5 грудня, напередодні Дня Збройних сил України, на екрани виходить фільм "Чорний ворон" за однойменним романом Василя Шкляра.
Режисер стрічки - Тарас Ткаченко, у ролях - Тарас Цимбалюк, Павло Москаль, Андрій Мостренко, Олексій Тритенко, Азізбек Абдурашидов, Аліна Коваленко, Наталя Сумська, Ксенія Данилова, Віктор Жданов.
Про актуальність цієї стрічки сьогодні писати зайве; культовий роман сучасного вітчизняного класика, безперечно, вартий перенесення на екран; багатообіцяюче звучить і ім'я постановника - талановитого Тараса Ткаченка.
Справді, маємо ефектний костюмований пригодницький фільм патріотичного (навіть підкреслено патріотичного) змісту. Після перегляду якого, втім, у душу глядача закрадаються питання, вочевидь не передбачені ні автором першоджерела, ні постановником.
І йдеться навіть не про кінематографічні вади. Вони, звісно, є (куди без них?): від одномірного й одноманітного рішення більшості образів (та відповідного виконання акторами, яким особливо нічого грати) - до не дуже вдалих сюжетних ходів. Утім, більше хочеться згадати те, що вдалося значно краще: сцену бою в лісі, з летючими кіньми, блиском шаблі на передньому плані та розгорненим прапором "Воля або смерть!"; чи завершальний план з чорними вершниками на білому снігу, що під "Веселі, брате, часи настали" "Океану Ельзи" їдуть удалечінь; чи костюми, стіни старого монастиря, або ефектні (знову ж таки!) великі плани "двохсотлітнього" мудрого крука…
Як видно вже з цього короткого переліку, і героїки у фільмі достатньо, і певний символізм є, і антураж відповідний. І жанр, і літературна основа, і, зрештою, сама історія задають подачу оповіді про Чорного ворона: ідеологічно чорно-біла, з героїчними "нашими" і лютим до пародійності ворогом. Які питання тут ще можуть виникати?
А це, хоч би як парадоксально, - чи варте воно того? Історія, що мала бути сагою про шляхетну нерівну боротьбу за волю, постала як ланцюг насильств майже в дусі Тарантіно. Причому, абсурдно, але енкаведистські акції показані переважно як дії у відповідь чи на запобігання повстанським, а не навпаки. Правда, на початку фільму розкидано натяки на політику продрозкладки (чи то пак, мало відмінного від неї продподатку): відповідні гасла, мішки з зерном під охороною червоноармійців, розмова селян про те, що влада, поширюючи інформацію про голод на Поволжі, повністю ігнорує голод в Україні, нарешті - "політінформація" про "московських окупантів" (закадровий голос Василя Шкляра).
Але все це лишається на рівні натяків, ми ж "на власні очі" не бачимо ні самих хлібозаготівель, ні їх наслідків для населення. Зате бачимо відрубану голову червоноармійця на сідлі в холодноярівця, - і після цієї демонстрації звірств "нашої" сторони ненависть більшовиків до повстанців-"бандитів" стає вже по-людськи зрозумілою.
"Народна китайська мудрість", виголошена у фільмі ніби як філософське підкріплення селянської боротьби: якщо не хочеш програти - не починай війну, якщо хочеш перемогти - нападай першим. Герої керуються другою частиною цієї сентенції - хоча на практиці виходить так, що правильною для них виявляється перша. Тут мимоволі напрошуються паралелі з радянськими партизанами Другої світової ("Великої Вітчизняної") війни. Колись їхня військова репутація була непохитною, а всі операції, зокрема ті, що провокували каральні акції нацистів, сприймалися незаперечно; сьогодні ж дедалі частіше лунають сумніви з приводу того, чи вартувало, наприклад, вбивство німецького офіцера десятків, а то й сотень мирних життів, якими доводилося за це платити. Та сама думка навідувала й під час перегляду "Чорного ворона": тут майже немає акцій, що виправдали б затрачені зусилля і смерті. Фільм, здається, не так розповідає, за що боролися повстанці і чому протрималися так довго, як переймається питанням, для чого все це було і чому боротьбу не припинили раніше.
І, що головне: у цьому світі насильства немає "світлої" сторони. Не "правої", а саме "світлої". Відомо, звісно, що "шляхетних" воєн не існує, і навіть визвольні ведуться не в білих рукавичках, проте…
Перші кадри "Чорного ворона" - вже згадана відрубана голова на сідлі в повстанця, який наближається до символічного входу в Холодний Яр. Це умовна дерев'яна брама, "прикрашена" черепами і написом, що чекістам вхід заборонений. Такий собі повстанський кітч, який одразу задає сприйняття "республіки".
Після цього зауваження якогось чекіста про те, що "Холодний Яр - це пекло", сприймаєш, радше, як констатацію факту: це такий собі хтонічний простір, "царство смерті". І його жителі - не "лицарі волі", а месники, з усіма наслідками. Здається, автори дослухалися до критики стосовно вічного "чорно-білого" світу українського патріотичного кіно, з його сніжно-білими героями і пекельно чорними антигероями.
Проте до вирішення підійшли з іншого боку: не "олюднили" чекістів, а трохи демонізували повстанців: скажімо, в чому принципова різниця між Вовкулакою і Птіциним, крім того, що перший грає "за нас", а другий - проти, так і лишається незрозумілим. І навіть традиційно бездоганний (і тому маловиразний) герой не рятує ситуації.
Та все ж глядач може винести певні ідеологічні уроки, без яких у пропагандистському кіно ніяк. Повстанські "республіки" майбутнього не мали: не було в них для цього ресурсів - ні людських, ні матеріальних. Зате мала їх незалежна українська держава (неважливо, в якій формі - УНР, Гетьманату чи Директорії). Яка "сама себе звоювала" через особисті амбіції, некомпетентність і традиційний розбрат власної еліти. Сьогодні ситуація трохи краща, ніж сто років тому, але виклики надто схожі. Зберегти державу, фахівців, професійну армію, не допустити, щоб знову виникла потреба в "Холодних Ярах", - те завдання, яке мусимо вирішувати вже зараз.