Якось звикли ми до того, що наші діячі культури й мистецтва стогнуть і нарікають на важкі часи, які не сприяють музам. На жаль, починаємо звикати й до того, що з головних українських - передусім столичних - сцен нас дедалі частіше годують халтурою у виконанні найкращих майстрів, виправдовуючи це знов-таки важкими часами чи не виправдовуючись зовсім. Навіщо? Публіка, як відомо з вислову Генріха Нейгауза, дурна, отже все з’їсть. І ходить вона вже давно «на виконавців», а не «на музику». І публіці самій починає здаватися, що гучного імені цілком досить для захвату.
Є, звісно, один давно відомий засіб від самозаспокоєння метрів за свою беззаперечну «зоряність» - це можливість появи нової зірки, яка потіснить його з п’єдесталу. Правда, у нас і з цим не все гаразд - молоді виконавці зі значно більшою надією дивляться за державні кордони, ніж на рідні й географічно близькі вітчизняні сцени - на них далеко не завжди вдається пробитися навіть метрам. Уміння добре грати, скажімо, на скрипці - ще недостатня підстава для того, щоб потрапити на сцену. Прийняли ми якось абсолютно некритично міф про те, що за все треба платити - навіть за те, щоб добре робити свою справу. Тому, ясна річ, у наших майстрів є причина нарікати на свою творчу долю.
Утім, наш суворий час загартовує музу. Не можу сказати, що це здорово, не можу вітати цинічні кивання чиновників від культури на появу геніальних музичних утворів у блокадному Ленінграді й революцію як чинник творчого підйому. Хвала Господу, в нас не війна й не революція - ми живемо в мирний час у мирній країні, і чому потрібно прирівнювати ситуацію на філармонічній сцені до ситуації на фронтах чи барикадах, мені особисто незрозуміло. Наше примусове загартовування музи потворне та штучне. Але, як виявилося на наше спільне щастя, не смертельне.
Як заведено нині говорити, з’явилося нове покоління майстрів мистецтва, котрі поєднують у собі досить несподіваним чином талант творця та кмітливість ділової людини. Не скажу, знов-таки, що ця ситуація мене тішить - комусь дуже хочеться переконати нас у тому, що це нормально, але я не можу з цим погодитися. Утім, самим творцям, спроможним на такі творчі й не творчі подвиги, я вдячна. Хоча наполягаю на тому, що їхній подвиг - результат чийогось чиновницького неробства, нехлюйства та байдужості, що змушує мистецтво жити й приходити до нас із вами не вільно та святково, а калічачись у процесі подолання перешкод.
На щастя, іноді виходить дуже вдало. Як із акцією «Митці за духовне відродження України», організованою Головним управлінням культури, нашою газетою та СП «Укрінтерцукор». Але скажу відразу: під одним знаменом усі ці організації зібрали самі ж музиканти, які шукають шлях до своєї публіки.
Концерт у Колонному залі ім. Лисенка показав, що претензії молодих виконавців на увагу столичних цінувальників небезпідставні. Можливо, саме те, що ці музиканти ще не встигли покуштувати слави та загального визнання, які розбещують навіть найкращих майстрів, дозволило нам побачити й почути професіоналів, котрі віддаються виконанню до кінця. Треба сказати, що це напівзабуте видовище, уже саме по собі викликало душевний трепет.
Програма, запропонована молодими майстрами, була досить оригінальною. Прозвучало три концерти: Концерт для трьох скрипок і камерного оркестру І.С.Баха, Концерт для скрипки, фортепіано та камерного оркестру Й.Гайдна і Концерт для скрипки, фортепіано й камерного оркестру Ф.Мендельсона. Вже з самого цього переліку видно, що концерт був дещо перенасичений. Особливо враховуючи те, що йшов він без перерви. До останнього твору публіка помітно втомилася. Крім того, її змусили вислухати опис музики «на словах», перш ніж допустити безпосередньо до прослуховування. Боялися, що ми щось не те почуємо чи не так зрозуміємо? Просвітницька лекція з музичної образності була вже геть недоречною. Склалося враження, що на слухача автори програми зважили в останню чергу і не найкращим чином, а переважало бажання показати якнайбільше найкращого. А виконавці провели концерт на одному подиху - що, безсумнівно, добре, і майже в єдиному стилі звучання - що трішки дивно, з огляду на присутність у програмі творів різних стильових напрямів. Авжеж, питання стилю виконання спірне. Можна додати Баху трішки драматизму, Гайдну - романтичності й салону, а вже приправити Мендельсона класицистською ноткою сам Бог велів. Принаймні, в цьому концерті подібні стилістичні «вільності» видавалися цілком доречними.
«Раритетний» концерт Баха, що відкрив програму, виконано з належним блиском і навіть шармом, який вирізняє зазвичай виконання музики Вівальді. Заявлене «змагання» інструментів в основному вдалося всім трьом виконавцям - Вадиму Борисову, Олесю Семчуку й Андрію Фесюку, якщо не зважати на певну тембральну невивіреність і часом навіть недбалість. Як завжди хорошим в акомпанементі був В.Сіренко з камерним ансамблем Національного симфонічного оркестру - він зумів бути не лише ненав’язливою «тінню» солістів, а й «твердою рукою», яка не дала розсипатися тендітній конструкції ансамблю. Особливо це відчувалось у сольних епізодах, які мали певну тенденцію до прискорення, стримуваного тільки вмілими діями диригента, - це було притаманно всім трьом номерам концерту.
Два наступні номери прозвучали у виконанні Олеся Семчука й Ганни Середенко (фортепіано). Молодий скрипаль на сцені - так само, як в організації всього цього заходу, - виявився душею події. Можливо, саме завдяки його виконавчій чарівності й азарту здавалося, що звучать не подвійні концерти, а концерти для скрипки, у яких фортепіано відіграє роль не стільки соліста, скільки акомпаніатора. Утім, це враження не заважало - скоріше, воно було результатом зіграності цього дуету. Звучав саме дует, у якому виконавці не перекривали звучання одне одного, уміло грали тембрами, продовжуючи звучання одного інструмента звучанням іншого. Грали, слід сказати, надзвичайно захоплено, натхненно - так, як можуть грати тільки дуже молоді люди, котрі ще можуть собі дозволити «відірватись» у мистецтві на відміну від маститих майстрів, зобов’язаних хоч-не-хоч підтримувати свій імідж. Ця захопленість виконавців, звісно, періодично проривалася й у деяких похибках звуку. Так милування окремими довгими нотами в Олеся Семчука призводило до розриву фрази й вибивала зі стилю та тканини твору в принципі, відгонило якоюсь навмисною романсовістю. У Ганни Середенко те саме призводило до змазування пасажів і трелей.
Приємно написати: це був хороший концерт, хороша програма і хороше виконання. Приємно, що це була ініціатива самих виконавців, які мають що показати нам із вами. Приємно, що вони знайшли людей, котрі зуміли підтримати їх фінансово, виступивши спонсорами концерту в найкращих традиціях цукрозаводчиків колишніх часів. Шкода, що в цієї програми назва, яка не сходить із вуст, - про відродження нашої культури, бо асоціюється з гальванізацією трупа. І приємно, що такі концерти спростовують цю асоціацію та повертають віру в те, що не все втрачено. Для нашої культури, для нашого слуху, для наших душ.