Захід є Захід. Він завжди полюбляв показати гонор перед Сходом. От і на нараді директорів театрів Західного регіону країни, яка відбулася нещодавно у Чернівцях (до речі, вперше), тема «ми — вони» стала другою за значимістю. Провідною, зрозуміло, була проблема фінансів. Точніше, їх хронічна нестача.
У Чернівецькому обласному музично-драматичному театрі ім. Кобилянської є так звана кімната цісаря Франца Йосифа. За легендою, яку чернівчани свято бережуть, австрійський монарх відпочивав під час антрактів на її оксамитових диванах. Лише йому дозволялося тут палити. А от пити начебто можна всім. Саме до цієї кімнати гостинні господарі запросили учасників на легкий фуршет перед початком наради. Піднімаючи келих за зустріч і запрошуючи колег до дружньої розмови, народний артист України, голова міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів і художній керівник Львівського національного театру ім. Заньковецької Федір Стригун згадав слова незабутнього Івана Миколайчука, що їх той завжди промовляв за такої нагоди: «Горілка, може, нам поможе!»
Справді, збагнути на тверезу голову, чому периферійні театри опинилися у прірві злиднів, досить важко. Шалені і тотальні податки, безліч усіляких зборів, відрахувань, якими держава обіклала театральні колективи, прирівнявши їх до промисловців і підприємців, забирають майже усі кошти, які щастить заробити. (В Рівному місцеві чиновники навіть змушують сплачувати земельний податок, підрахувавши, що якби на місці театру посіяти горох, а потім продати, то можна виручити купу грошей: щомісяця мали б по дві тисячі гривень. Ото хай театр, мовляв, їх і відшкодовує.) На постановочні витрати залишаються крихти. Про якісь прибутки говорити взагалі зайве. Розраховувати ж доводиться тільки на себе. Оскільки театри давно вже забули, що таке держзамовлення на виставу (була колись така форма взаємин влади з культурою) і централізовані асигнування з міністерських фондів, які дозволяли колись більш-менш вільно дихати і творити. Світлі сподівання на спонсорів з когорти нових українців (як, втім, і старої діаспори) давно зникли без сліду, немов привид батька Гамлета.
На все це директори театрів скаржилися один одному, а заразом представникові Міністерства культури, голові його репертуарно-редакційної колегії панові Василеві Нєволову з надією, що він переповість почуте вищому начальству, а воно у свою чергу, перейнявшись бідами служителів провінційної Мельпомени, зробить усе можливе для їхнього якщо не процвітання, то принаймні пристойного життя. Пан Нєволов запевнив директорів, що міністерство усі ці біди знає і навіть намагається їх усунути за допомогою солідного пакету законів і нормативних актів про культуру загалом і театр зокрема. Деякі з цих законів ще поки визрівають в чиновницьких головах, решта уже готуються до першого читання. Є й такі, що незабаром наберуть чинності і, зокрема, трохи збільшать убогу акторську зарплатню (від чого вона, втім, все одно не перевищить навіть прожиткового мінімуму). А також упорядкують нарешті гастрольну діяльність в країні, поставивши в рівні фінансові умови гастролерів, так би мовити, усіх форм власності. Навіть тих, хто сьогодні непогано себе почуває завдяки фіксованому податку, який планується ліквідувати.
Поки писані і неписані закони почнуть діяти (ще невідомо, чи буде з них велика користь), директори вирішили не чекати манни небесної, а самим визначити реальні шляхи наповнення театральних кас. Найефективніший із них — ті ж самі гастролі. Але як свідчить невтішний досвід, тут є свої підводні рифи, об які вщент розбиваються найшляхетніші прагнення. Наприклад, замість того, щоб всіляко сприяти обміну культурними надбаннями і дати можливість глядачеві переглянути нові вистави (а сьогодні репертуарні афіші в переважній більшості міст не вирізняються розмаїттям ні щодо жанрів, ні стосовно майстерності), адміністрації деяких театрів заламують своїм колегам по цеху непомірну орендну плату, ще й вимагають гроші наперед. Так, дирекції Дрогобицького театру, який щойно повернувся з гастролей містами Центральної і Східної України, довелося позичати кілька тисяч, щоб сплатити за зал, а фактично за право виступити на вінницькій сцені. Але це ще нічого, порівняно з тим, що вислуховували заньківчани в Полтаві і в Запоріжжі, де їм у вічі заявляли, що тут їхні націоналістичні вистави не потрібні.
«Цей Схід — якесь тихе болото, — скрушно зітхали західні директори. — Сам нікуди не їздить, й інших до себе не пускає. Краще будемо обмінюватись виставами між собою, сплачуючи один одному не оренду, а певний відсоток від касового збору». Безперечно, це вигідно всім, найперше глядачеві. Адже щоб отримати від гастролей не лише творче задоволення, а й живі гроші, театри дбатимуть про якість привезених вистав.
Проте, якщо подивитися на ситуацію тверезо, без істеричних плачів за колишнім щедрим державним фінансуванням (за яке доводилося розплачуватись «датськими» виставами й інсценівками бестселерів партійних вождів), саме нестача хороших постановок, здатних привернути глядача і змусити його стати в чергу до каси, і є чи не основною причиною сьогоднішньої фінансової скрути провінційних театрів. І скільки б не нарікали їхні художні керівники й головні режисери на байдужість влади до театральних проблем (на відміну від футбольних) і на низькі, на їхню думку, естетичні уподобання суспільства, не спроможного збагнути і належно оцінити високі задуми творчої особистості, правди ніде діти: гастролі сильних сценічних колективів завжди збирають аншлаг. Тому директори театрів (які є, по суті, менеджерами, адже мета їхня — продати виставу), прекрасно усвідомлюють, хоча й дуже обережно висловлюють цю думку вголос: театрам заважають не так чиновники і податки (їх, врешті, не позбутися і не уникнути), як бездарні й амбітні режисери зі своїми «сіренькими» виставами, які ніхто не хоче купувати.
Певно, невипадково Федір Стригун (чиє головування на нараді директорів здавалося трохи дивним) кілька разів упродовж розмови побіжно запитував: а чи так це важливо — взяти касу за всяку ціну? Для багатьох театральних діячів, особливо старшого покоління (а саме його представники заправляють сьогодні театральними справами в країні), «касова» вистава є синонімом ширвжитку. За радянських часів із його сумнозвісним держзамовленням (за яким і досі, виявляється, проливаються гіркі сльози), врешті, так воно і було. Але часи змінилися. Сьогодні чи не єдиним замовником є глядач, якого на полову вже не купиш і в колону на колективний перегляд не заженеш. Ціна театральної каси поступово стає тим, чим і має бути, — мірилом мистецької цінності вистави. Незаперечну істину, що тільки багатий на таланти театр може бути багатим фінансово, доводить, приміром, своєю діяльністю директор Тернопільського музично-драматичого театру ім. Шевченка Михайло Форгель, якого вважають одним із найуспішніших директорів, принаймні, у західних областях. Секрет успіху простий — пану Форгелю є що запропонувати глядачеві.
Перша нарада директорів театрів Західного регіону закінчилася тим, чим і почалася — традиційним фуршетом, який закріпив усі висловлені на ній слушні думки і сподівання на те, що саме директори, може, й поможуть театрам позбутися нарешті і матеріальних злиднів, і творчих криз.