| ||
Пабло Пікассо. Автопортрет |
Наприкінці ХХ століття світова преса запекло сперечалася, кого ж вважати найвидатнішою людиною минаючого століття. Як завжди в таких випадках, думки вчених, експертів і спостерігачів істотно розділилися. Проте найбільша популярність все-таки торкнулася двох імен — Альберта Ейнштейна і Пабло Пікассо. І незважаючи на те, що дуже популярний у сучасників Майкл Харт у другому виданні «Сто найвпливовіших людей в історії» вилучив Пікассо з рейтингової сотні. Щоб віддати данину шани цьому неординарному новатору від живопису нинішнього тижня з’явився суттєвий привід — 120-та річниця від дня його народження.
Чіткий почерк, або Головне — ідентифікація
Пабло Пікассо називають патріархом порушених форм і майстром іносказання в живопису. Справді, він домігся визнання не лише завдяки надзвичайній працездатності. Пікассо одностайно визнано найбільш плідним художником в історії — через своє життя, яке тривало майже століття, художник проніс власне бачення світобудови, відмінне від того, що було притаманне його сучасникам.
Він виявився одним із перших, хто зрозумів, що ера відтворення форм позаду, а попереду цілком непізнаний період — передача внутрішнього психічного стану й вивільнення внутрішнього образу з вогкої темряви людського єства. «Портрети повинні мати не фізичну й не духовну, а психологічну досконалість», — заявив він свого часу.
Крім того, значною мірою успіх Пікассо пов’язаний із митецьким створенням захоплюючого міфу про небувалого генія, зарозумілість, чарівність і внутрішня воля котрого мали таку ефектну руйнівну силу, що зламали сприйняття всього світу. Вірніше, тієї його частини, яка здатна створювати громадську думку. Свідомо уникаючи людей із сильною волею, Пікассо просувався до вершин успіху, найвищою мірою завдяки мистецтву психосинтезу, моделювання та відчуття нового. Самолюбство цього майстра називали жахливим, і воно розбилося б об скелі несприйняття, якби не неймовірно було розвинене нестримним іспанцем розуміння психології сприйняття. Він навіть не вгадував — прораховував, чого чекає світ від мистецтва, і охоче дарував це, виражене чи то простими, чи то божевільними, чи то неймовірними, але завжди новими формами. Він ніколи не переймався думкою публіки — він сам її нав’язував, примушуючи сприймати його таким, яким подавав себе світові.
«До двадцяти п’яти самовпевненість допомогла Пікассо стати шанованим майстром, до двадцяти шести — прабатьком кубізму, а до тридцяти п’яти — стати біля витоків сюрреалізму», — вважає дослідник парадоксів геніальності Джин Ландрам. По суті, усе життя художника виявилося неперевершеним фанатичним викликом світу, в який він прийшов і який з дитинства жадав підкорити. З безстрашністю бика, чиї бої вражали й зачаровували майстра, і з нахабністю донжуана, яким він був протягом усього свого життя, Пабло Пікассо взяв на себе відповідальність зруйнувати сталі норми в живопису, аби створити нові...
Батьки постаралися
в написанні сценарію життя Пабло
Той факт, що під час народження первісток Пабло ледве не помер, багато в чому визначив трепетне ставлення до нього з боку його батьків і численних тіток, котрі жили з ними під одним дахом. Крім того, будучи єдиним хлопчиком у родині, він одержав, можна сказати, катастрофічну дозу уваги й любові, яка, коли б він не став художником, створила б із нього тирана чи навіть злочинця.
Батько Пабло був палким шанувальником полотен, і завішував стіни репродукціями майстрів, щоб передати свою любов і синові. Біографи майстра твердять: малювати він почав раніше, ніж говорити, а його першим самостійно вимовленим членороздільним звуком було іспанське слово «олівець». Ще достовірно відомо, що величезна родина всіляко схвалювала ранні художні спроби хлопчика, нагороджуючи його різноманітними заохочувальними призами, найчастіше солодкими на смак.
