Степ (або чечітка) - різновид танцю, характерною особливістю якого є ритмічна ударна робота ніг.
Так стверджують словники й довідники. І, безумовно, шанувальники цього танцю чудово знають, що степ виконують у спеціальному взутті, підбитому спеціальними пластинами. В цьому жанрі є свої вершини - Білл Робінсон, Семмі Девіс-молодший, брати Ніколас. В Одесі теж є, можна сказати, вже титульний представник цього жанру - Олександр Останін. 2008-го він переміг на телешоу "Танцюють всі!", недавно став одним з організаторів Odessa Tap Festival, участь у якому брали професійні танцівники зі США, Німеччини, Словенії, Швейцарії, Білорусі та України.
- Вважаю, після старту вашого фестивалю на майданчику біля Дюка й ефектного гала-концерту в російському драматичному театрі ще більше одеситів почнуть учитися "стукати". Це входило у ваші плани?
- Мені здається, степ може вбирати інші стилі, користуючись їх плюсами, наприклад контемп, хіп-хоп. У моїй школі Ostanin Dance Centre є багато талановитих дітей (у їхньому віці я не вмів танцювати так, як вони вже танцюють). Приміром, моя учениця й викладач школи Карина Савенко вже встигла посісти четверте місце на чемпіонаті світу зі степу в 2016 р.
Цінність жанру в тому, що в степі ти і танцюрист, і музикант. Степ можна побачити як танець і почути як музику. Живий музичний інструмент, який можна станцювати.
Степ безпосередньо пов'язаний з музикою, причому саме з джазом. А джаз в Одесі люблять, знають і цінують. Можна сказати, що наше місто - вітчизняна батьківщина джазу.
Тому степу тут комфортно. Радий, що на фестиваль приїхали два моїх вчителі з Лос-Анджелеса й Нью-Йорка, яких я щиро вважаю богами у степі, - Сара Рейх і Джейсон Дженас. Ще з нами були колега зі Швейцарії - десятиразовий чемпіон світу Деніела Борака та мій товариш з Одеси, теж степіст, із яким ми в дуеті взяли "золото" на чемпіонаті світу, Сергій Остапенко.
- Ви з Сергієм різні, але в дуеті танцюєте на диво синхронно. Перед дзеркалами відпрацьовуєте, чи хтось сторонній керує на репетиціях?
- Звісно, добре, коли є хтось третій, хто може подивитися збоку і щось підказати, але в основному все відпрацьовується перед дзеркалом. Із Сергієм вчилися в одного й того самого педагога, Олексія Гілка, але потім перестали спілкуватися, віддалилися один від одного, хоча обидва й далі жили в Одесі. Існували паралельно, не перетинаючись. У нього - своя студія, в мене - своя.
Навіть, бувало, в одному залі працювали, хоч і в різний час. Чому б не створити щось разом, адже самому нудно, хочеться спільного вирування подій. Конкуренція не важливіша за дружбу; ми обидва виросли у чемпіонів світу, разом ми - хороший двигун для одеського степу. Я запропонував Сергієві співпрацю й задоволений результатом.
Ми - дві окремі особистості, кожен цінний сам по собі. У Сергія - свій імідж, своє мистецтво, своя кар'єра. Ми різні танцюристи і як люди дуже різнимося, - він вищий, у нього розмір ноги більший, це диктує особливу пластику. Ми різні і своїми уподобаннями в музиці, танці. А об'єднує, звичайно, любов до танцю, тут ми завжди на одній хвилі.
- Доля ваша визначилася вже в дитинстві, ви, можна сказати, виросли на очах у всього міста, я пам'ятаю ваші приголомшливі виступи. А коли вирішили займатися степом серйозно?
- Захоплювався баскетболом, хотів бути схожим на Майкла Джордана, надихаючись тим, що у вищій лізі є баскетболісти мого зросту. Коли сусід покликав на степ, мені здавалося, що цей танець тільки для дівчат, але мама вмовила спробувати. Магія ритму мене зачарувала і вже
18 років не відпускає.
Шість років тому здійснилася моя мрія - я відкрив свою студію. Мої учні кажуть, що я строгий і злий, але ж без дисципліни теж не можна, тим більше в нашому надскладному жанрі.
Баскетбол відпав. Степом я займався як хобі. Телепроект "Танцюють всі!" став переломним моментом, після якого хобі перетворилося на професію.
- Мені здається, що степ в Одесі вкорінений більше, ніж у столиці, інтерес до нього у нас то вгасає, то спалахує знову.
