Одного зимового дня 1910 року у дворі будинку за адресою Хрещатик, 54 коїлося щось дуже дивне. Там, серед натовпу здивованих мешканців, стояв бідно одягнений хлопчина і натхненно ліпив зі снігу... Льва Толстого. Фотограф Гальперін, який жив по сусідству, на щастя, зняв цю подію, і вона потрапила на шпальти київських газет. На певний час обдарований хлопчик привернув увагу читацької публіки. Фотографія з його зображенням біля скульптури «снігового діда» Толстого потрапила навіть у Ясну Поляну як одне з незвичних свідчень популярності великого письменника.
«Вундеркінда» звали Марк Епштейн. Він народився 19 лютого 1899 року в родині бідного єврея-кравця. Завдяки таланту скульптора, що так несподівано і яскраво проявився, його 1911 року було зараховано до Київського художнього училища. Бідність важко пригнічувала хлопця в роки навчання. Через невчасну оплату Марк неодноразово був на межі відрахування. До цього додалася хвороба — вроджений порок серця. Але, попри все, 1918 року він скінчив скульптурне відділення.
Одне зі свідчень глибини обдарування митця — рання творча зрілість. Ще студентом Марк формувався як цілком самостійний та самобутній митець. Будь-яке стилістичне запозичення, побувавши у його творчій «кухні», ставало органічною частиною власного стилю. У 1915—1916 рр. він переживає періоди захоплення імпресіонізмом і модернізмом. Але для Марка це не більше ніж освоєння техніки і напрацювання майстерності. Розум сімнадцятирічного скульптора цікавить зовсім інше. У щоденнику художника Соломона Нікітіна є такий запис: «Літо 1916 року... Безладдя. Самітність. Шукаємо свій шлях. Гольдфейн, Ельман, Рибак, Епштейн і Пайлес». Перші результати цих пошуків продемонстровано взимку того ж таки 1916 року на виставці молодих митців Києва. Твори групи єврейських художників об’єднувала незвична манера виконання. Це була перша спроба створення національного стилю в мистецтві. У рецензії на виставку відомий мистецтвознавець Яків Тугенхольд, зокрема, писав: «Епштейн — відмінний рисувальник і стиліст... У його графіці багато соковитості і чіткості — недарма він добрий скульптор, який монументально відчуває форму».
У квітні 1918 року в Києві засновано позапартійну орга-нізацію Культур-Ліга, що ставила за мету відродження єврейської культури. Культур-Ліга об’єднувала низку секцій, у тому числі і секцію мистецтва. Діяльність митців, які утворили секцію, стала кульмінацією розвитку «єврейського стилю». Одним із них був Марк Епштейн.
Початок творчого шляху Епштейна був таким же бурхливим, як і сам час. Дев’ятнадцятирічний, нарівні з досвідченими художниками, він стає одним з основоположників національної школи в мистецтві авангарду 20-х років. З 1919 року Марк очолив художню студію, створену при секції мистецтва. Коло його творчих інтересів і стилістичне розмаїття творів настільки широкі, що іноді важко уявити, що все це створила одна людина впродовж дуже короткого часу. З його майстерні виходять твори у стилі кубізму, кубофутуризму, конструктивізму.
