У столиці підбито підсумки роботи Міжнародної режисерської лабораторії у жанрі малих театральних форм Small Theater Productions.
При перенесенні на театральні колізії слово "лабораторія" одразу ж навіває щось смішне, старовинне. Наприклад, історію-анекдот, пов'язану з українським коміком Миколою Яковченком. Колись він прийшов у гості до Юрія Шумського, а потім зник у його маленькій кімнаті, що служила "театральною лабораторією". Яковченка довго шукали, зрештою його знайшли під ліжком. Запитують: "Що це ви тут робите?" - "Так це ж лабораторія! Тому я й шукаю: де ж ті кляті пробірки?"
Що стосується недавньої київської "лабораторії" (тут без жартів), пробірок ніхто не шукав. І дослідів над людьми не проводили. Усе пройшло досить мирно й дружелюбно: приїхали режисери з Грузії, Франції, Азербайджану, РФ.
Патронами лабораторії виступили Національний театр оперети і Театр "Золоті Ворота". На їхніх малих майданчиках і розгорталися експерименти - ескізи можливих (майбутніх) спектаклів.
Уже те, що молоді люди приїхали до Києва з різних країн, - факт утішний і корисний для столиці як театрального центру.
Одним із помітних міжнародних персонажів лабораторного зібрання виявився не конкурсант, а гість і експерт - грузинський режисер Іраклій Гогія. Вітальна особистість, багато в чому мій однодумець. Розумний грузин, який сміливо говорить - про Саакашвілі, мудро - про Роберта Стуруа, дипломатично - про все інше.
У процесі спілкування з ним і в момент демонстрації відеофрагментів його грузинських постановок нарешті знайшов споріднену душу, яка теж упевнена, що… Одна з головних причин глобальної трагедії В.Шекспіра "Ромео і Джульєтта" - не тільки ворожнеча сімейств (у генеалогічних та історичних масштабах), а й конкретний фігурант криміналу - священик Лоренцо, втілення віри. Іраклій так і вибудовує свій спектакль: священик у нього - і провокатор, і подразник у love story. А дія розкручується в реверсному напрямку: від дискотеки-шабашу (де зустрічаються сучасні закохані) до старовинного склепу, де вони зустрічаються знову, але вже востаннє, під склепінням невблаганної вічності.
Іраклій стосовно подій на наших лабораторних майданчиках, був досить об'єктивним і добродушним. І тут ми знову зійшлися. Принцип відбору режисерів-претендентів на участь у фінальному лабораторному зібранні все-таки (насамперед) передбачав тематику (текстів), а не декларацію про режисерські наміри.
Втім, якщо тема хороша - теж непогано.
Був би, як мовиться, текст, а інтерпретатори завжди знайдуться.
Говорячи про інтерпретаторів - дітей різних народів, - не можна не відзначити досить толерантне їх ставлення до вибраних текстів. Не варто було очікувати від ввічливих людей радикальної контраверсійності, нестримного постдраматизму, навіженої провокативності.
Ні, ні і ще раз - ні. Тут усе чинно, шляхетно, місцями - зі смаком.
Ніхто з них не поривався з шаблею наголо довбати старі шафи в розорених маєтках, у вишневих садах. Ну й не треба.
Київський режисер Юлія Мороз (студентка 5 курсу КНУКіМ) запропонувала ескіз на основі матеріалу, давно знайомого киянам-театралам. Це твір Едни Мазія "Ігри на задньому дворі". Не один рік він значиться в репертуарі Російської драми. Але нічого порівнювати не збираюся. А віддам належне Юлії, як дівчині самостійній, схильній до хвацького монтажу міні-атракціонів на міні-майданчику.
Проблематику свого ескізу вона піднесла, мабуть, усе ж таки провокативно. Як проблему "культури зґвалтування". Можливо, це справді цікава проблема, яка чинно вмостилася в одному ряду зі схожими - "культура вбивства", "культура рекету", "культура єврейського погрому". Всім тим, що за "межею" культури - як такої.
Мороз точна у виборі сценічних типажів, якими правильно наповнила ескіз. Півгодини без перепочину неї грають світло, колір, чорний кабінет. І молоді актори. Оскільки ескіз - ще не спектакль (а лише заявка), то й гамбурзький рахунок недоречний.
Тут доречно виявити особливості або хоча б проблиски індивідуального режисерського почерку. І мені здається - сильний темперамент дівчини з часом "відформатує" її ж сценічний стиль. Принаймні глядачеві буде не нудно на спектаклях, які вона поставить згодом.
Цю ж малу сцену "Золотих Воріт" дорогий гість із Франції, молодий режисер Жюль Одрі трохи розгорнув, посадивши глядачів не в партерчику, а вздовж стінок самої сцени. Для дослідів на українському полі мсьє Жюль вибрав сучасну п'єсу "Страждаючі" (іспанський автор Антоніо Аламо). Це розповідь про останні дні Й.Сталіна, що якось зібрав своїх друзів-упирів на банкет, а потому - тирана знайшли непритомним. Не допоміг навіть історичний вигук: "Хрустальов, машину!"
