Прем’єри тішать завжди. Особливо ж вони тішать тоді, коли, навчений (чи розбалуваний?) нинішніми «експериментами» новоявлених авангардистів, уже й не сподіваєшся побачити щось нове для себе — ні, не в плані «інтерпретацій», а так, у суто людському сприйнятті — і, швидше, за покликом «треба», ніж за відчуттям «хочеться» ідеш до театру. Та й що, здається, у наш розбещений інформацією та «свободою слова» час може здивувати, зачепити, порадувати душу свіжістю думки і хвилюючою життєдайною силою?
Тож коли Миколаївський художній російський драматичний театр покликав столичних глядачів до Молодого театру новою виставою «Дуже проста історія» М.Ладо, зізнаюся, швидше із ввічливості та поваги до режисера — відомого виконавця, а нині чудового професіонала у плані режисури, заслуженого артиста України Петра Бойка погодилася переглянути «провінційні сценічні пошуки».
Тим більше що й не «розшифроване» з початку дійства сценічне оформлення Тетяни Савиної (яке пізніше органічно сприятиме ансамблевому вираженню головної ідеї твору) якось не налаштовувало на динаміку і захоплюючий розвиток подій (які там у сараї-хліві можуть бути пристрасті?)
І ось саме тут і спрацьовує оте одвічне магічне диво театру — сцена поступово заворожує, привертає увагу і починає витягувати із глибин твоєї душі такі почуття і їх відтінки, про які ти вже й забув думати. І тоді наївна й така по-дитинному довірлива, часом кумедна Свинка ( артистка Ірина Б’єнчевенга) стає дивовижним віддзеркаленням якихось глибинних, навіть призабутих одвічних світоглядних істин. А яскравий, достоту хвалькуватий Півень (артист Алекс Межурецький) не просто нагадає когось дуже і дуже знайомого, а стане узагальнюючим образом багатьох сучасних «красномовців» та «балакунів». Своєрідним з’єднуючим ланцюжком окремих життєвих «просторів» з характерними й талановито втіленими деталями образу можна вважати і Пса (артист Сергій Чверкалюк). І навіть такі «нединамічні» (спробуй усю виставу «виступати» десь із кутка, причому створювати переконливі й метафорично-насичені образи Старої Кобили та Корови! ) ролі, зіграні заслуженою артисткою України Раїсою Мороз та Оленою Цишко, набувають свого незамінного значення й органічності.
Взагалі-то, не новий у нашій драматургії прийом «олюднення» тварин спрацьовує у п’єсі Марії Ладо надзвичайно точно. Адже ніщо так не переконує, як погляд на себе збоку, або, як кажуть, очима інших. І, вдало оминаючи менторські повчання, автор п’єси, а за нею і режисер-постановник, і художник, і актори, точними мазками малюють нам — нас, людей із захеканого будення, із тупої гонитви за наживою, із вигаданими, а не природою даними цінностями, що є вкрай хибними, руйнівними, із парадоксальними часом висновками й нежиттєздатними схемами-моралями.
Петро Бойко, людина надзвичайно чутлива до духовних коливань соціуму, намагається всіма доступними засобами повертати обличчя людей саме до вічних цінностей і нетлінних основ буття. І сценічно «переказана», навіть трохи гротескована та зіронізована банальна життєва ситуація набуває у його трактуванні справді шекспірівських пристрастей. І той запал, із яким «олюднені» тварини намагаються захистити нове, ще не народжене життя, їхні думки і ставлення до всього сущого, врешті-решт, переломний, кульмінаційний момент, коли вдається подолати одвічне прагнення «двоногих» до наживи та власних, збудованих на зиску, життєвих стереотипів, не може не передатися залу, торкнутися його душевних струн і знайти в ньому однодумця й прихильника. І те, що поступово глядач стає на бік «священної боротьби» за правду і силу життя, органічно співіснує у вигадано-заданій ситуації, що нагадує, швидше, казковий мотив, те, як він реагує на точні афористичні репліки персонажів, як, зі сльозами на очах, вітає фінальну сцену, ще і ще раз переконує у правильності обраної лінії як режисером, так і театром узагалі.
Можна багато говорити про вдале сценічне трактування п’єси, яке, між іншим, базується на добрій школі російського театру, аналізуючи точно виписані головні і другорядні плани, але, напевне, найкращим результатом усіє цієї роботи є те, що виставу дивишся на одному подиху. І, поступово прийнявши правила гри, запропоновані режисером, втягуєшся у розв’язання драматичної колізії повністю й остаточно.
Чудовий ансамбль акторів — не можна не згадати і блискучого втілення на сцені неоднозначної, такої, що переходить від комізму до драматизму, ролі сусіда (Віктор Черненко), і виразної гри Анатолія Соколова (господар), і Лідії Гашинської (дружина господаря), і Олени Кошевої — (доньки) та Павла Гончарова (сина сусіди ) — зумів передати «просту історію», що чимось нагадує «Ромео і Джульєтту» нашого часу, хіба що з доповненням «незапланована вагітність юної леді» із наростанням напруги й емоційного забарвлення.
Хотілося б відзначити і дієву роль музичного оформлення прем’єри, здійсненого Петром Бойком. Залишаючись в окремих епізодах сам на сам із цим ненав’язливим мелодійним «героєм», встигаєш перенести бачене на сцені у відповідному ракурсі на власне життя, щось осмислити, пригадати, зіставити. А це вже — велика удача авторів.
«Це ваш театр!» — у стилі рекламного слогану стверджує програмка прем’єри.
Це — наш театр. У чому й підписуюся із великим задоволенням.