Хоча навряд чи доречне твердження, ніби дитинство Пабло Пікассо було ідилією, покликаною пробудити в хлопчикові геніальність. Але саме цьому періоду життя художник зобов’язаний найбільше, позаяк в ранньому дитинстві в сім’ї народилися його дика зарозумілість, яка межувала з цинізмом і хамством, і віра в себе як у єдину зірку на затягнутому туманом небосхилі.
Здається, Пабло розучився сприймати настанови ще до того, як пішов до школи. Її він ніколи не закінчив би, якби над хлопчиком із бунтарським непокірливим характером не працювала ціла плеяда репетиторів. Будь-яка форма влади викликала в ньому бурхливий протест, а єдиним обожнюваним ним заняттям виявилося малювання. Школи живопису, куди він охоче направлявся, стали для Пікассо заміною обителі Бога. З іншого боку, він не вельми прислухався до порад професорів. «Я слухав одкровення свого голосу», — зізнавався майстер на схилі життя. Поступово, замкнувшись у своєму внутрішньому світі, Пабло зробив свої малюнки засобом спілкування із зовнішнім світом. Це стало особливою формою його самовираження. Уже будучи відомим художником, Пікассо якось відверто зазначив, що в юності жив відчуттям повної самітності й нікому не казав те, що думав насправді, знаходячи розраду в живопису.
Поза сумнівом, роль батьків у становленні особистості Пабло Пікассо була дуже вагомою: свобода вибору, помножена на беззастережне схвалення будь-якої дії, — дві ключові позиції в самовизначенні. Варто лише пригадати один вислів маляра стосовно матері: «У дитинстві мати казала мені: якщо обереш шлях солдата, бути тобі генералом, якщо захочеш бути ченцем, станеш папою. Замість цього я обрав шлях художника і став Пікассо». У цих словах чітко видно, як сила віри в маленьку істоту з боку батьків трансформувалася в велетенське почуття перемоги в самому художникові.
Ні, не батьки дали юному Пікассо життєву ідею, але вони підкинули йому її зерно, а потім не зуміли зашкодити процесу проростання цього зерна. Уже в чотирнадцять-п’ятнадцять років Пабло Пікассо твердо вірив, що буде живописцем, він не уявляв для себе іншого шляху й не уявляв себе в ролі того, хто програє.
Коли художники в Барселоні не сприйняли робіт вісімнадцятирічного юнака, котрий вирішив, що він великий майстер, Пабло поїхав до Парижа. Найважливішим придбанням цього періоду для мандрівного й нещасливого юнака виявилося знайомство з філософією Ніцше. Він відчув, що це «його філософія», і вирішив адаптувати «волю до влади», до свого живопису. Залишаючи батьківщину, Пікассо подарував батькам свій автопортрет, підписаний «Я король». Не усвідомлюючи цілком, до чого торкається, Пікассо захоплюється найсильнішою формою самонавіювання — психосинтезом.
«Людина стає тим,
про що вона думає»
Невідомо, чи знав Пікассо ці слова давнього філософа Упонішади, але він думав про живопис явно більше від інших. Щодня Пабло «видавав» по закінченому полотну. Продаючи своє мистецтво за безцінь, аби не померти з голоду, він повільно, але неухильно рухався до нового стилю.
І успіх прийшов, як завжди, раптово. Його «Дівчата з Авіньона» (1907 р.), написані в двадцять шість років, відкрили шлях кубізму. А Пікассо, замість того, аби витати в хмарах успіху — його картини почали підкоряти Європу й Америку, — ще більше заглибився в роботу. Цей страшенний маніяк живопису створював за рік понад триста полотен, а його щорічний доход після сорока років становив майже півтора мільйона франків.
Як усі талановиті художники, Пабло Пікассо не просто обожнював себе, він ставився до власної персони із шанобливим благоговінням, щиро вважаючи її найяскравішою зіркою на небокраї свого історичного періоду.
Якось, демонструючи юній Франсуазі Жило (згодом супутниці життя на довгі роки) гравіровані портрети відомого в колі художників торговця картинами, майстер без будь-якої скромності зауважив: «Його писали, малювали, гравірували частіше, ніж будь-яку красуню, Сезанн, Ренуар, Боннар, Форен, мало не всі маляри... Проте мій кубістський портрет є найкращим із усіх». Чи не тому весь світ нині переконаний, що портрет, виконаний Пікассо, справді найкращий?
