольоровими малюнками — переважно з наших старих дитячих книжок. Що ж! У цих малюнках, попри їх простоту, є і душевність, і своя наївна привабливість. Ми вважаємо, наприклад, що сонце сходить і заходить, і ніякий Коперник нас у протилежному не переконає.
Дитячі наклейки — яскраве свідчення ранньої стадії мислення, без певної вікової зіпсованості. Звісно, сьогодні серед цих милих малюнків дедалі частіше трапляються сторінки ілюстрованих часописів і глянсові плакатики реклами, поєднання вульгарності, діловитості та безсоромності, і все- таки наша досвідченість — суто зовнішня, удавана. Про справжній цинізм ми знаємо, швидше, з чужих вуст. Втратити наївність насправді, а не в розпаленій уяві, було б для нас катастрофою. Це безпечно лише тоді, коли вже є чим її замінити: свідомим розумін-ням, дорослим відчуттям відповідальності. А нам до цього ще далеко.
Ми, наче діти, живемо переважно уявою. Ми живемо, як мислимо: напівсвідомо, і думаємо, як живемо: неусвідомлено. Що очевидніше щось для нас — то незрозуміліше воно по суті. Чи замислювався хтось усерйоз над дивовижною химерністю нашого світосприйняття, яке здається нам таким природним? Ми впевнені, нібито бачимо те, що є насправді, що живемо в реальному світі, водночас від народження до смерті існуючи в якомусь величезному ілюзіоні. Шатро неба над головою й непорушна твердь під ногами, день і ніч, форми, зменшені відстанню, край землі, окреслений обрієм, радість світанку й вечірній смуток заходу, блакить повітря, білизна хмар — усі ці й безліч інших ілюзій, із якими ми поріднилися, перетворюють наше сприйняття на подобу магічного дзеркала, в якому відбивається зовсім не те, що перед ним. Про яку реальність можна говорити, коли всі дані точних наук спростовують інформацію від наших органів чуттів? А позаяк органи чуттів для нас рідніші та ближчі від найдоказовіших наукових відкриттів, із якими ми миримося, й не більше, — сам собою напрошується висновок: це не випадковість, що людині призначено жити ілюзіями і що все її життя взагалі, швидше, ілюзорне.
Певна річ, поміркувавши, можна було б дійти такого висновку. Та хіба не ввійшов би він у конфлікт із намірами Великого Ілюзіоніста, котрий вочевидь хоче, аби ми до пори до часу вірили ілюзіям? І тому, мабуть, наше мислення ще простодушне, тож і не вільне, і найчастіше зі спритністю справжнього ілюзіоніста непомітно для нас підмінюється так званими переконаннями, дітищами ілюзії.
Слово «переконання» тлумачать як наявність у людини сталих основ характеру й мислення. Насправді переконання — це компроміс між необхідністю та неспроможністю мислити. Ось для прикладу одне з таких переконань, із найпоширеніших. Кому не відомо, що людина — цар природи й підкорювач матерії? Ми вважаємо, що ми — будівельники життя: якщо не зодчі й виконроби — то бодай муляри, чи, в найгіршому випадку, підсобні робітники. Словом, активна сторона.
Очевидно, є потреба так думати: це одна з тих ілюзій, які спонукають до дії. Але невгамовна думка руйнує цю ілюзію, як усяку іншу, і, наче на рентгені, бачить кістяк під квітучою плоттю. Вона бачить людину в усій її залежності та фактичній безпорадності. Бачить, що вона діє та перемагає не насправді, що їй лише дозволено в це вірити. У цього підкорювача й царя нічого свого, по суті, немає: немає минулого, яке є лише блідою та плутаною калькою пам’яті; немає сьогодні, яке щомиті й невпинно перетікає в минуле; немає майбутнього, яке не більш ніж нематеріальний зліпок припущень і надій. Але навіть ці повітряні міражі в нього відбере смерть.
Не зодчі, не муляри, котрі будують для себе та для інших, — ми поки що лише живі цеглини, із яких складається цей дивний дім, із самого початку приречений на знесення. Справжні будівельники — відомі й невідомі нам сили та закономірності, а головний архітектор завжди невдоволений і щоразу наказує розкидати побудоване й почати спочатку.
Той, хто вміє думати й розуміє суть справи саме так, зобов’язаний залишатися зі своїм розумінням осторонь магістралі загального руху. Точніше, він забігає занадто вперед і опиняється сам на пустищі, куди ще дуже не скоро доповзе будована дорога. За ним, звісно, майбутнє — той далекий час, коли людина опанує мислення, відкине всі ілюзії, як дрантя, що відслужило своє, і справді змінить себе та світ, — але сьогодення належить не йому. Його самотньому мисленню протистоїть поширене переконання, горласте й самовпевнене. Голос його куди гучніший, аргументи простіші й дохідливіші. Обминаючи мозок, вони адресуються безпосередньо людській писі.