1921 року автономне існування Культур-Ліги скінчилося. На чолі ліги було поставлено радянських чиновників. «Обрадянення» організації викликало різкий відплив інтелігенції, котра становила її кістяк. Частина подалася в еміграцію, решта — до Москви, ближче до центру. Епштейн був одним із небагатьох, хто залишився в Києві. Тоді як його колишні колеги по Культур-Лізі кожен по- своєму призвичаювалися до вимог радянського мистецтва, він продовжував сповідувати у своїй творчості старі принципи. Попри дедалі жорсткіші умови роботи, період із 1922 по 1930 р. виявився для нього найбільш плідним. Працюючи і далі в авангардистській манері, він починає створювати реалістичні твори, що вирізнялися монументальністю та певною ваговитістю, характерною для архаїчної скульптури. Серед робіт цього періоду портрети таких діячів єврейської культури, як Шолом-Алейхем, Кунін, численні скульптури і барельєфи людей із народу. Характерна повна відсутність «ідеологічного гриму» у зображеннях його героїв, або так званого класового підходу. В зовнішності людини з народу, яка стала головним героєм радянського мистецтва, Епштейн підкреслює міцний кістяк, присадкуватість, дужі кінцівки, ніби даючи зрозуміти, що робітник, селянин, жінка-мати — це перед-усім уособлення фундаменту суспільства, так би мовити, його грунт. Повною мірою ця якість проявилася у великій графічній серії, що зображує побут євреїв-хліборобів, виселених радянською владою на цілинні землі півдня України. Його герої, котрі боролися за виживання в найтяжких умовах, разюче відрізнялися від своїх ідеологізованих побратимів із пропагандистських агі-ток.
У ті роки Епштейн працює як ілюстратор книг і часописів на ідиш, оформляє низку вистав Державного єврейського театру (Госета) і театру Кунст-Вінкл. 1924 року очолювану Епштейном художню студію було перейменовано на єврейську художньо-промислову школу і передано у відання Наркомпросу. Однак Еп-штейн залишався її незмінним директором аж до закриття школи 1931 року.
Учениця Епштейна Раїса Марголіна згадувала про трепет і навіть страх, які навіювала студійцям присутність учителя. Таку реакцію викликала аж ніяк не суворість поводження, порядки в школі були дуже ліберальні. Це пояснювалося самим складом особистості Марка Ісайовича. У свої неповні 30 років він був уже визнаним метром, професором і здавався учням ледь не дідом. Раїса Гаврилівна запам’ятала кумедну сценку, що характеризує темперамент Епштейна: він у своєму кабінеті возсідає за директорським столом, незворушно гортаючи якісь папери, а навколо нього гасає, вигукуючи і жестикулюючи, його дружина — «фарбована лахудра», як не зовсім шанобливо прозвали її учні.
1932 року постановою ЦК партії «Про перебудову літературно-художніх організацій» одним ударом було ліквідовано всі художні об’єднання й угруповання. Спільна доля спіткала київську Культур-Лігу і єврейську художньо- промислову школу. Більше Епштейна в Києві нічого не тримало, і він того ж 1932 року переїжджає до Москви. Тавро «формаліста» вже встигло міцно приклеїтися до Епштейна. Не дивно, що до кінця своїх днів він залишався на других ролях, так і не ставши «своїм».
Роботи, створені після 1932 року, нічим видатним не вирізняються. Колишній «вундеркінд», один з адептів «єврейського стилю» у мистецтві, майстер, який блискуче засвоїв стилістику головних європейських художніх шкіл, перетворився на одного з ре-місників, які тиражували па-м’ятники та монументи, відповідно до радянської іконографії.
У Москві Епштейн пережив найважчі роки свого життя. Втративши можливість реалізуватися як художник, він також виявився геть незахищеним перед хамством і бюрократизмом, культивованими в Радянському Союзі. Повернувшись з евакуації, свою квартиру на Великій Полянці знайшов зайнятою. Тоді ж помирає його дружина. Бездомний скульптор змушений тулитися на розкладачці в друзів- художників у комуналці, де тоді мешкало 18 чоловік. Дедалі частіше дає про себе знати серце.
Під час одного із загострень хвороби молодий заповзятливий скульптор, «підселений» у майстерню Епштейна, захопив усю площу, а господаря, фактично, виставив на вулицю. Останній притулок для роботи Марк Ісайович знайшов у себе вдома, організувавши вечірню студію.
Смерть підстерегла Епштейна в його квартирі 19 серпня 1949 року після обговорення на художній раді однієї з його робіт.
Доля Марка Ісайовича Епштейна трагічно типова для митців, які пройшли школу авангарду і не вписалися в рамки нормативного мистецтва.