Вважаючи живопис драматичним дійством, він кожного разу намагався створити, за його ж словами, не просто нове й неповторне, але й таке, «що кровоточить і ранить почуття». Він працював самовіддано й фанатично, маючи завжди з десяток незакінчених полотен, до яких торкався тоді, коли відчував, що може додати справді унікальний і неповторний штрих до одного з них.
Стверджуючи, що більшість людей позбавлені здатності творити, художник зараховував себе до рангу великих посередників, котрі з’явилися у світ, аби роз’яснити підсліпуватому людству вищі закони й символи. Він вважав себе якщо не месією, то, щонайменше, одним з основних законодавців мод у мистецтві для всього свого покоління.
Майстер сам свідомо взяв на себе функцію маркетингу своєї творчості, і це одна з головних причин того, що полотна цього більш як плідного творця не стали дешевим і оригінальним заповнювачем для задоволення людської потреби новизни. Отут він виявився неперевершеним — реклама, навіть негативна чи сумнівна, для художника не менш важлива, ніж його роботи. А Пікассо був готовий скоріше поховати свої картини, ніж продати їх дешево: він знав, що висока ціна на полотна є найкращим стимулом для поширення слави — уже за життя від його творчості віяло чимось таємничим і містичним, і це була виняткова заслуга його самого. Пікассо прийшов у світ хижаком і залишався таким до кінця днів.
Призначаючи божевільні ціни за свої картини, Пікассо ніколи не був користолюбцем. Йому потрібна була неземна слава, гроші були лише її посагом. Його рідко цікавили зовнішні аспекти життя — навіть будучи неймовірно багатим, він практично не думав про одяг, його влаштовувала будь-яка обстановка, якщо тільки в ній можна було працювати, його не тривожили бажання розважатися (виняток становили лише жінки). У цілому все в житті Пабло Пікассо було підпорядковане роботі — він не утруднював себе заняттями, не пов’язаними з роботою, і часом виявляв рідкісну непохитність і жорстокість. Приміром, відмовився приїхати до сина від першої дружини, коли той лежав при смерті. Ніщо земне й минуще не могло відвернути його енергію та зосередження від того, що він визначив головним у своєму житті. Якось майстер розповів таємницю свого успіху: «Енергетичний потенціал в усіх людей однаковий. Середня людина витрачає свій на дрібниці направо і наліво. Я спрямовую свій лише на одне: мій живопис, і приношу йому в жертву все...»
Стосовно людей, то, мабуть, найвдалішим визначенням взаємин Пабло Пікассо зі світом є спогад однієї з багатьох коханих ним жінок Франсуази Жило: він поводився з людьми, «як із кеглями — вдаряв кулею одну, щоб звалити іншу». Живописець, коли йшлося про його інтереси, міг бути невблаганним, нещадним і навіть підступним. У житті, як і в творчості, Пікассо демонстрував вищий ступінь жорстокого й часом мерзенного егоцентризму, що діє на менш вольовий навколишній світ обеззброюче. Своїми вчинками він, як розрядом блискавки, завдавав прихованих ударів і ввергав у шок. А потім від душі веселився, вихваляючи свою оригінальну здатність діяти.
Коли, приміром, Пабло сподобалася молода дружина друга — поета Поля Елюара, він без вагань завів із нею роман, анітрошки не переймаючись тим, наскільки глибокою може виявитися чиясь душевна рана. Схоже, що пізніше він був вельми небайдужий також до другої дружини поета, котрий мовчки дивився на поведінку друга-маляра. Взаємини з жінками — особливий розділ життя майстра. Або, краще сказати, цілком окрема й дуже красномовна частина його ставлення до світу.
