Днями в Москві натрапив на газетних розкладках на помітний заголовок, набраний шрифтом аршинним: «Олег Скрипка відмовляється на батьківщині від звання!!!». Точно не пригадаю забарвлення тієї газети — жовта, а чи чорно-біла. А може, й узагалі в горошок... Це вже не настільки важливо. Сам «мессидж» змусив автора цих рядків рознервуватися-розхвилюватися на далекій «чужині» у районі Тверської, біля Єлисеївського гастроному, де стелі дивовижно оздоблені...
Чого ж, подумалося мені, він так сильно відмовляється? Мабуть, не догодили тільки «заслуженим», може, відразу, з розгону, вже й у «народні» мітив? А то, приміром, представниця конкуруючої профспілки співачка Могилевська Н. уже давно у статусі «народної» співає про три вогники, а йому, Своєму серед своїх, Скрипці — Віщому Олегові, — ще не одне співоче поле потрібно переорати, щоб дослужитися до базисного кар’єрного рубежу.
Вже в Києві, задавши у Яндексі посилання на сенсацію, зрозумів: тут справа серйозна. Громадянська позиція замішана... «Кипит их разум возмущенный». І серце зве в тривожну далечінь. За словами популярного рокера, «ця відмова є спробою змусити нову владу почути тих, хто був на Майдані під час революції», тому що «сьогодні влада своїми діями нерідко себе дискредитує». Доречна підспівка пролунала від лідера ВІА «Мандри» на прізвисько Фома. Цей «невіруючий», у свою чергу, заявив: «Від звання не відмовляюся, проте вважаю його пострадянським атавізмом». Оце по-нашому, по-бразильському...
Мені важко фільтрувати ці глибини громадянських свідомостей — особливо якщо йдеться про місцевий роко-попс, — відділяючи зерна від полови і знаючи, як же вони всі втомилися після передвиборних турів і — як їх наслідок — ремонтів нових пентхаузів, наприклад, на Печерську (звісно, за чесно зароблені)... А ще важче, блукаючи в цих диких осиках, розрізняти, де пар, де піар, а де щирий крик до розриву аорти... Вже так накричалися останнім часом, що іноді хочеться осмислення пройденого. І наочної агітації дещо іншої... Щоб десь при в’їзді до Борисполя втомлений водій, позбавлений даїшного ока, за своїм кермом прочитав на білборді: «Країні потрібні адекватні... Дочекаймося!»
А тепер добре, гаразд — про звання. Які — о, як це знову актуально — вкотре потрібно замазати зеленою фарбою (як син Новосельцева у «Службовому романі» закаляв балкон, та ще й кухонні двері), а потім викинути їх на смітник... Щоправда, передусім хочу усвідомити одну річ (може, до мене справді відразу не все доходить?). О.Скрипка хоче змусити нову владу почути себе — тобто того, хто був і співав на Майдані. Які проблеми? Такі випадки вже не раз траплялися. Співоче поле, веселиться і радіє весь народ, президент, дружина президента і діти президента (у вишиванках) радісно спілкуються з О.Скрипкою. Він співає, вони підспівують. Хіба ж не історична нагода підійти і сказати: «Дорогий Вікторе Андрійовичу, заснути не можу — все хочу, щоб ви мене почули... Якщо не зараз, то принаймні призначте аудієнцію». Не призначив. Припустімо... Ну тоді вже не знаю, навіщо існують посади співаків-радників — Вакарчука з «Океану» і Гришка з «Метрополітену» — якщо не для того, аби своєму (серед своїх) допомогти достукатися...
Є й узагалі універсальна форма спілкування з владою щодо звань — це текст листа з чемною відмовою. «Вибачте, не можу, не доріс, не гідний, дочекаємося кращих часів...». І таке інше. Та все це якісь архаїчні форми епістолярію, не наслідувати ж М.Булгакова, коли його, автора пристрасних рядків до Самі Знаєте Кого, відлучали не те що від держпошани, а від МХАТу! Це все інші паралельні світи. Багато чого змінилося і все перевернулося. На теперішній естраді, наприклад, обраність замінилася призначуваністю. Зірок почали запалювати засукавши рукава в міру потреби: коли потрібно відвернути нармаси солодкими «вихідними» нісенітницями від гірких буднів або коли треба закликати «до зброї» роко-попс. Сам Творець небесний якось махнув на цю естраду рукою і перестав трудитися, не посилаючи на грішну землю, на наші ж голови героїв і геніїв. А навіщо це потрібно, якщо тут і так професійно налагоджене масове виробництво порожнечі...
