Фестиваль німецького кіно пройшов у столиці і рушив далі — у регіони. У програмі було представлено картини Віма Вендерса, Фолькера Шльондорфа, Андреаса Дрезена, Ханса Вайнгартнера.
На моє запитання дворічної давнини знайомій москвичці-германістці, чим сьогодні живе сучасна література Німеччини і чи з’явилися в ній свої «пелевіни», я отримала смутний погляд, тривалу паузу і єдине слово — «стагнація». Скептицизм до гордих росіян не зупинив мене в пошуку: рік по тому поставила те ж запитання носію мови й аборигену з Гамбурга. Трохи подумавши, він назвав мені Гюнтера Грасса... Знаменитий європейський шістдесятник, чий «Бляшаний барабан» екранізував Фолькер Шльондорф, безумовно шедевральний, як і будь-який канський призер, але ж коли це було! Все одно що назвати сучасною українською музикою естрадний кітч Іво Бобула. Хоча й без нього наша сьогоднішня музика не обходиться. Так само, як і без режисера «Барабана» Фолькера Шльондорфа, чий останній фільм «Дев’ятий день» було показано в рамках фестивалю німецького кіно.
Перш ніж змальовувати зріз найкращих німецьких кінодослідів останніх років, слід зауважити, що розмах роботи Гете-Інституту вселяє повагу. Але що ще важливіше — фестиваль концептуальний. Три показані фільми (із усієї програми) — чисте прокатне масово-глядацьке кіно. Не те, що штампує Голлівуд, «рукодільне», забуте, але вкрай любиме простим обивателем. Тож панорамування в шести великих центрах, включаючи столичний, це вже спроба презентації альтернативи фільмам маскульту. Кіно, не мудро-повчальне й декларативно-піднесене (хоча і без Віма Вендерса в цій програмі не обійшлося), але зрозуміле обивателю. Те, що німці навчилися таке робити, стало відкриттям і для автора цих рядків.
До київського літа, яке підступає боязким кроком, відмінним бекграундом служив би фільм активіста німецького кіноруху Андреаса Дрезена «Літо в Берліні» (в оригіналі «Літо на балконі»). Класичний камершпіль, який розділив драматичну долю на дві історії двох подруг-сусідок, збалансований на тонкій трагікомічній грані. Самота — моторошний кошмар і для розлученої матері з розуміючим труднощі безробітного побуту сином, і для сексапільної соціальної працівниці, яка приходить доглядати за безпорадними стариками. Разом — вони сила. Порізно — алкоголічка і комічна шукачка великого кохання. Наскільки глибоко досліджував у «Персоні» психологію та гармонію жіночого дуету Бергман, настільки легко і з гумором представник «берлінської школи» соціалізував свій портрет двох німкень на грані нервового зриву. У результаті обидві акторки одержали статуетки «Срібного Х’юго» на Чиказькому МКФ, а Дрезен — Баварську кінопремію за режисуру, премію Ернста Любича та нагороди в шести номінаціях Німецької кіноакадемії.
У тій же кількості номінацій заявила про себе й інша лірико-абсурдна комедія — «Знайомство з Цукерами» — перша, як твердять релізи, з часів Другої світової війни, гумористична фреска німецько-єврейських стосунків. Зіткнення двох братів після смерті матері в процесі примирення, обов’язкового для одержання спадщини — неприкритий символ притирання пост-Західної і пост-Східної Німеччин. Німці, усе життя брендуючи своє кіно як гостро соціально-політичне, виявляється, можуть робити його з легкістю, завидною самому єврейському гумору. Взагалі, факт освоєння німецькими кіношниками водевільного жанру цікавий. Продажна вартість такої кінопродукції в умовах утраченого режисерами інтересу до чистоти жанру зростає в геометричній прогресії. І, здавалося б, як такий продукт міг з’явитися в надрах студії «Х-Filme» постмодерніста Тома Тиквера?
Цій студії радше підійшов би досвід дебютанта Ханса Вайнгартнера, котрий заявив свою картину «Вихователі» у конкурсній програмі Канського кінофесту-2004. Після 11-річної перерви то був німецький прорив. Утім, досить запрограмований, попри всю чарівність фільму. Романтизм, любовний флер і великі ідеї бунтівливої юності про світову рівність — базис німецької кінокласики. Відчуття дежа вю 1970-х неминуче, коли дивишся на те, як троє вродливих молодих людей грають у революцію і вільні стосунки. Саме тому найбільшу симпатію викликає їхній заручник-буржуа (Золота премія Німецької кіноакадемії за чоловічу роль другого плану Бергхарту Клауснеру), чий життєвий досвід підтверджує непорушний життєвий закон Зміни. Втім, фінальну фразу «Вихователів» — «деякі люди ніколи не змінюються» можна з повною підставою застосувати до Віма Вендерса і Фолькнера Шльондорфа.
Останні роботи метрів вносять сумну ноту у форум німецького кіно. І хоча, всупереч суб’єктивності очікування, «Дев’ятий день» Шльондорфа і «Земля достатку» Вендерса виявляються фільмами цілком адекватними, їхня соціальна ваговитість і антиритм сучасності робить свою нехитру справу — поступово виводячи навіть найбільш підготовленого глядача з залу. Вендерс узагалі останні років десять не втомлюється дивувати своєю занудністю. І якщо роуд-муві зразка 1974-го «Аліса в містах» чіпляла медитативністю викладу, її переспів у контексті шизофренуючої після 11 вересня Америки — «Земля достатку» — відпускає увагу на всі чотири боки. Щоправда, коли минають стартові півтори години перегляду, терпіння винагороджується тихим катарсисом розкатаного півгодинного фіналу. Але певне в цьому й особливість німецького кінодосвіду — мучити пафосом, щоб зрештою заграти на людській струні. Шкода тільки, що почути її поки можуть лише шість великих міст України.