UA / RU
Підтримати ZN.ua

Володимир Симоненко: ритми джазу і долі

Джазові ритми гуляють парком. Біля Літньої естради, так званої черепашки, ніде яблуку впасти. Немає «віконця» навіть зазирнути, що ж відбувається на сцені...

Автор: Лідія Новохатько

Джазові ритми гуляють парком. Біля Літньої естради, так званої черепашки, ніде яблуку впасти. Немає «віконця» навіть зазирнути, що ж відбувається на сцені. Так проходять традиційні Джазові вечори пам’яті Володимира Симоненка в рамках XIII Міжнародного фестивалю «Київські літні музичні вечори». Два дні поспіль слухачі разом із комісією, сидячи на лавках просто неба, приймають державні іспити у випускників на отримання кваліфікацій «Диригент оркестру» і «Артист ансамблю». Ведучий концертів-іспитів, Олексій Коган жартує зі сцени, «агітуючи» слухачів відсилати повідомлення за студентів, які більше сподобалися, щоб за результатами голосування виставити оцінки. Молоді виконавці викладаються на всі сто, намагаючись виступити не просто добре, а відмінно. Вони закручують віртуозні імпровізації, свінгують, дехто ще й пританцьовує на сцені. Схоже, для них цей іспит справді як свято. А за їхньою спиною, на сцені, висить великий портрет людини, котра все життя віддала джазу і мріяла про вищу джазову освіту. Ця мрія збулася, але через два роки по її смерті. У липні 2010-го Володимирові Симоненку було б сімдесят.

Джазові виконавці, які нині складають іспит, не встигли з ним познайомитися, звернутися по пораду, обговорити нові записи улюблених колективів. І має рацію артдиректор Jazz in Kiev Олексій Коган: «Якщо запитати на вулиці, хто такий Володимир Симоненко, швидше за все, згадають лише його однофамільця. Так, напевно, не можна Володимира Степановича назвати відомою людиною. Але в джазовому середовищі — це суперзірка. Причому зірка не на рівні України, а всього Радянського Союзу. Ось як говорили: Пітер — Володимир Фейєртаг, Москва — Олексій Баташов, Георгій Бахчієв, а з Києвом виникало тільки одне ім’я — Володимир Симоненко. Це був бренд. Коли казали, що цим займається Симоненко, неначе ставилася печатка, резолюція».

Багатьом знадобилося б кілька життів, щоб устигнути зробити все те, що встиг Володимир Симоненко за свої 58. Він був джазовим піаністом, музикознавцем, лектором, радіоведучим, писав статті й книжки, заснував перший джаз-клуб в Україні (Київ, 1962), організовував концерти, фестивалі («Київ Музик Фест», Міжнародний форум музики молодих, «Музичні прем’єри сезону») та багато іншого. Коли перегортаєш статті-вирізки про Володимира Степановича, впадають у вічі заголовки: «Лицар джазу», «Людина з джазу», «Маестро джазу», «Історія його життя — історія розвитку джазу в Україні». І пам’ять про цю унікальну людину зберігає не тільки папір, а й люди, котрі вірили і вірять в «успіх безнадійної справи», як любив казати Симоненко.

Його образ живий у спогадах: «Він був надзвичайною людиною: правильним, розумним. А розумна людина завжди проста. Він завжди допомагав своїми порадами, рекомендаціями. У Києві справді була джазова сім’я. Він усіх об’єднував і морально, і духовно, всі до нього тягнулися» (автор передачі «35 хвилин джазу» Леонід Гольдштейн); «У нього був надзвичайний характер: він із усіма абсолютно знаходив компроміс. Для нього не було важких людей, він завжди міг знайти спільну мову. Він був мудрим, і, попри те, що я старший за нього на три роки, все-таки був як тато» (знавець теорії й історії джазу, заступник декана факультету музичного мистецтва КІМ імені Глієра Юхим Марков); «Він був тихий, спокійний, ці окуляри-телевізори, усмішка напівзбентежена. Він умів усміхатися кутиками очей і губів, умів заразливо реготати. Пригадую, у нього завжди було накурено в кабінеті, мені це подобалося» (Олексій Коган).

Усі знали про приголомшливі енциклопедичні знання Симоненка. Він збирав джазові матеріали, у нього були найрідкісніші джазові енциклопедії Леонарда Фезера, Айри Гітлер, а також хороша колекція джазових записів, які так нелегко було тоді дістати.

«Пригадую, у мене з’явився запис «Модерн джаз квартету» (Modern Jazz Quartet), і ми з Симоненком просиділи годин із шість, слухаючи кожен нюанс, мільйон разів програючи, переставляючи голочку. Мені було приємно за ним спостерігати, так вдумливо він слухав», — згадує Леонід Гольдштейн.

