У Сумах, у видавництві «Наука» вийшов двотомник публіцистичних і наукових статей постійного автора «Дзеркала тижня», доктора мистецтвознавства, професора Марини Черкашиної-Губаренко «Музика і театр на перехресті часів», присвячений пам’яті її чоловіка, композитора Віталія Губаренка.
Новий збірник приурочений до 40-річчя творчої діяльності його автора. Як сказано в анотації, 1962 року Марина Черкашина закінчила Харківську державну консерваторію, у котрій і почалася її педагогічна і творча робота. Втім, список журнальних публікацій починається з 1961 року, коли у всесоюзному журналі «Музыкальная жизнь» були вміщені дві її статті «Шевченко і музика» та «Молоді композитори Харкова» (у співавторстві з Т.Краснопольською). У 60-ті роки ім’я Черкашиної з’являлося на шпальтах газет «Соціалістична Харківщина», «Радянська культура» «Красное знамя», «Вечірній Харків», у журналах «Музыкальная жизнь», «Советская музыка». Із кожним десятиліттям коло видань, із якими вона співробітничала, розширювалося. У 70-ті — додався український журнал «Музика», у 80-ті — газета «Культура і життя», у 90-ті — обновлений журнал «Музыкальная академия», українські журнали «Art Line», «Зеленая лампа», «Кіно. Театр» і, нарешті, газета «Дзеркало тижня». Що стосується останнього видання, то критик-Черкашина його дуже любить і вважає, що їй вдалося знайти «той самий», «свій» майданчик для виступів. Сьогодні Марина Романівна — член-кореспондент Академії мистецтв України — автор п’яти монографій, понад 40 наукових статей, близько 60 журнальних і більше ста газетних публікацій. Як авторитетний музикознавець вона добре відома не лише в Україні, а й за кордоном.
Читаючи книгу «Музика і театр на перехресті часів», мимоволі ловиш себе на думці, що тримаєш у руках не просто «обране з критичної спадщини», а найсправжнісінькі мемуари. Перша рубрика «Сторінки біографії» задає певний настрій для сприйняття інших розділів. Наступні після неї «Феномен опери», «Співдружність муз» постають як ескізи до життєпису в науці. (Тема опери є центральною в мистецтвознавчій роботі Марини Романівни.) А рубрики другого тому — «Театральна афіша», «Культурні ландшафти», «У концертному залі», «ХХ століття: імена і долі», «Сюжети театру історії» — виглядають як сцени драматичного спектаклю за мотивами життя музичного критика — котрий спостерігає, свідчить, осмислює.
Окрім раніше опублікованого (більшість була вміщена в газеті «Дзеркало тижня»), у збірнику є і «прем’єри» — «Варіації на тему Вія» про балет В.Губаренка, «Поезія Адама Міцкевича у творчості українських композиторів», опера Ф.Галеві «Жидівка» на українській оперній сцені. Ряд продовжує стаття «Пушкін — уперше на сцені Українського театру». Автор звертається до історичної ситуації, коли український театр уперше взявся за втілення драматичних творів Пушкіна. Спонуканням до цього стала дата — рік століття з дня смерті письменника. Вперше пушкінське слово в українських перекладах мало прозвучати зі сцени в інтерпретації українських акторів, вихованих геть на іншому репертуарі та стилістиці. Виникла опозиція «датських» вистав і «улюбленого Пушкіна». У цій ситуації пушкінський вечір у Харкові, що ставився як позаплановий, і був доручений молодому режисеру, вихованцю театру Леся Курбаса Роману Черкашину...
У своїй педагогічній і критичній практиці Марина Романівна завжди намагалася наново пережити і відчути ті сторінки історії, про які їй доводилося розповідати. Тому її співрозмовники ніколи не залишалися байдужими до предмета розмови... Любити Шенберга, Шимановського, Россіні та й узагалі музику після стількох років навчання чи невідання (чи є різниця?) — це ж так природно!