Ще в ранній юності він знаходив втіху в нескінченних походеньках по будинках розпусти. Доньки Єви були його другою пристрастю після живопису. Але він знищував їх після завоювання, відштовхуючи й ранячи їх так раптово, остаточно й без відповіді, як і притягав. Жінки майже завжди залишалися жертвами запаморочливого, вируючого, але завжди не надто тривалого й фатального польоту з цим звабливим, але гранично небезпечним дияволом в образі художника, котрий зрештою з безневинною усмішкою завдавав смертельних ударів своїм коханим. Протягом життя Пабло Пікассо змінив приголомшливу кількість супутниць життя, і кожного разу нова пасія виявлялася ще молодшою. Від багатьох із них він мав дітей, але прихильність до них була скоріше проявом обов’язку. Принаймні за його шкалою цінностей діти перебували значно далі, ніж творчість. Пікассо жив для себе, вимагав, щоб навколишній світ обертався навколо нього, й іноді створюється враження, що він діяв як енергетичний вампір, всотуючи щупальцями цілющу соковитість молодості та пругкості, аби використовувати для народження нового сплеску натхнення й одержати право на нове життя у своєму стрімко мінливому мистецтві. Поза сумнівом, жінки живили його творчість і, часто усвідомлюючи це, були задоволені своєю роллю «увічнення» власних образів поруч із усесвітньо відомим художником-генієм. З кожною з них був пов’язаний новий період його творчості. А Пікассо, безсоромно називаючи своїх коханок то «богинями», то «підстилками», намагався, щоб вони однаковою мірою почувалися й тими, й іншими. По суті, він ніколи і не приховував, що ніхто з них не може зайняти в серці таке ж постійне й велике місце, як його мистецтво. Хоча часто в спілкуванні зі своїми супутницями він знаходив і заспокоєння від зовнішніх тривог і частих нападів меланхолії. Навіть мати маляра, після того як він відрекомендував їй напередодні весілля свою першу дружину російську балерину Ольгу, за словами самого Пікассо, емоційно вигукнула: «Я не вірю, що з моїм сином жінка зможе бути щаслива. Він заклопотаний тільки собою».
Але «підживлювався» Пабло Пікассо не лише від жінок. Він наполегливо й віртуозно вмів оточувати себе найкращими сучасниками, в основному поетами й письменниками. Немов павук, він винаходив для них чарівні та привабливі тенета. Вони зрештою створювали мову живопису Пікассо, яку сам хтивий майстер уміло підхоплював і розвивав. Але, звісно, він не приймав чужі форми, не захоплювався поглядами теоретиків, відкидаючи все неприйнятне для чуттєвої інтерпретації — він лише заповнював себе, скрупульозно відбираючи відсутні крихти нового. Залишаючись завжди самим собою, він віртуозно експлуатував оточуючих. Тих, кого Пікассо обожнював, як, приміром, Матісса, він або заманював до себе, або навідувався до нього сам. Але і його, і дуже багатьох інших, часто відомих сучасників, живописець відверто використовував, завжди більше беручи, ніж віддаючи. «Я не даю, я беру», — заявляв він неодноразово.
Деяких, чиї імена вже були легендами, він запрошував на зустрічі, аби зрештою внутрішньо піднятися над ними і проголосити тріумф власному імені. Так було, зокрема, із Шагалом та Чарлі Чапліним, котрі також мали сильну харизму й не піддавалися впливові Пікассо. Часом, визнаючи майстерність інших (як, приміром, здатність Матісса управляти кольорогамою), Пікассо завжди турбувався лише про одне — утвердити себе бодай у власних очах як найкращого, найвеличнішого й найоригінальнішого. Маляр привчав світ до власної гіперексцентричності — він мав різко виділятися з натовпу — і світ охоче сприйняв новизну, бо людство потребує періодичних потрясінь. Пікассо щиро вірив, що безглуздість краща від посередності. Карл Юнг, ошелешений одкровеннями художника, побачив у його роботах не лише «мотив сходження в підсвідоме», а й шизофренію.
І все-таки майстром рухало жагуче прагнення до удосконалення. Пабло Пікассо, руйнуючи все на своєму шляху, марив про одне — створити щось гранично унікальне й божественне, передати світу в спадщину не стільки досконалий образ, скільки саму відцентрову силу пошуку, спрагу жити й досягати безкінечного...