У Росії вийшла прикметна культурологічна студія: Дина Хапаева. Готическое общество: морфология кошмара (Москва: Новое литературное обозрение, 2007). Авторка переконує, що для нинішнього стану російського суспільства характерна «принципиальная невозможность отличить добро от зла… Полное отсутствие консенсуса по поводу морали — такова основа российской готической морали».
За магічний кристал, крізь який проступають обриси цієї готичної моралі, історикові і соціологу Д.Хапаєвій править сучасне російське фентезі. «Какие моральные нормы могут регулировать поведение дракона, нечисти, оборотней, иных? Очевидно, что они должны отличаться от прежних — человеческих, — розмірковує вона. — И они отличаются. Но только не тем, что они вымышленные, фантастичные, не имеющие отношения к действительности. Как раз наоборот, формирующиеся моральные представления внимательно списаны авторами фэнтези с современного российского общества… Ни Лукьяненко, ни Панов, ни другие их собратья по цеху не в состоянии осмыслить их, опираясь на собственную, оригинальную философскую или этическую систему. Но они в состоянии их точно копировать, давая тем самым ценнейший материал для анализа готической морали… Уберите из текстов Лукьяненко или Панова вампиров, ведьмаков, колдовство, «инферно» и т.д., замените их просто на ментов, бандитов и их жертв, и вы увидите — повествование… окажется полным повторением, тавтологией действительности».
Утім, пані Хапаєва припускає, що не тільки фентезі відбиває сформульований нею феномен. Та й сама ця новітня пошесть — не лише російська (на схожі висновки наштовхує, наприклад, читання французів М.Уельбека і Ф.Беґбеде). Наш Олесь Ульяненко не пише фентезі, проте так само «точно копіює» дійсність, «даючи найцінніший матеріал для аналізу готичної моралі». Власне — її української модифікації.
«Готизацію» мас і «гетоїзацію» мислячої меншини «досліджує» не сам О.Ульяненко. Ось роман Тараса Антиповича «Мізерія» (К.: Нора-Друк, 2007), де так само маємо справу з наслідками інформаційно-рекламного отруєння. «Єдине призначення інформації — тримати людину у вічному неспокої, відволікати її від будь-яких спроб самозаглиблення… Поки людина жує Інфу, вона заколисана і контрольована, як дитина. Вона перебуває не в собі, а десь ніби ззовні. Вона не приходить до тями», — розмірковує Антиповичів персонаж і аж раптом доходить несподіваного, на перший погляд, висновку: «Без Інфи і тероризм зникне як явище».
Дивного ж насправді мало, бо «діяльність» Ульяненкової Серафими — це, власне, і є тероризм. Та й «диспозиція» обох романів, попри виразну стильову відмінність, має багато спільного. «Ілюзії» Ульяненка корелюють із «людожерством у різноманітних комерційних формах» у Антиповича. Результатом, за спостереженнями обох авторів, є розшарування людства: перші — це ті, що без «ініціативи й волі», існують із «присмаком щасливого ідіотизму»; другі — «горгульї», котрі «ідуть уперед по життю завдяки забуванню». Від обох текстів «пахне екзистенцією іншої якості» (процесом «готичної» ферментизації?), й лише поодинокі «білі ворони» з «відсутністю драйву і правильного життєвого наголосу… поринають на дно пам’яті в пошуках перлини сталого сенсу».
Але на відміну від Ульяненка, для якого перспектива гето «поза зоною» є однозначною поразкою, Антиповичеві персонажі залюбки облаштовують собі неотрадиціоналітську резервацію. «Мізерія» також завершується гепі-ендом: головний персонаж «вийшов надвір і остовпів перед лицем повного місяця. Ласкаве світло мацало землю, як ерогенну зону»; він повернувся до хати і «врочисто зняв штани: — Є ідея любові втрьох…». Таке-от «антиготичне» щеплення вакциною прадавніх моральних засад.
Щойно Тарас Антипович випустив нову книжку (Тіло і доля.— К.: Факт, 2008), де зосередився на локальній проблемі «рекламного тоталітаризму» — диктатурі тіла. Це також дискурсний мейнстрим — як там в Уельбека: «Все мы телесны, мы состоим прежде всего, главным образом и почти исключительно из тела, и большинство наших рациональных и моральных понятий на самом деле объясняются состоянием наших тел… Молодость, красота, сила: критерии у физической любви ровно те же, что у нацизма».
На відміну від попередньої, ця Антиповичева книжка є радше «паузною», коли автор іще не готовий до узагальнень, а його персонажі губляться перед тим, що «так складно допетрати, яка випадковість не є випадковістю». Проте їй, як і попередній, притаманне почуття засадничо недемонстративного, але напрочуд органічного гумору («просто ти летіла чайкою зигзицею, але довбанулась об турнікети жизні»), якого так не вистачає прозі Ульяненка.
* * *
Оглядаючи «антиготичні» романи, не оминути й дебюту Михайла Бриниха «Електронний пластилін» (К.: Факт, 2007). Таки дебюту, бо опублікований у журналі «Кур’єр Кривбасу» за 2001 рік його текст «Реальна ніжність вирваного серця» безнадійно загруз у трясовині багатослів’я, диктаті пубертатної пам’яті, ідіоматичній анемії і був схожий на обов’язкову програму фігурного катання з її штучною зосередженістю на рухах. Та разом із тим там уже все було закладено «для подальшого нагнітання і розвитку» — як ми й пересвідчилися в «Електронному пластиліні», де автор уже не вуаєрист, а таки деміурґ, і по-дорослому переймається тим самим, що й Фредерік Беґбеде у своїх «99 франках»: «Как сделать, чтобы проснуться, если не спишь?!».
«Світ тримається на задоволенні, а не на грошах, еге ж?» — питається Бриних. І Беґбеде йому відповідає: «Удовольствие имеет одно важное достоинство: в отличие от счастья, оно существует». І тут ми втрапляємо до колії, пробитої Ульяненковими «ілюзіями», — і бачимо на узбіччі «пропадюг зі скошеними лобами» (О.Ульяненко) та «людей, які просочуються крізь моє життя, залишаючи в свідомості лише слиз і спогад про стосунки, яких краще уникати» (М.Бриних). Ульяненкова «відсутність ініціативи й волі» та Антиповичів «присмак щасливого ідіотизму» позначаються у Бриниха як «значні нашарування ліні в організмі». І тут, на відміну від колег, М.Бриних називає «конкретного винуватця» сучасної «готизації» — захланний конформізм продуцентів ілюзій (це той самий уельбеківсько-беґбедерівський «рекламістський мазохізм») — «спітніле від добробуту «на х... нада?».
«Да, без культури важко, а з нею — ще важче», — зітхає Бринихів персонаж парафразом з Чехова («чем культурнее, тем несчастнее»). Але таки вибирає, що важче.
* * *
Талановитий російський белетрист Дмітрій Биков, котрого також можна зарахувати до «антиготичного» дискурсу, написав: «С человеком делается только то, к чему он бессознательно стремится». Інша річ, хто копирсається в його підсвідомості й корегує устремління без згоди і відома…
* * *
«Ти б… б… бренд-менеджер! — гіршої образи Шюзанна не могла підшукати» (Т.Антипович).