- У Києві були сильні степісти, але потім хтось виїхав, хтось розчарувався в жанрі, і не виявилося ентузіастів, котрі могли б зробити це місто столицею степу. Ось Одеса, безумовно, центр степу, так історично склалося.
- Ваш учитель Олексій Гілко навчався в легендарного Еміля Гледа, чечіточника 20-х років…
- Я теж брав у нього уроки. Емілю Гледу було вже досить важко викладати, він давав уроки, сидячи на ліжку в домашніх капцях… Але при цьому примудрявся ставити якісь рухи. Звісно, це був не пік його викладацької діяльності. Тішуся, що перебрав у нього естафету, крім мене, в нього було на той момент ще кілька учнів, він хороший був, добрий, потребував спілкування, любив працювати з нами, почуватися корисним.
- Одеса дихає морем, а степ же - танець моряків.
- Народження степу зумовила випадковість, навіть низка випадковостей. Коли чорношкірих рабів з Африки перевозили на кораблях в Америку, вони пританцьовували на місці, стукаючи ногами об палубу, дошки трюмів. Моряки копіювали їхній стиль, згодом це виросло в ірландський степ, дуже своєрідний. Степ охопив усю планету, рознісся легким вірусом…
- Мені здається, поряд із приказкою "Якщо одеситові зв'язати руки, він не зможе говорити", можна сказати й так: "Одесит не може танцювати ірландський степ, тому що руки доведеться тримати строго по швах!"
- Ірландським степом цікавився, але не захопився. Відомі шоу, наприклад "Ріверденс", звісно, сприяли популярності цього стилю. В Одесі степ розвивався на рівні не оригінального явища, а копіювання й наслідування. Коли хороших степістів винесли на шоу "Танцюють всі!", хвиля інтересу знову зросла. Я став переможцем, а степу додалося популярності по всій країні.
Готуючись до шоу, я півроку жив у Києві, не розраховуючи особливо ні на що, давав раду всім жанрам, хотів чогось навчитися. Добре було те, що ми забули на цей час про сім'ю, навчання, побутові проблеми, були занурені тільки в танець з восьмої ранку до опівночі. Тільки й робили що танцювали, і це не могло не позначитися на результатах. Усі м'язи боліли, а на сцені біль відпускав…
- Яке місце посідають у вашому житті змагальні заходи?
- Багато разів їздив у Німеччину на чемпіонат світу, першим туди приїхав з України, тоді як США й Німеччина були представлені збірними по 200-300 осіб. Тепер наших танцюристів на чемпіонатах бояться, в хорошому сенсі, ми представлені нарівні з іншими країнами.
Багато їздив в Америку навчатися у майстрів. Було, тренував збірну Хорватії. У серпні запросили в Бостон викладати й виступати, потім проходив наш фестиваль, а потім зразу ж довелося поїхати в Лондон на фестиваль, виступати й давати майстер-клас.
Чемпіонат більшою мірою зведений до дотримання правил, ніж фестиваль. Степ - точна наука, його можна прорахувати. Якщо ти зробив 8 ударів, ти зробив 8 ударів, а якщо пропустив… До того ж важливо, голосно чи тихо ти це зробив, швидко чи повільно, чітко чи нечітко. Є такт, акцент, синкопа. Ось у нас на чемпіонаті світу оцінювалися власне техніка, артистизм (у плані акторської майстерності, буває ж, людина непогано стукає, але руки, голова - самі по собі, відтак - він погано танцює) і, нарешті, ідея, постановка, образ. Ось такі три критерії, ми жартома називаємо їх 3D. Танцюрист має повною мірою показати, на що він здатен.
Дехто каже, буцім мистецтво не можна оцінювати, але я з цим ніколи не погоджуся. І так уже ледь не кожен плювок на асфальті оголошують сучасним мистецтвом (бідні художники Ренесансу годинами мазки на полотно клали!) А як на мене, цікаве те сучасне мистецтво, у яке вкладено багато праці та смислу, і майстерності ще ніхто не скасовував.
- А інші жанри, які ви "прищеплюєте" на дерево старого доброго степу?
- Після шоу "Танцюють всі!", де я ознайомився з контемпом, підвищував майстерність у цьому танці в Америці та інших країнах. І степ став прикрашати елементами контемпу та модерн-джазу. А синтез напрямів - це зараз одна з наймодніших штук, хочеться "вивести свою породу". У танцювальному світі синтез стилів та індивідуальність - один із найважливіших критеріїв сьогодні. За рахунок людей, котрі їх створюють, розвивається наше мистецтво.