На театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» у Херсоні чекають весь рік. Добра традиція починає давати плоди. Плануючи фестиваль, Олександр Кніга був захоплений ідеєю зробити Херсон театральним містом. Судячи з переповнених театральних залів, його вже можна вносити в перелік міст, котрі славляться театральними традиціями. Крім основної програми, власне спектаклів, свято буяє яскравими мистецькими подіями, в яких нинішнього року взяли участь 3000 чоловік. На годину був перекритий рух транспорту на головній вулиці Херсона. Мельпомена Таврійська вивела свою театральну гвардію на карнавальну процесію. Глядачі в очікуванні параду вишикувалися вздовж усієї вулиці й криками вітали артистичні колони, в яких вінценосна Катерина та граф Потьомкін дозволили йти поруч із собою феям і зайцям, ревізорам і бджілкам, мушкетерам і Міккі-Маусам. Тут-таки гордо крокували фантастичні персонажі на ходулях. Ніби розганяючи злих духів і благословляючи фестиваль на добро, розмахуючи величезними білосніжними крилами, рухався казковий Ангел.
Після церемоніально-офіційних частин відкриття фестивалю розпорядливий мажордом заклично проголосив: «Вуста зімкніть, очі розплющте!» І розпочалася основна частина— спектаклі. Їх за три дні фестивалю глядачі побачили вісім, плюс театральний капусник, що його за винахідливістю й дотепністю беззастережно можна вважати повноцінним спектаклем.
«Мельпомена Таврії» — фестиваль із жанровим визначенням, на ньому показують музичні спектаклі. У програмі нинішнього року закладений принцип відбору суворо не дотримувався, й у членів журі склалося враження, буцімто накреслилася тенденція відходу від початкових заяв. Ознайомлення з різними театральними творами без певної прив’язки також цікаве, загалом це і є завданням театральних форумів. Але дослідження у певній жанровій галузі мають свої незаперечні переваги і для професіоналів, і для глядачів. Цілком відповідали музичному статусу фестивалю кілька спектаклів. Щороку до «Мельпомени...» господарі — Херсонський театр ім. М.Куліша — готують прем’єру. Цього разу поставлено нестаріючу комедію «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка у сценічній редакції А.Канцедайла, який виступив і режисером. Чудово зроблено акцент на українському колориті сценографією І.Шулика. На солом’яній естраді розмістився живий оркестрик. Він і супроводжує чехарду комедійних ситуацій, закручену спритним Шельменком, попурі з українських мелодій. Виконавця цієї ролі А.Мельника відзначено дипломом фестивалю, таким же дипломом нагородили І.Шулика за «Сценографічне вирішення спектаклю». Образ денщика вирішено традиційно, хоча зі свіжими, живими інтонаціями й без надмірного комікування, яким зазвичай перенасичують цю благодатну для імпровізації роль. Любовна лінія відсувається ніби на другий план, а основним вийшло спілкування Шпака (В.Чорношкур) із дружиною (В.Дронова) й поміщиками, які привезли Прісіньці нареченого (А.Манойло). А головними дійовими особами несподівано стають бик і корова, зроблені з соломи в натуральну величину. На коліщатах, у стрічках і квіточках, вони підкоряються кожному, хто береться переміщати їх із місця на місце. Ці милі домашні тварини видаються певним уособленням безправності дівчини. Але, на щастя, кмітливість Шельменка й дурість старого Шпака допомогли закоханим поєднатися, і фігури солом’яних тварин стають ще одним приємним доповненням до ідилії українського села. Чутно, як на близькому ставку справжнім театральним хором виспівують жаби, задушевно ллється мелодія «Ніч яка місячна...»
Київський театр «Колесо» привіз на фестиваль водевіль «Справи минулі» австрійського драматурга XIX ст. Й.Нестроя. Режисер І.Кліщевська вибудовує яскраву театральну картину комедії ситуацій. Кожен персонаж, а їх четверо, має пластичну характеристику, у танцях знайдено належну міру поєднання традиційного звучання і сучасного трактування. Спірним можна назвати музичне рішення (В.Гронський), яке йде врозріз із суттю водевілю, що передбачає динаміку дії, ритм, запал, швидку зміну внутрішнього й зовнішнього станів персонажів.
Соковитий експеримент у музичному та драматичному прочитанні класики продемонстрували актори харківського «Театру-19». У спектаклі за М.Кулішем «Хулія славлю» (реж. І.Ладенко) молоді актори щосили використовують ексцентрику, буфонаду, пародію. У поєднанні з сучасними музичними ритмами те, що відбувається, здається ще абсурднішим, а паралельні лінії минулого й сучасного так зближуються, що інколи здаються однією лінією. Театр отримав диплом «За театральний експеримент».
Цілком відповідала жанру фестивалю робота київського театру «Сузір’я» — «Парнас дибки» (реж. І.Славінський). Цей акторський колектив уже вдруге приїжджає до Херсона, його полюбили й чекали нової зустрічі з нетерпінням. Надії глядачів справдилися: актори подарували зустріч зі справжнім, щирим мистецтвом. Спектакль одержав дипломи за акторський ансамбль, музичне вирішення, режисуру. Відчуття, почуття, настрої — як джазові імпровізації... Прискорене серцебиття, погляд і сміх, наївне кокетство та сльози. Як тонка повітряна в’язь музичних звуків, поетичних рядків, знайомих моментів минулого століття. Це — іронія нащадків, які озираються на події в «нашей юной, прекрасной стране». Маленький театрик «Кульгава доля», що сховався, як у шкатулці, у більшому Театрі «Сузір’я», змусив глядачів укотре здивуватися мистецтву, в якому можливо ось так усе «замісити», показати зріз історії.