Мало хто чув, як грав Володимир Симоненко на фортепіано. Юхим Марков пам’ятає його виступи й останній вихід на сцену: «У нього була самодіяльність у клубі «Рабіс» — клубі працівників мистецтв. Він розміщувався поблизу старого «Інтуриста», з лівого боку, де оперний театр, як іти до Хрещатика. Симоненко грав із Володимиром Медведчуком і Костянтином Ходосом. До речі, Костя був інженером і сам змайстрував електроорган. Усе місто приходило подивитися, послухати. А востаннє Симоненко грав зі мною. Це був новорічний вечір 1962—1963 р. у кафе КПІ. Нам знадобився барабанщик, і тоді я запропонував Сашка Христідіса, йому було 16—17 років. Він прийшов тільки з паличками, без барабанів. Дали йому дерев’яний стілець, і він весь концерт відбарабанив на стільці. Це було востаннє, коли Володя грав на фортепіано. Пригадую, ми тоді дуже страждали, що не можемо грати як американці, і я його одного разу запитав, чи тому він не грає. Його відповідь була негативною, він сказав, що далі тільки варіант — іти грати в шинок, а батьки були проти, і тоді він пішов навчатися в університет».

Володимир Симоненко закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка.

1970 року випустив першу в Україні книжку про джаз «Мелодії джазу». Юхим Марков: «Він пішов дуже оригінальним шляхом, коли укладав «Мелодії джазу». Брав пісні в такому вигляді, в якому вони вперше виходили до друку, тобто гармонічно не оброблені. І вийшов колосальний збірник з гармонії: як правильно користуватися гармонічними замінами, щоб із примітивних гармоній зробити те, що гралося музикантами». Олексій Коган: «У минулому я — ресторанний музикант, і тому заочне моє знайомство з Симоненком відбулося набагато раніше. Адже було дві точки, де могли працювати джазові музиканти, — ресторан і оркестр цирку. І тоді в кожного джазиста в чохлі лежала ця книжечка. Це був справжній талмуд: усі відомі джазові теми з коротеньким описом, коли й ким створені, ким уперше виконувалися, мелодія і цифрування (акорди)».

Автор безлічі статей, рецензій, анотацій, він вів цикл радіопередач «Абетка джазу». 1981 року Симоненко створив енциклопедичний довідник «Лексикон джазу». Кожен музикант мріяв, щоб у його бібліотеці була ця книжка. Олексій Коган: «Я був свідком, коли в Москві на репетицію оркестру Олега Леонідовича Лундстрема принесли 15 книжок Симоненка «Лексикон джазу», а в самому колективі з адміністратором і директором було 22—23 чоловіка. І пригадую зимову шапку тромбоніста Олексія Гиріна, куди склали папірці, а люди їх тягнули, щоб дізнатися, кому дістанеться книжка».

Володимир Симоненко терпимо ставився до людей, умів їх вислухати. Він завжди уважно відстежував роботи своїх колег: слухав радіопередачі, збирав статті, дивився телепрограми про джаз, щиро співпереживав і радів їхнім успіхам, був завжди готовий допомогти й порадити. За спогадами Олексія Когана, Володимир Симоненко, маючи можливість відвідувати всі концерти безплатно, завжди купував квиток. Він вважав, що це найдійовіша допомога музикантові, який на сцені: так би мовити, підтримати улюбленого виконавця гаманцем.

Володимир Симоненко мріяв про фахову освіту для джазових музикантів в Україні, адже в Росії такі факультети вже було відкрито. 1980 року він на крок наближається до здійснення цієї мрії: засновуються естрадно-джазові відділення при музичних училищах у Києві та Одесі. Симоненко очолює відділення у столиці й читає лекції з історії джазу студентам. На той час більшість джазових музикантів не мали музичної освіти, тільки в декого були класичні дипломи. Тому Симоненко вирішує запросити на роботу найдосвідченіших джазових виконавців, розробляються грамотні, правильні програми. На жаль, здійснення своєї мрії про вищу джазову освіту Володимир Симоненко не побачив. Через два роки по його смерті відкривається факультет музичного мистецтва навчального комплексу «НМАУ ім. П.Чайковського — КДВМУ ім. Р.Глієра», спеціалізація «музичне мистецтво естради (джаз)».

Він пішов несподівано... Це стало ударом для усіх. «Ми стояли біля Спілки композиторів і думали: що тепер? Ми були розгублені. Відхід Володимира Симоненка довів, що святе місце порожнім буває і незамінні люди є», — каже Олексій Коган.

…Джазові вечори пам’яті Володимира Симоненка у рамках XIII міжнародного фестивалю «Київські літні музичні вечори» урочисто завершує біг-бенд Військово-музичного центру Сухопутних військ Збройних сил України. І хоча Володимир Степанович завжди казав під час зустрічей: «Ми тут зібралися вузьким колом обмежених людей», — гадаю, він знає, що це «коло» постійно розширюється, а його справа живе.