Я живу на ножах із власною пам’яттю, але часом мені здається, ніби я достеменно знаю, для чого існують кордони.
Варто лише опинитися страшенно далеко звідси, де я тепер пишу ці рядки, — і не стільки у просторі, скільки в часі. Тобто варто собі уявити рік 1980-й, Радянську імперію в її (як самій їй тоді здавалося) розквіті і нас — п’ятьох студентів, двох хлопців і трьох дівчат. Того літа ми відбували свою студентську практику в Ужгороді, найзахіднішому з міст імперії, розташованому за Карпатами, якщо дивитися з північного сходу, тобто з Києва і Москви. До речі: як перший, так і друга були для нас того літа забороненими містами — в них готувалась Олімпіада, і присутність студентів була не цілком бажаною з огляду на можливі контакти з іноземцями.
Тому на практику ми потрапили до Ужгорода, і це було своєрідною географічною насмішкою: щоб уберегти від Заходу, рідна влада скерувала нас у найзахідніший свій закут, ближче до центральноєвропейських ландшафтів з виноградними пагорбами, зеленоводими річками і ратушевими вежами. Ужгород виявився прикордонним містом, у той же час вельми схожим на міста закордонні. У ньому навіть не вгадувалась, а цілком виразно проглядалася та сама амбівалентна транскарпатська культурна суміш, якої так і не вдалося затьмарити поверховим радянським антуражем (і макіяжем).
У місті Ужгороді курсував автобус № 5 (здається, я не помиляюся, хоч можу — відтоді я так більше й не побував у цьому місті). Але припустімо, що то був автобус № 5. Коли нам хотілося помріяти, ми сідали в нього десь у центрі міста й виходили на кінцевій. А кінцева була «Державний кордон СРСР». Це справді хвилювало, такого нам ще ніколи й ніде не доводилося переживати — міський автобусний рейс, що завершується перед самою лінією кордону, на самому краєчку велетенської імперії, «однієї шостої частини світового суходолу».
Ми виходили з автобуса і йшли уздовж шосе ще трохи далі вперед. По обидва боки від шосе ми бачили ріденький ліс, але навряд чи можна було пройти його убрід. Без сумніву, десь там, у невидимих місцях свого згущення, він був переораний і розділений загородженнями з колючого дроту. Зусібіч сюрчали коники, і вже неможливо було встановити, з чийого боку вони сюрчать. Як неможливо було визначити, чиї оводи липнуть до наших спітнілих сорочок. Попереду був шлаґбаум і радянський прикордонник, який походжав перед тим шлаґбаумом туди й назад упоперек шосе. Ми зупинялися метрів за десять від нього. Іноді ми з ним розмовляли. Іноді давали йому дві-три сигарети. Ми знали, що він нічого злого нам не зробить, бо з нами були дівчата, аж троє. Звісно, то був щоразу інший солдат. Хоч кожен із них дуже хотів сподобатися дівчатам.
Але там, за шлаґбаумом, було продовження шосе. Ліс — уже на їхньому, закордонному боці — здається, переходив у поля, а далі виднілися перші будиночки, сади і якась вежа, чи то ратушева, чи костельна. У це важко було повірити, але то була Чехословаччина. Вільна західноєвропейська країна. Ми дивилися в її бік, проти сонця затуляючи долонями очі, й уявляли собі, що котрогось разу зможемо побачити навіть Прагу або — коли особливо пощастить із повітряною прозорістю — навіть Рим.
Ні, ми не були ідіотами чи зомбі, ми розуміли, що в них також «розвинутий соціалізм», ми чудово знали про танки на їхніх вулицях у 1968-му, і ми були на боці їхньому, а не танків. Але ця близькість загалом невидимої лінії, ця межа, переступити яку було абсолютно неможливо (адже той солдат, напевно, відкрив би по нас вогонь, хоч як хотілося йому сподобатися нашим дівчатам), і ця напіврозмита в нагрітому колихкому повітрі непевна перспектива створювали особливий ефект досяжності недосяжного. Чи, може, навпаки — недосяжності досяжного?
Відтоді я, здається, знаю, навіщо взагалі існують кордони.
Нині, завершуючи цей геопоетичний цикл, я думаю про новий початок. При цій нагоді хочу подякувати за слово «геопоетика» — вперше я почув його 1998 року в Москві, і належало воно Ігореві Сиду. Півтора року тому я вибрав саме це слово — як цілком виразну альтернативу до слова «геополітика», що з усе відвертішою нахабністю вдиралося в наші долі, реалізуючи себе на рівні міжурядових угод, проектів, таємних і явних домовленостей, але не тільки. Остаточну крапку в усьому цьому продавлюванні «сфери впливів» мали поставити наші торішні вибори, внаслідок яких кордон, точніше західний державний кордон нашої країни, мусив перетворитися у Великий Запобіжний Мур, на повалення якого, поза сумнівом, укотре слід було б чекати упродовж кількох людських життів. Як сталося так, що цього не сталося, — залишиться однією з найпрекрасніших таємниць, яких мені довелося торкнутися упродовж мого дотеперішнього життя. І це — геопоетична таємниця.
Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що, хоч будь-які довготривалі і послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапляється неочікуване — вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьовує, дає збій.
Кілька тижнів тому помер Іван Павло ІІ — найбільший геопоет нашого часу. Саме він причетний до найбільших чудес останньої чверті століття, і передусім у тій частині світу, з якої походив сам, — рухомої і непевної субстанції «між Росією й Заходом», яку досі називають Центрально-Східною Європою. Що це було — енергетика віри, сила молитви, перехід метафори в метафізику?
Мені здається, він знав усе, він усе розчинив у собі і про все пам’ятав. Зокрема він завжди пам’ятав про нас — п’ятьох українських студентів, які влітку 1980 року так любили підходити майже впритул до межі і подовгу вдивлятися в те, що за нею, — припустимо, то було майбутнє.