Хто правий? На жаль, той, хто цієї хвилини корисніший. Так би мовити — історично правий. Вільне мислення нам ще не до снаги. Воно занадто самостійне, занадто багато важить для незміцнілих тканин нашого єства і розриває їх. Нас, як дітей, слід більше заохотити, ніж налякати чи зупинити. Нам значно простіше що-небудь нав’язати, ніж роз’яснити. І мати-ілюзія поспішає дати нам ілюзорні, але вражаючі докази нашої значущості та нашого вміння мислити. Хіба не блискуче підтвердження того — приголомшливі досягнення науки й техніки, грандіозні успіхи цивілізації та прогресу?
Загальна переконаність у цьому безмежна. І краще не прислухатися до тихого голосу незалежної думки, яка вперто бубонить, що ці горезвісні успіхи — лише наслідок надмірного й однобокого розвитку нижчих, службових можливостей мозку, що за весь час прискореного науково-технічного прогресу, за ці півтора століття цивілізаційного буму людина не стала ні щасливішою, ні добрішою, ні хоча б трішки розумнішою. Мабуть, вона навіть помітно подурнішала: самовдоволення отуплює. Вона стала більш небезпечною, це правда, але, поза сумнівом, значно більш поверховою та механічною, і зовнішня її сила збільшується за рахунок усихання найкращих якостей її душі.
Чи мислимо ми загалом? Коли й так, то якось дивно: начебто за нас мислить хтось інший, підказуючи нам слова. Ми маємо слабкість вважати, що думка — наше законне добро, так само орга- нічне, як наші м’язи. Але це стосується лише тих недоносків власного породження, що їх ми вперто називаємо думками й намагаємося впрягти в повсякденну роботу. Справжні думки, швидше, самі породжують і формують нас. Відомо, який незгладимий відбиток накладають на свою епоху домінуючі ідеї цієї епохи, підганяючи людей під свій шаблон. З’являючись із таємничої ментальної сфери й опановуючи нашу свідомість, вони самовладно господарюють у ній, а нам і невтямки, що ми лише квартиранти у власному будинку.
Нічого не скажеш: наша спроможність думати ще плутана й непослідовна, хаотична й залежна. Вона занадто підпорядкована почуттю й забарвлена ним. Такий, приміром, цілковитий непотріб, як самолюбство, коли його зачепити, здатен внести сум’яття в наші думки й миттєво змінити їх знак на протилежний. Голова начебто безперервно працює: щось комбінує, прилагоджує, узгоджує, згадує, планує — але мисленням це не назвеш. Якщо не зважати на численні домисли й міркування, що кишать, як інфузорії в діжці гнилої води, й не заслуговують називатися думками, якщо не брати до уваги кмітливість, хитрість і поверхову ерудицію, яку ми раз у раз плутаємо з розумом, — виявиться, що в усіх хоч трохи важливих випадках ми зовсім не думаємо, а несвідомо для себе користуємося, як готовим одягом, готовими переконаннями, сформованими незалежно від нас.
Тут не місце докладно розбирати їхню природу, тим паче — природу тих сил, які нав’язують їх нашому життю. Скажу тільки, що переконання — щось на кшталт штампованих і серійних, так би мовити, думок, призначених для масового й індивідуального користування й покликаних негласно нами керувати, залишаючи нам цілковите відчуття самостійності для заспокоєння наших амбіцій. Саме тому ними, як справжніми думками, можна обмінюватися, можна їх зіштовхувати одне з одним, змінювати одні переконання на інші, боротися за них і жертвувати собою — і не можна тільки одного: не можна з їхньою допомогою мислити, бо вони — лише більш досконалі та гнучкі подоби тих програм, які ми вводимо у свої так звані розумні машини.
Що таке думка? Цього ми не знаємо. Можливо, увесь всесвіт — лише матеріалізована думка. По- справжньому мислити — чи не означає це: творити, даючи створеному всю повноту й незалежність життя? Ми незаконно привласнили це привабливе слово, ми приписали собі цю воістину божественну здатність і зробили поняття «творчість» пересічним, пародійним та смішним. Однак і більш підходящою нам, скромнішою можливістю мислення — самостійним розрізненням — ми володіємо ще навдивовижу погано. Ми вважаємо, що справді мислимо, — і це, мабуть, найбезглуздіше з усього, що ми можемо подумати та сказати про себе.
Залишається дійти висновку, що людське мислення досі не вийшло з пелюшок, і знадобиться багато часу та багато свідомої праці, аби виростити його та виховати.
А чи потрібно? Гадаю, що рано чи пізно — а робити це доведеться. Мислення обіцяне людині, як душі обіцяний рай. Пекло недомислу, можливо, підступніше від будь-якого іншого. Воно не ввижається десь там, попереду, після смерті, — воно існує сьогодні й тут, воно ховається в найблагополучнішій, найневиннішій буденності, обплутуючи мозок щільними тенетами усталених уявлень і, таким чином, не даючи змоги побачити та зрозуміти, що ти вже в пеклі.