Але ж Скрипка — майже герой. Навіть геній (у своєму жанрі). Інструмент його штучний і звучний. Він, який, здавалося б, умів раніше відрізняти стогони Public Relation від звуків ринв, оперативну спекулятивність від тихої чесності художника, як він міг вляпатися у модну гру цього сезону «Ми з Тамарою ходимо за піаром?» Що він хоче сказати очужілим героїчним поглядом і вивіреним у прес-релізах текстом — те, що все дуже погано? Розмова на цю тему вже не псує нервову систему. Знаємо, що і приміщення інтерфаксів уже орендовано на шість місяців уперед напередодні народження прийдешніх билин про те, як знову і знову все погано. Та хоч ти, о Віщий, скажи, як же має бути… Пропонуєш усім селом відмовитися від звань, аби цей зведений хор почула влада й оглухла якраз перед березнем? «Не отрекаются, любя», якщо люблять... того, хто дає (нагороджує). Або принаймні поважають. Я не люблю, коли демонстративно відмовляються від нагород, я не люблю, коли в прямих ефірах ТБ спалюють партквитки, я не люблю… Тому що я знаю… Важко відмовитися від звань — чи то «заслуженого», чи «народного» — скромному мельпоменотрудівнику з Луцька, Львова, Севастополя, Житомира, Чернігова etс., оскільки це звання — уже не стільки пошана, скільки прибавка до зарплати... Злидарської зарплати. Це обов’язково хочеться підкреслити. Вони ж бо, далекі від інтерфаксів, навряд чи скличуть прес-конференції і позвуть на допомогу «медіаконсультанта», який своєму замовнику мав би наконсультувати хоч щось доцільне... Адже тема звань — не така однозначна, як здається чи співається. Для одних звання вже давно дискредитовано. Для інших — ілюзія потрібності, міраж значущості (нехай іноді й уявної). А руйнування ілюзій — це вже окремий майстер-клас для медіаконсультантів...
Першою вітчизняною артисткою, що удостоїлася 1923 року звання народної України, була Марія Заньковецька — найяскравіша зірка українського театру. Вона одержала це заохочення після десятилітніх митарств провінційними трупами, злиденними містами, убогими селищами, зігравши просто неймовірну кількість ролей — наймичок, страждальниць, покинутих, покриток... За неї не голосували у «хіт-парадах», за неї не просили «цінителі» з адміністрації на Банковій, але до її ніг падали Толстой і Стасов, їй адресували захоплені послання: «Безсмертній від смертних...» Радянська влада теж не надто напружувалася, щоб підкинути їй трохи розкоші — жила вона разом із десятком домочадців у скромній оселі (там, де нині музей на вулиці Великій Васильківській), а звання було лише знаком обраності. Символом відзначеності — «не така, як усі», а «народна», отже, «обрана народом». Знаменитий «експерт» у всіх галузях прекрасного Сталін Й.В., який любив загравати з іншими великими акторками, вже у свою епоху, подивившись з участю Алли Тарасової фільм «Гроза», а потім виставу «Анна Кареніна» в Художньому театрі, якось підізвав свою челядь і запитав: «Це що ж за артистка чудова, котра так добре грає і простолюдинку, й аристократку? Напевно, вона вже давно народна?» Звання «народної» Аллі Костянтинівні Тарасовій присвоїли рівно два дні по тому! Те звання надавало першій акторці Художнього театру особливий статус, окремість, привілейованість. Хто міг уявити, що на межі XX—XXI століть уже українська «антинародна» попса раптово вирішить стати «статусною», «окремою» і, прости, Господи, «привілейованою»? Та й то лише тому, що в цьому нашому дивному часі не знайшлося на них Євгена Шварца, щоб цитьнути: «Тіні, знайте ж своє місце!» Не той «народний—заслужений», хто ближче до півночі окупує «Еру» з піснею про кропиву або інші бур’яни, що духмяніють у наших ефірах, як курортна зелень. А той, у кого на цій зниженій у ціні естраді ще залишилися вокал, майстерність, смак і культура. І якщо О.Скрипка хоче вважатися або бути бодай трохи послідовним, треба б закликати цю владу не лише «почути», а й хоч щось «зробити»... Конкретне. По пунктах. Раз, два, три, чотири, п’ять... Наприклад, оголосити мораторій на звання, якщо ними так незадоволені. Наприклад, створити не таємну комісію при президентському секретаріаті, а відкриту худраду з авторитетних людей (калібру Ступки, Петровського, Левитської, Ротару, Гнатюка, Роговцевої). І нехай ця худрада публічно вирішувала б, кому і за що присуджувати (і чи залишилися взагалі ще не нагороджені?). І, нарешті, зробити «ревізію цінностей» — кому, за що і на якій підставі навішали останнім часом на лацкани сотні брязкіток і вручили такі ж сотні папірців... Чому Повалій і Ротару, Гнатюк і Зінкевич, майстри — не шептуни, а голосові співаки, котрі дали сотні концертів, записали десятки платівок (і продали їх), одержали свої звання справді по заслугах, — ганебно котуються в одному нагородному реєстрі з «фанерними» метеликами, серійною вульгарщиною, кумами й поп-спекулянтами, придворними нахлібниками і... самі знаєте, ким? Тому… Тому що саме ці завжди знають: кому дати і від кого взяти — «півлимона» (за тур), 20 штук (за корпоратив), гектари лісу (під забудову)… Їм пісня жити й будувати помагає. Усе вище ці хмарочоси. «Люди, як люди, загалом, нагадують колишніх» — діагноз булгаківського Воланда, поставлений жителям 30-х років ХХ століття, у ситуації людини ХХI потребує коригування: інколи нагадують, а інколи й ні, бо сильно піар їх зіпсував…
P.S. Ця тема — лише предмет для дискусії, яка, ми сподіваємося, розгорнеться на сторінках «ДТ».