Втілення ідей гуманізму й добра відзначено дипломом у спектаклі «Поминальна молитва» Г.Горіна Кримського російського драмтеатру ім. М.Горького (реж. А.Новіков). Музика тут була у вигляді вставних номерів, які, втім, не пов’язувалися органічно з подіями, що їх переживає сімейство молочника Тев’є. Образне сценографічне вирішення — зображення панорами села (худ. Ю.Суракевич), докладний виклад сюжету, бажання артистів бути якомога правдивішими в зображенні своїх персонажів, — усе це було в «Поминальній молитві», не було лише іскри співпереживання, торкання живих больових точок глядацької душі.
Про бажання людини уможливити мрію — спектакль «Безіменна зірка» М.Себастіану Театру драми і комедії ім. Н.Аронецької Придністровської Молдавської Республіки (реж. Т.Чіботару). Герої, котрі прагнуть до цього, безглузді й кумедні, актори гіперболізують почуття, пародіюють ситуації, і від такої невідповідності бажань і можливостей пронизливіше звучить тема їхнього прагнення щастя й досконалості. У спектаклі «Терцет» А.Форгача угорського Театру ім. Ш.Петефі міста Веспрем музичне оформлення вельми лаконічне. Його звуки чутно лише на початку спектаклю, далі розбиратися в непростій колізії дружина—коханка герою довелося без музики. Та й чи до музики в такій ситуації!
А ось у спектаклі «Нелегалка» (реж. О.Ігнатьєв) за п’єсою сучасного українського драматурга А.Крима Миколаївського українського театру драми і музичної комедії «шукали щастя» під музику. Ностальгійно-італійська «Фелічіта» контрастувала з нахабнуватими інтонаціями нашої Вєрки Сердючки: «Все будет хорошо! Я это знаю!» Впевненість суржик-леді була переконлива, але, напевно, все добре буде лише в неї, а в героїв сучасної мелодрами на україно-італійському матеріалі — навряд чи. У сучасних п’єсах закладено певну небезпеку плаского, однозначного зображення дійсності. Чи то автору непросто піднятися до узагальнень, досліджуючи сучасний матеріал, чи то режисерові складно втілювати все таке знайоме, бо «велике бачиться на відстані...», чи то глядачі погано асоціюють сьогоднішнє життя на сцені зі своїм же, що відбувається наяву. Ось такий ефект довелося спостерігати й у спектаклі «Нелегалка». А.Крим розповів історію молодої українки, котра поїхала на заробітки до Італії, там вона живе на утриманні італійця, який потай від дружини влаштував її жити й працювати до свого друга. Крім своїх безпосередніх інтересів, він переймається і проблемами друга, сподіваючись із допомогою вродливої українки вилікувати його від імпотенції. Потім пружина інтриги закручується круто — і кохання, і вбивство, і в’язниця. Автор, гостро переживаючи за все, що відбувається на територіях і нашої країни, і наших душ, виводить на «територію» п’єси всі насущні проблеми, додаючи їх до вічних. Становище безправної жінки, споживацьке ставлення до неї багатого чоловіка, існування нелегалів, відчай безгрошів’я і безпринципність добування грошей, українські бомжі, проблема базару, злодійські закони, наркоманія і шляхетність, яке ще залишається у декого, попри безжалісне викорінювання нормальних людських якостей. Усі ці злободенні проблеми спектакль лише ілюструє. Проживання подій залишається у площині зовнішньої розповіді. Не мотивовані й багато в чому нелогічні вчинки головної героїні Ніни (Н.Єгорова), сюжет розвивається як у серіальному кіно, надумано. Хоча, не сперечаюся, у житті іноді відбуваються просто-таки неправдоподібні повороти. Але щоб глядач повірив, його треба переконати. А коли в спектаклі нам показують, як у житлі бомжа, поруч із українським смітником, з’являється італієць, який відсидів чотири роки у в’язниці й не позбувся кохання до Ніни, — лише в любителів серіалів і зовсім недосвідчених глядачів можуть з’явитися сльози розчулення. Фінал, у якому Ніна, несподівано з’явившись, на мить перед затемненням завмирає поруч із Чезаре, замість очікуваної ейфорії від раптового щастя посилює відчуття неорганічності того, що відбувається. У п’єсі «Нелегалка», на фактажному матеріалі якої вільно можна написати ще кілька п’єс, багато точних, виразних фраз, колоритних текстових моментів, вдалих літературних оборотів. Приміром, на запитання італійця, чому у вас похмурі обличчя, відповідають — ми думаємо. Що ж, хай наші обличчя не дуже веселі, думати треба.
І думатимемо. Над тим, як зробити кращим наше життя, як домогтися органічності нашого театрального мистецтва. А що стосується похмурих облич, то таких у володіннях театральної королеви на фестивалі «Мельпомена Таврії» не спостерігалося. Його організатори зуміли створити атмосферу яскравого театрального свята, на якому всі його учасники вкотре змогли освідчуватися в любові кращій із вигадок людства — Театру.