Ескіз француза, на мій смак, стильний і обміркований. Він використовує не тільки матриці бородатого сталінського кітчу, а й елементи шоу-бізнесу ХХ ст. "Друзі" тирана (Булганін, Маленков, Берія, Хрущов і навіть нещасний композитор Прокоф'єв укупі зі своїм контрабасом) - представлені режисером трохи обкуреними гутаперчевими хлопчиками-мажорами. У стильних краватках і завужених штанцях - вони ніби учасники заходів категорії stand-up comedy.
Тому що тут комедія в гостях у моторошного трагіка ХХ ст. (Йосипа Віссаріоновича).
Француз, мабуть, дав артистам точні вказівки. І за півгодини кожен із цих stand-up-мажорів явився досить самобутнім. Зі своїми властивостями й проявами відтінків характерності. Вони зійшлися. На одному корпоративі. Лиходій Сталін і його раболіпна, підла молода команда.
Тільки, звісно, це не сходка історичних привидів у Хеловін, а вільна гра на тему неминучості й безперервності тоталітарних комплексів - у будь-яку епоху. Навіть у нашу (звичайно). Тобто в епоху тотального й тоталітарного comedy club.
Хлопці-актори вміло танцюють, гарцюють: на майданчику, на столі. Їхні партії в пекельному ансамблі - то несміливі, то лицемірні, то підкреслено підступні. Соло-параноїк-тиран. І режисерам хороших київських театрів (такі ще залишилися) годилося б звернути увагу на молодого актора Івана Шарана (Сталін), виконавця з печаттю лицедійської таємниці (хоча він ще й молодий).
Полеміку в рамках лабораторії викликав ескіз режисера з Краснодара Олександра Ніколаєва - "Нечиста сила", за мотивами казок В. Короліва-Старого. Інтелігентний режисер, чимось схожий на шляхетних героїв картин І.Хейфіца, начитавшись цих казок на ніч, очевидно, довго й болісно шукав сценічне рішення для півгодинного ескізу.
Пошук привів до знаків і символів вітчизняних естрадних концертів у пластмасових вінках і з такими самими пластмасовими деревами по периметру сцени. Власне кажучи, це добре знайома всім нам продукція, відображення якої часто можна бачити в масових видовищах КНУКіМ...
Але тут я затулю рот долонею! Тому що КНУКіМ (тепер, у Києві) - щось на кшталт Школи-студії МХАТ (періоду В.Сахновського) - судячи з кількості активних і всюдисущих (і, до речі, обдарованих) режисерів-випускників.
Тому досвід п. Ніколаєва - чи то пародія на наші штампи й старі форми, чи то сама по собі стара форма, куди не влили свіжого режисерського змісту?
Ірада Гєзалова (Азербайджан) прикрасила дощовий день лабораторних пошуків подорожжю у підвали підсвідомості М.Гоголя. Вона взяла за основу для свого ескізу "Старосвітських поміщиків", а місцем дії вибрала неглибокий андеграунд центру ім.І.Козловського (на Хрещатику).
Слід зазначити, що партії скрипок у цьому півгодинному етюді - Афанасія Івановича і Пульхерії Іванівни - виконані солістами Національного театру оперети (а не, скажімо, Національного театру ім. І.Франка). Кирило Басковський і Оксана Прасолова тим часом показали себе цікавими драматичними артистами. Гоголь не опирався їхньому напорові й емоційності. Обоє грали тему споріднених душ, що здригнулися в якийсь момент перед неминучістю земної розлуки. І ці дві бентежні душі вели за собою лабіринтами підвалу зграйку глядачів-свідків. Перетворювали камерну сповідальну історію Гоголя на подобу "ток-шоу", коли біль і любов двох людей - "все на виду, все на беду, все в этой роли одинокой" (як писала з іншого приводу Б.Ахмадуліна).
Ірада Гєзалова використала для цього ескізу технологію квест-проекту, тобто вистави-подорожі холодними лабіринтами чужої нетлінної пристрасті. Свідок якої - глядач. Тіснота простору і навіть його температурні особливості якось згуртували зграйку свідків, що спостерігали за імпульсивними рухами гоголівських поміщиків і ловили відлуння їхніх голосів, які танули в гулких коридорах
андеграунда.
Уся ця режисерська радість, тобто витівки молодих, не мине марно. А буде продовження відразу у двох театрах. "Золоті Ворота" візьмуть в оборот і досвід француза про сталінських соратників, і єврейську історію про "культуру зґвалтування". А в царстві оперети (одним із плацдармів якої є центр І.Козловського) стане на одну камерну історію більше - тут обіцяють прописати гоголівських поміщиків із "Пульхафонії". Отож усе зійшлося: лабораторія провела свої досліди.